Отож, філософський концепт „жінка як Іманентність” С. де Бовуар не запропонував можливості створення самоусвідомлюючого жіночого суб’єкта через процедуру ствердження, а не заперечення самого суб’єкта. Адже важливим є процес перетворювального знання про себе й інших. Це б відкрило поле конструктивної проблематизації, сприяло б уникненню хибних проблем статі, які породжуються неживодайними концептами (жінка як „річ-у-собі”) й передбачало діалог, активне концептуальне переосмислення. Цей пошук істини про ґендер як соціальний пошук перетворювального знання був можливий тільки через нову концептуальну проблематизацію, яка розпочалася постструктуралістами через кілька десятиріч після появи „Другої статі”. Теоретичне осмислення праці С. де Бовуар, важливої для подальшого аналізу теоретизування про ґендер, показує, що витворені нею концепти жінка/Іманентність, чоловік/Трансцендентність ґрунтуються на припущенні розрізнення природа/культура, розум/тіло. Цей картезіанський спадок мислительки визначатиме формування знання про ґендер у французькому філософському дискурсі 60-70-х років ХХ ст. ( Ю. Крістева, Л. Іріґарей, Г. Сіксу). Перспективи досліджень статі у французькій філософії будуть окреслюватися дебовуарівськими концептуальними засновками: акцентування феміністської самодостатньої суб’єктивності, де фемінне постане не більше ніж метафізична нісенітниця, і що від неї слід відмовитися. Згодом інше дискурсивне напруження створять феміністки на початку 80-х років, зі своїм намаганням показати розбіжність (відмінність) статей у їх позитивних величинах. Це створить суперечність, оскільки, з одного боку, означувані поняття „чоловік”, „жінка” постануть універсалізуючими та розрізнюючими поняттями. Критика універсальних понять у 80-90-х роках об’єднуватиме постмодерністських філософів (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда тощо) та теоретиків постмодерністських жіночих студій (Дж. Флекс, Дж. Батлер, Р. Брайдотті). Поняття „жінка”, „чоловік” потребуватимуть критичного аналізу, оскільки універсалізують людські сутності, через що втрачається специфічна різноманітність суб’єктів (соціокультурний та матеріальний статус, вік, національність, раса).
2. „Біблія фемінізму”
Феміністка Еліс Шварцер називає цю книжку „біблією фемінізму”:
„Бовуар була провідною зіркою для всіх феміністок. Для всіх жінок, які чимось цікавилися і щось читали вона була чимось надзвичайним, вона випереджала свій час семимильними кроками”.
„Крамольне” життя Сартра і Бовуар лише підлило олії у вогонь скандалу, який розгорівся після публікації книги „Друга стать”. 1949 де Бовуар вперше докладно формулює своє бачення „жіночого питання” і відкрито розмірковує про особливості жіночої сексуальності. Її кредо: те, що суспільство розуміє під жінкою є нічим іншим ніж соціальним конструктом. Висловивши свою життєву позицію, Симона де Бовуар наважилася на складні випробування. Розповідає її падчерка Сильвія:
„У громадських місцях до неї нерідко із вульгарними жартами зверталися чоловіки, висміювали її, немов вона відкрила всьому світові якусь непристойну правду про себе. Але, з іншого боку, був і захват, навіть серед деяких чоловіків. З усього світу надходили листи від жінок, які збагнули всю далекосяжність її книги”.
Сьогодні, коли жінка все глибше відчуває власне "я", зовсім не захоплюючись проблемами фемінізму, а просто стосуючись питань істотніших і глобальніших, чим обридлі нею сфери побуту і сексу, вона мимоволі стикається з тим, що відчула і пронесла через своє життя Симона де Бовуар. "Ідеї приходять в світ разом з людьми", немало людей хотіли б зробити крок у вічність, але найчастіше люди належать тільки своєму часу. Симона де Бовуар буде дорога подальшим поколінням тим, що шукала, хоча і не знайшла стійкого співвідношення між жіночим станом і світобаченням інтелігента.
С. де Бовуар внесла значні корективи у філософський план пізньої модерності, окресливши тогочасний ґендерний образ, та зробила спробу творення нових філософських концептів, які проблематизували соціокультурне розташування статі. Недостатньо дослідженим залишається аспект впливу концептуальних розробок статевої проблематики середини ХХ ст. на постсучасні дослідження статі.
Метою цієї розвідки є історико-філософський аналіз пізньомодерністської концептуалізації статі С. де Бовуар та її впливу на виникнення теорії „статевих відмінностей” у другій половині ХХ ст. Це передбачає з’ясування таких питань: на яких методологічних засадах здійснюється дебовуарівський проект? Якими теоретичними концептами послуговується французька дослідниця у формулюванні своїх висновків про соціокультурне розташування статі? Яких змін зазнають її концептуальні розробки в межах ґендерних досліджень останніх десятиріч ХХ ст.?
Очевидним є її знаковий характер, притаманний для всієї доби Модернізму в напрацюванні проекту емансипації жінок. Праця є також визначальною для аналізу історико-філософського „плану іманентності” (за Дельозом), що відкривається для концептуальної спадкоємності та новотворчості проблематики статі. Звичайно, аналіз пізньомодерністської праці С. де Бовуар лише певною мірою дозволяє застосовувати поняття текстуальності. У своєму есеї „Від твору до тексту” французький філософ Р. Барт визначає постмодерністське поняття текстуальності. Він бачить його, як результат зміщення або перевертання попередніх категорій інтерпретації, включаючи авторський намір, біографію, жанр та літературну історію. У відповідь на есей Ж.-П. Сартра „Що таке література?”, де стверджується необхідність кожного автора користуватися простим стилем і мовою, Р. Барт у розвідці „Нульовий градус письма” (1953) визначив категорію текстуальності (письма) через кілька головних характеристик, які відрізняють її від давніших критичних понять, що визначали твір. Як об’єкт, текст дискурсивний (самотворчий) за своєю природою, він не може бути класифікований за жанром, а радше постає на межі класифікації. Значення текстуальності є множинне й охоплює численні контексти, в яких твір розташовується, читається, переноситься з одного історичного періоду в інший. У стосунку до кінцевого означуваного або „прихованого значення” текст існує майже як мова і є відкриттям для нескінченності гри, що її Р. Барт визначає, як радикально символічну за своєю природою. Він нагадує про вибір автора, який він робить, коли пише, вибір, що неминуче зумовлюється історією філософського дискурсу ( мова, що завжди заселена іншими голосами) і певною дистанційованістю від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії.
Праця „Друга стать”(1949) С. де Бовуар, написана з опорою на екзистенціальні (Сартр, Мерло-Понті), структуралістські (Леві-Строс), психоаналітичні (Горні) підходи та є зразком нової текстуальності. В ній з легкістю можна спостерігати „процес”, як суб’єкт мовлення вписує стать у систему соціокультурних знаків пізньої модерності. За цим стоїть ідентифікація авторки „Другої статі” з різноманітними структурами знання та мови, її входження в дискурс іншого (історика, культуролога, антрополога, біолога). Можна цілком упевнено стверджувати, що саме цей своєрідний структурний міфологізм праці вже понад півсторіччя привертає увагу до авторської позиції С. де Бовуар та робить можливим розглянути функціонування цього пізньомодерністського тексту не лише на рівні мовних новацій, символіки значень, концептів, а й на рівні його значущості для подальших наукових розробок.
У дебовуарівській праці виявляється авторська позиція, яка фіксує чоловічий/жіночий суб’єкт і як тіло, і як історію. Зовсім не випадково М. Мерло-Понті зауважував, що поза конвенційними засобами вираження, загальноприйнятими в суспільстві, в істинному означуванні й комунікації, де знаки невіддільні від смислу, особлива роль належить людському тілу. Тіло виражає цілісне існування не тому, що воно служить супроводом людського існування, а тому, що саме завдяки тілу „існування реалізується”. Французька дослідниця зауважує, що ціна, яку чоловік платить за те, щоби „втілювати” всесвіт – це втрата тіла, в той же час жінка розплачується за своє становище втратою суб’єктивності й прийняттям тих обмежень, які накладаються на її тіло [2, с. 44]. Чоловіки, згідно з її візією, відокремлюють себе від свого тіла й завдяки цьому отримують право на трансценденцію та суб’єктивність, в той час, як жінки отримують в такій ситуації гіпер-тіло й тим самим прирікаються на іманентність. Це, на думку мислительки, призводить до несиметричності соціокультурного становища статі й появи філософської проблеми. Отож, у концептуальній схемі С. де Бовуар маскулінне та фемінне знаходяться в структурно несиметричному становищі: чоловіки – емпірична загальна референція до абстрактної маскулінності.
Авторка „Другої статі” має доволі виразну мету, переймаючись ситуацією функціонування жіночої статі в соціокультурі першої половини ХХ ст, прагне змін у культурних відносинах та обмежувальних поглядах жінок на самих себе, тобто змін у напрямках, які трансформували би світ на краще. Однак С. де Бовуар входить у традиційний для емансипованої модерністської філософії „план іманентності”. В ньому віддавна філософським персонажем є „тотальна жінка”, і саме її мислителька продовжує портретувати та утверджувати. Творення концептів статі вона здійснює абстраговано від природної суті жінки, запозичивши сартрівські категорії „іманентності” та „трансцендентності”. Не проблематизуючи культурну необхідність саморозуміння жінки-суб’єкта, С. де Бовуар творить концепт „жінка як сфера Іманентності”, який нагадує Сартрове „Буття-в-собі”. Вона протиставляє Іманентність усьому прогресивному, цивілізованому світові Трансцендентності, тобто, за Сартром, Буттю-для-себе, і вже ж достеменно – Буттю-що-має-бути. Жіночий суб’єкт у своєму філософському творі С. де Бовуар зображує у формі локального й окремішнього. Відтак дослідниця показує чоловіків і жінок не як суб’єктів потенційного само- та взаєморозуміння, а вдається до несприятливого для жінок порівняння їх з чоловіками. Лише останні буцімто „здійснюють „вільні задуми” у царині Трансцендентного” [3, с. 167]. Філософ апріорно відписує жінок до такої соціальної сфери, яку проголошує зоною детермінованості, якій абсолютно бракує самостійності. В праці С. де Бовуар простежуються застарілі твердження і стереотипи про жінок, які нею замовчувально приймаються. Вона цитує окремі, вочевидь сартрівські, думки про цілісну досконалість чоловічого тіла, і погоджується в тому, що „злощасній анатомії” жінки ”бракує самодостатньої значущості”. Цей погляд, що звучить ремінісценцією арістотелівського погляду без коментарів подається у праці „Друга стать”.