Також інтерес представляє ЗУ “Wasserfall” з вертикальним стартом, що розроблялася німецьким конструктором ракетної техніки Вернером фон Брауном (після війни працював у США). Це була зменшена крилата ракета A-4 “Фау-2”. Старт ракети проводився вертикально вгору зі спеціального пускового верстата, аналогічного “Фау-2”. Після запуску наведення на ціль “Вассерфаля” здійснював оператор за допомогою радіокоманд [11].
Досить великої уваги заслуговують німецькі міномети, які широко застосовувались у театрах воєнних дій Другої Світової війни. Яскравим представником цього став “Nebelwerfer” - німецький буксируваний реактивний міномет. За характерний звук, що видається снарядами, отримав у радянських солдатів прізвисько “Віслюк”. Інша розмовна назва – “Ванюша” - за аналогією з розмовною ж назвою “Катюша”. Буквальний переклад назви з німецького - газомет - наводить на припущення, що спочатку знаряддя передбачалося використовувати в якості хімічної мортири для створення димових завіс. У ході військових дій було захоплено й хімічні снаряди для цієї зброї, які підтверджували його первісне призначення Проте фактично воно використовувалося для стрільби осколково-фугасними мінами.
Реактивний міномет “Nebelwerfer 41”(див. додаток Є) мав шість 150-мм стволів і стріляв 68-кілограмовими снарядами на відстань 6,8 км. Більш пізня версія свідчить, що “Nebelwerfer 42”(див. додаток Ж ), мала п'ять 210-мм стволів. Для неї застосовувалися значно важчі 210-мм снаряди вагою 113 кг, дальність стрільби якими становила 8 км. Крім того, “Nebelwerfer 42” оснащувався знімними направляють для снарядів калібру 150 мм від “Nebelwerfer 41”, які монтувалися всередині стволів. Обидва міномети встановлювалися на легкому двоколісному лафеті. Після наведення міномета на ціль розрахунок йшов в розташоване поруч укриття. Запуск проводився дистанційно, по проводах від акумулятора. Залп тривав близько 10 секунд. Залишений снарядами димовий слід був чудовим орієнтиром для артилерії противника, тому розрахунку потрібно якомога швидше змінити позицію. Але внаслідок того, що на радянському фронті “Nebelwerfer” використовувався спільно зі штатною важкою артилерією, гаубицями і гарматами, то такої потреби в укритті не було потрібно аж до 1943 року. Основним недоліком міномета на пізніх етапах війни стала низька мобільність, через яку він міг стати легкою здобиччю для ворожої авіації. Для подолання цього недоліку міномет стали встановлювати на напівгусеничне шасі. Така машина отримала назву “Panzerwerfer”. Іншим способом подолання недостатньої мобільності, особливо популярним в кінці війни, стало виробництво більш дешевих (часто дерев'яних) одноразових пускових установок - так званих “Wurframen”(див. додаток З), які доставлялися на вогневу позицію на тягачі. Після пуску розрахунок швидко залишав позицію. Реактивні снаряди, які використовуються для “Nebelwerfer”, також застосовувалися на літаках ППО [12].
Важливе місце у тогочасній ракетній техніці посідає 15 cm “Panzerwerfer” 42 auf Sf, або Sd.Kfz.4 (див. додаток И) - германська самохідна РСЗВ періоду Другої світової війни. Створена в 1942 році на базі напівгусеничного вантажного автомобіля “Opel Maultier”. В ході серійного виробництва в 1943-1944 роках було випущено 300 Sd.Kfz.4 / 1, а також 289 підвожчиків боєприпасів до них, на тій же базі. Sd.Kfz.4 / 1 активно використовувалися німецькими військами аж до кінця війни [13].
Оскільки жодна германська реактивна система залпового вогню не досягала дальності стрільби “Катюш”, Верховне Головнокомандування вермахту прийняло рішення про детальне вивчення конструкції радянської РСЗВ і створення аналогічної системи. Реалізація цього завдання було доручено заводу “Waffenfabrik Brunn”(колишні заводи “Ceska Zbrojovka” в Брно). Фактично була скопійована сама радянська пускова установка: 48 направляючих незвичного для німців рейкового типу (офіційна назва: 8-cm Raketen-Vielfachwerfer) монтували на бронетранспортері, для якого використовувалися різні шасі. Зважаючи на велику вагу пускової установки (48 балкових направляючих у чотири яруси), її довелося монтувати на базі трофейного французького середнього танка SOMUA S35, що отримав у вермахті позначення PzKpfw 35s або 739 (f). Реактивна система залпового вогню, що отримала позначення Sd.Kfz.303(додаток І), стала єдиною німецькою повністю гусеничної пусковий установкою реактивних снарядів. Напрямні монтувалися замість знятої башти танка. Проте у бойових умовах ця система так і не була використана [ 14].
Таким чином, у цей період Німеччина мала найбільш розвинений науково-технічний потенціал у виробництві ракетної техніки, особливо в ракетах стратегічного застосування з великою дальністю ураження.
2.2 Використання ракетних технологій у СРСР
СРСР – країна з величезним науково-технічним потенціалом, який став базисом розвитку РСЗВ та реактивних мінометів. Наявність величезної кількості трудових і природних ресурсів зумовило як удосконалення старих, так і розвиток нових видів бойової техніки, насамперед ракетних військ. Ще напередодні війни Радянський Союз мав величезну кількість бойових розробок у галузі реактивної техніки. Що ж зумовило подібний розвиток?
Як вже було зазначено, обидві ворогуючі сторони знали, що війна неминуча. Винайдення нових видів РТ призвело до широкого їх використання у театрі бойових дій Другої світової війни, і саме завдяки РСЗО були виграні важливі битви. Серед головних досягнень науковців СРСР були так звані “Катюші”( БМ-8 БМ-13і БМ-31.Зупинимось детальніше на цьому виді.
“Катюша” - неофіційна збірна назва бойових машин реактивної артилерії БМ-8 (див. додаток К), БМ-13 (див. додаток Л), і БМ-31 (див. додаток М). Такі установки активно використовувалися СРСР під час Другої світової війни. У березні 1941 року були проведені успішні полігонні випробування установок БМ-13 зі снарядом М-13, а вже 21 червня, за кілька годин до війни, підписана постанова про їх серійне виробництво. Перші вісім полків по 36 машин були сформовані 8 серпня 1941 р. Покращена модифікація БМ-13Н була створена в 1943 році і до кінця Другої Світової війни було виготовлено близько 1800 таких установок. Радянська промисловість у 1941 - 1944 рр. виготовила близько 30 тис. бойових машин “Катюша” і понад 12 млн. штук реактивних снарядів до них (усіх калібрів) [15].
Перші машини виготовлялися на базі вітчизняних шасі (усього близько 600 штук - майже всі, за винятком одиниць, були знищені в боях), після початку “ленд-лізовських” поставок, основним шасі для БМ-13 (БМ-13Н) став американська вантажівка “Студебекер” (Studebacker-US6)(додаток Н) - близько 20 тис. автомобілів було поставлено США для нашої “Катюші”. Реактивними системами БМ-13 та БМ-8 в першу чергу були озброєні гвардійські мінометні частини, що входили до складу артилерії резерву Верховного Головнокомандування. Тому “Катюші” іноді неофіційно називали “гвардійськими мінометами”. Зброя була неточною, але дуже ефективною при масованому застосуванні. Важливий був і емоційний ефект: під час залпу всі ракети випускалися практично одночасно - за кілька секунд територію в районі мети буквально переорювали реактивні снаряди. Мобільність установки дозволяла швидко змінювати позицію і уникати удару супротивника. На кожній машині знаходився ящик з вибухівкою і бікфордів шнур. У випадку появи ризику захоплення техніки ворогом екіпаж був зобов'язаний підірвати її і тим самим знищити реактивні системи [16].
Вперше ця справжня знахідка була випробувана 14 липня 1941р. Саме тоді в районі залізничного вузла Орша і переправи через річку Оршіца радянськими військами вперше було застосовано ці бойові машини. Результат двох залпів по скупченню сил противника став приголомшливим для ворога. Втрати німців потрапили під графу “неприпустимі”. У витягзі з директиви військам гітлерівського вищого військового командування говориться: “Росіяни мають автоматичну багатостовбурну вогнеметну гармату... Постріл проводиться електрикою ... Під час пострілу утворюється дим ...”. Очевидна безпорадність формулювань свідчила про повну необізнаність німецького генералітету щодо пристрою і технічних характеристик нового радянської зброї - реактивного міномета [17]. Яскравим прикладом ефективності гвардійських мінометних частин, а їх основу складали “Катюші”, можуть бути рядки зі спогадів маршала Г. Жукова: “Реактивні снаряди своїми діями приводили до суцільного спустошення. Я дивився райони, за якими вівся обстріл, і побачив повне знищення оборонних споруд “[18].
З тим, щоб різнопланово розглянути цей геніальний винахід, необхідно звернути увагу на один з підвидів РСЗВ СРСР - на БМ-8-24. Якщо більшість ракетних мінометів робилась на базі вантажних машин, то даний робився на базі танку.
БМ-8-24 (див. додаток О) - це легка по масі радянська самохідно-артилерійська установка (САУ) класу реактивних систем залпового вогню. Машини цієї марки серійно випускалися на московському заводі “Компресор” шляхом демонтажу вежі й установки пакету направляючих для 24 некерованих ракет М-8 калібру 82 мм з пусковим обладнанням на легких танках типів Т-40_ (танк) і Т-60. Після зняття з виробництва танка Т-60 випуск САУ БМ-8-24 також було припинено, артилерійську частину стали монтувати на вантажівках. Випущені машини брали участь в боях 1942-43 рр. і були добре прийняті у військах через кращу систему захищеності і прохідності у порівнянні з “Катюшами” на базі вантажних автомобілів [19, c. 117].
2.3 Розвиток ракетної техніки в інших країнах
У Японії розробка ракет почалася з 1935 року, однак велася повільно і невпевнено. ЇЇ очолював капітан-лейтенант Кума Хіно. Загальне враження, яке складається при вивченні різних відомчих японських доповідей, зводиться до того, що вищі японські штаби хоча і не хотіли заважати розробці ракет, але й не виявляли до цих проектів ніякого інтересу. Асигнування були невеликими, матеріальних засобів відпускалося мало. Проте відомо, що деякі досягнення у японців були. Так, вони створили своє, досить оригінальне тверде ракетне паливо. Його склад (див. додаток П), був одним із найпрогресивніших на той період.