Пожвавленню платонізму в Італії сприяв насамперед пізній візантійський неоплатонік Георгиос Гемистос (1360-1425), що з поваги до Платона прийняв ім'я Плетон. Відбувався він з Константинополя, оселився у Флоренції, де проповідував ідеї Платона, при цьому різко відкидаючи Аристотеля. Його мислення носило елліністичний характер, він хотів перебороти традиційне християнство за допомогою античного язичеського політеїзму. Інтерес до середньовічного неоплатонізму приводить його до східного містицизму, каббале й зороастризму.
Він учив, що мир залежить від бога, але не був їм створений у часі, тому що існує вічно. Ідея християнського утвору з нічого, а також «вільна воля» творця в цьому випадку не мають змісту. Перехід від божественного принципу до миру має характер детермінації. Не тільки всесвіт, але й сам бог підкоряються необхідності. Плетон тут не посилається на ідею еманації. У поясненні необхідного переходу до миру він вдається до допомоги язичеського грецького пантеону богів. Зевс, що коштує на чолі, є абсолютним буттям. Мир, однак, утвориться не безпосередньо, але за посередництвом особливої субстанції природи, що також має божественний характер. У визнанні, що намітилося, нескінченності бога й природи ховаються пантеїстичні тенденції.
Мир у своїй гармонійній єдності прекрасний, у цьому складається його божественність. Покликання людини - бути «середньою ланкою», з'єднанням цієї гармонійності. І людина є «божественним», якщо він реалізує в собі й у відношенні до природи, до миру цю красу гармонії - це і є шлях його морального вдосконалювання.
Філософія Плетона в Італії була прийнята прихильно. Він уперше представив неоплатонізм не в середньовічній рясі або в реконструйованих системах стародавності, але в оригінальній, живій філософській формі. Дійсно, новий синтез не може виходити лише із древнього язичества, але повинен брати до уваги традиції вже майже п'ятсот років існуючого розвитку християнства.
Час найбільшого розквіту італійського платонізму пов'язане із уже згадуваної флорентійської Академією, що в 1459 р. за пропозицією Плетона заснував Козимо Медичи. Ця Академія, а також і інші культурні суспільства, що виникли в інших містах тодішньої Італії, поєднували видних філософів, поетів, художників, дипломатів і політиків того часу. Характер цих об'єднань повністю відрізнявся від характеру офіційних філософських центрів, університетів і монастирських шкіл; тут не читалися лекції, але велися бесіди. Вілла в Кареджии, що Козимо надав Академії. Про це згадує М. Макіавеллі: «Козимо був також доброзичливцем і захисником літераторів. Він запросив у Флоренцію відомого грецького вченого Аргиропулоса, щоб він навчав молодь грецькій мові й іншим наукам. Містив також у своєму будинку Марсилио Фичино, прихильника платонівської філософії, якого досить поважав. Щоб Фичино міг безперешкодно віддаватися вивченню наук і щоб з ним можна було часто зустрічатися, Козимо подарував йому маєток поблизу від свого сільського володіння в Кареджії, стає в той час культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи. Академія досягла свого найбільшого розквіту при Фичино й Пикоделла Мирандола. Видною фігурою серед платоніків XV сторіччя був Марсіліо Фичино (1422-1495), виділяючись своєю діяльністю по перекладах. Він не тільки перевів усього Платона на латинь, але й познайомився з античним неоплатонізмом. Не випадково він почав з перекладу так званого «Corpus Hermeticum» - збірника анонімних грецьких теологическо-філософських трактатів, які створювалися, імовірно, поступово в ході I в. до н.е. і I в. н.е. Авторство цього збірника приписувалося Гермесу Трисмегисту (грецьке ім'я єгипетського бога Тота - бога листа, чисел і книг). Збірник зберігся в скороченому виді, його тексти місцями порушені. Усього в ньому викладено 18 текстів і таємних релігійних, астрологічних магічних і містичних навчань. Для Фичино і його сучасників ці тексти були документом древньої мудрості, з яких виростала платоновская релігійно-філософська традиція, переводив Платона, Ямвлиха, Порфирія, Прокла, цікавився й християнським неоплатонізмом, заново перевів ареопагитику.
До питання про відносини бога й миру він підходить із пантеїстичних позицій. Його пантеїзм має містичну спрямованість: бог - першопричина ієрархічно побудованого миру, вихідна точка, що містить у собі увесь світ; у світі він постійно проявляється в динамічних силах і при їхньому посередництві. Це подання, мабуть, не має нічого загального із середньовічним креаціонізмом і дуалізмом.
Від католицької ортодоксії Фичино відхиляється й у твердженні ідеї про те, що всі релігійні культи й релігійно-філософські навчання - проява загальної релігії (religio universalis). Християнству він надає вирішального значення, бачить у ньому насамперед найвище «законодавство» в етичному плані. Обґрунтування універсальної релігії він знаходить у положенні про те, що ідея бога є вродженої, що все відбувається від єдиного зробленого буття, тобто від бога, і тому повинен існувати один культ, одна релігія.
Література
1. Андрєєв. М.Л. Інновація або реставрація: казус Відродження. - К., 2005
2. Гнєдич П.П. Епоха Відродження. - К., 1995
3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл эстетики Возрождения. - М., 1998
4. Панофский Э. Ренессанс и «ренессансы» в искусстве Запада. - М., 1998
5. Яйленко О. В. Італійське Відродження - К, 2005.