3. Роль Хоми Аквінського в Середньовічній філософії
Хома Аквінський народився приблизно в 1225 р. Він був сином графа Ландольфа Аквінського, виховувався у бенедиктинців в Монтекассіно. Вивчав в Неапольському університеті вільні мистецтва. У сімнадцять років він вступає в домініканський орден, який посилає його вчитися до Парижа. Його вчителем став Альберт Великий, за яким він слідує в Кельн-на-Рейне. У 1252 р. він знов повертається до Парижа, щоб почати там свою академічну діяльність. Під час перебування в Італії, Хома знайомиться з трудами Аристотеля. Подальше перебування в Парижі (1268-1272) було дуже важливим, тут він стає відомим викладачем теології, включається в полемічну боротьбу, в рішення спірних питань. Помер він у 1274 р. по дорозі на Ліонський собор в монастирі Фоссануова, поблизу Террачіно. За м'якість і легкість свого характеру він отримав прізвисько "ангельського доктора" (doctorangelicus). У 1368 р. його останки були перенесені до Тулузи. Хома Аквінський - автор безлічі робіт, присвячених питанням теології і філософії. Головними трудами його вважаються "Сума теології" (1266-1274) і "Сума проти язичників" (1259-1264).
У "Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розробляється католицький догматизм. Вона стає основним твором всієї схоластичної теології.
Області науки і віри у Аквінського абсолютно ясно визначені. Завдання науки у нього зводяться до пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з якими дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне бути направлене перш за все на об'єкт, але не в якому випадку не всередину, на суб'єктивні сторони мислення. І хоч пізнання об'єктивне і істинне, воно не може охопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов’я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення. Тут Аквінський відрізняється від деяких авторів ранньої схоластики, наприклад Абеляра і Ансельма, які прагнули зробити зрозумілою розумом всю область християнського догматизму. Область найістотніших таїнств християнської віри залишається для Аквінського поза філософським розумом і пізнанням (наприклад триєдність, воскресіння та ін.). Мова йде про істини надприродні, такі як, божественне одкровення, блага звістка, які містяться тільки в вірі. Проте між наукою і вірою немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму. Істина може бути лише одна, бо походить від Бога. Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечать вищому, божественному розуму, а засобів, якими володіє людський розум для такого протистояння, явно недостатньо. Дану тезу Хома постійно обґрунтовував і доводив в полемічних трактатах, направлених як проти язичників, так і проти християнських єретиків.
Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона представляє і тлумачить в категоріях розуму, і тим, що спростовує як помилкові аргументи проти віри. Цією роллю вона і обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може ослабити виставлені проти неї аргументи. Розуміння ролі філософії як знаряддя теології знаходить у Аквіната найдосконаліший вираз.
Найбільше число елементів вчення Аристотеля містить томістське вчення про буття. Проте від природничо-наукових поглядів Аристотеля, Аквінський абстрагувався і реалізував перш за все те, що служить вимогам християнської теології.
Як у Августина і Боеція, вище почало у Хоми є буття. Під буттям Хома розуміє християнського бога, який створив світ, як про те повествується в Старому завіті. Розрізняючи буття і сутність, Хома проте не протиставляє їх, а вслід за Аристотелем підкреслює їх загальні коріння. Сутності або субстанції володіють, згідно з Хомою, самостійним буттям, на відміну від акциденцій (властивостей, якостей), які існують тільки завдяки субстанціям. Звідси виводиться розрізнення так званих субстанціальних і акцидентальних форм. Субстанціальна форма повідомляє любій речі просте буття, тому при її появі ми говоримо, що щось виникло, а при її зникненні - що щось зруйнувалося. Акцидентальна форма - джерело певних якостей, а не буття речей. Розрізняючи вслід за Аристотелем актуальний і потенційний стан, Хома розглядає буття як перший з актуальних станів.
Сутністю, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які можуть бути відокремлені від матерії (або виступають в чисто субсистентному, ідеальному вигляді, як янголи та душі, або є ентелехією тіла), входять в пасивну матерію. В цьому є істотна відмінність представлень Аквіната від уяв Аристотеля, у котрого форма завжди виступає в єдності з матерією, тільки з одним виключенням: форма всіх форм - бог - не тілесна. Відмінність між матеріальним і духовним світом полягає в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, тоді як духовне має лише форму.
У кожній речі, вважає Хома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири рівні буттєвості речей в залежності ступеня їх актуальності, це виражається в тім, яким чином форма, тобто актуальне почало, реалізується в речах. На нижчому ступені буття форма, згідно з Хомою, складає лише зовнішню визначеність речі (causaformalis); сюди відносять неорганічні стихії і мінерали. На наступному ступені форма предстає як кінцева причина (causafinalis) речі, якій внутрішньо властива доцільність, вона названа Аристотелем «рослинною душею», вона як би формує тіло зсередини, - це рослини. Третій рівень - тварини, тут форма є причиною (causaefficiens), тому суще має в собі не тільки мету, але і початок діяльності, руху. На всіх трьох ступенях форма по-різному входить в матерію, організовуючи і одушевляючи її. Нарешті, на четвертому ступені форма предстає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії (formaperse, formaseparata). Це дух, або розум, розумна душа, вище із створінь сущих. Не будучи пов'язаною з матерією, людська розумна душа не гине разом зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Хоми назву "самосущего". На відміну від неї, плотські душі тварин не є самосущими, а тому вони й не мають специфічних для розумної душі дій, які здійснюються тільки самою душею, окремо від тіла - мислення і воління; всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення і акту волі), здійснюються за допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, тоді як людська душа безсмертна, вона є найблагородніше, що створене природі. Слідуючи Аристотелю, Хома розглядає розум як найвищу серед людських здібностей, розглядаючи і в самій природі перш за все її розумне визначення, яким, як він рахує є здатність розрізняти добро і зло. Як і Аристотель, Хома бачить у волі практичний розум, тобто розум, направлений на дію, а не на пізнання, який керує нашими вчинками, нашою життєвою поведінкою, а не теоретичною установкою, не спогляданням.
В світі Хоми достовірно сущими виявляються кінець кінцем індивідууми. Цей своєрідний персоналізм складає специфіку як томістської онтології, так і середньовічного природознавства, предмет якого - дія індивідуальної «прихованої суті» - «діячів», душ, духів, сил. Починаючи з бога, який є чистим актом буття, і закінчуючи щонайменшою із створеної суті, кожне суще володіє відносною самостійністю, яка зменшується у міру руху вниз, тобто у міру убування актуальності буття істот, які розташовані на ієрархічних сходах.
У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність всіх створених речей не узгоджується з існуванням, бо вона не витікає з їх одиничної суті. Все одиничне є створеним, яке існує завдяки іншим чинникам, таким чином, має характер обумовлений і випадковий. Лише бог є абсолютним, не обумовленим, тому він існує з необхідністю, бо необхідність міститься в його суті. Бог є простим буттям, сущим; а створена річ, істота є буттям складним. Томістське рішення проблеми взаємовідношень сутності і існування укріплює дуалізм бога і світу, що відповідає головним принципам християнського монотеїзму.
Буття бога може бути доведеним, згідно з Аквінатом, розумом. Він відкидає онтологічний доказ бога, який дав Ансельм. Вираз "бог існує" немає для розуму очевидним і природженим. Він повинен бути доведеним. "Сума теології" містить п'ять доказів, які взаємопов'язані один з одним.
Першодвигун. Перше засновано на тому, що все, що рухається, рухомо чимось іншим. Не можна, проте, цей ряд продовжувати до безкінечності, бо у такому разі не існувало б первинного "двигуна", а отже, і того, що їм рухоме, оскільки наступне рухається лише тому, що воно рухоме першим. Цим визначається необхідність існування першого двигуна, яким є Бог.
Першопричина. Другий доказ виходить з суті діючої причини. В світі є ряд діючих причин. Але неможливо, щоб щось було причиною до самого себе, а це безглуздо. У такому разі необхідно визнати першу діючу причину, яким і є Бог.
Перша необхідність. Третій доказ витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. При вивченні ланцюга цього взаємозв'язку також не можна йти до безкінечності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного, або в самому собі. Врешті-решт з'ясовується, що існує перша необхідність - Бог.
Найвищий ступінь досконалості. Четвертим доказом служать ступені якостей, які наступають один за одним, які є скрізь, у всьому сущому, тому повинен існувати найвищий ступінь досконалості, і знову ним є Бог.
Телеологічне. П'ятий доказ - телеологічний. В його основі лежить корисність, яка виявляється в усій природі. Все, і що навіть здається випадковим і даремним, прямує до якоїсь мети, має сенс, корисність. Отже існує розумна істота, яка направляє всі природні речі до мети, ним і є Бог.