регресистський,
циклічний, колоподібний.
Цей поділ споглядається і у наш час.
Прогресистська філософія історії вважається історично першим напрямом, пануючий за умов висхідного розвитку певного соціального утворення. Класичним представником тлумачення історії як поступальної зміни був Августин Блаженний. Саме він чи не першим з релігійних філософів створив всеохоплюючу теорію історичного поступу.
Поступ історичного процесу визначається, за Августином Блаженним, двома катастрофами глобального масштабу: гріхопадіння Адама і Єви та страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії. Метою ж історичного процесу є побудова суспільства Божого. Зазначена мета досягається в протиборстві тих, хто живе за людськими законами і будуть покарані посмертно, і тих, хто узгоджує своє життя з божою волею, і будуть залучені до царства Божого.
Першими способами секулярного прогресистського тлумачення історії людства вважаються концепції Ш.Л. Монтеск'є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ш.А. Кондорсе, І.Г. Гердера та інших. Історична реальність тлумачиться їми як лінійно -поступальний процес, а критерієм історичного прогресу проголошується людський розум.
Монтеск'є у праці "Про дух законів" пояснює історичну реальність як закономірний, поступальний процес.
Як і Монтеск'є, Вольтер вважав, що прогрес - не що інше як досягнення розуму в пізнанні природи, суспільства і людини [7, 14].
Як же відзначалося, у попередніх темах, першу теоретично обґрунтовану концепцію прогресу висунув французький філософ - просвітитель Тюрго. Розглядаючи історичну дійсність у всесвітньому масштабі протягом усього її буття, Тюрго намагався виявити особливості її перебігу від стародавніх народів до сучасного йому суспільства. Він виходив з того, що однією з неодмінних рис історичного процесу є його безперервність. В той же час філософ застерігав, що прогресу на певних етапах і в певних регіонах властиві періоди не лише підйому, а й занепаду, прискореного і сповільненого руху.
Найдосконалішою серед просвітницьких прогресистських теорій філософії історії була теорія Кондорсе, що викладена в згаданій раніше його праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму". Уся всесвітня історія людства розглядається як лінійний, неухильний і незворотній прогрес.
Представником прогресистської філософії історії був і німецький філософ Іоганн Гердер (1744-1803). Своє філософсько-історичне вчення він виклав у працях: "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства", "Ідеї до філософії і історії людства" та ін. Він формулює ідею про самоцінність різних народів як своєрідних макроіндивидів, дає визначення мети людської історії, за якою людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя. На відміну від просвітників Гердер не розглядав природу людини як незмінну; вона всьому має вчитися, постійно виховувати себе. Він вважав неприйнятними і євроцентризм просвітницької філософської думки, за якою всесвітня історія є єдиним, однолінійним, неухильним поступом,, зразком якого проголошувалося саме європейське суспільство.
Історію людства Гердер розглядає як процес планетарного характеру, процес світовий і водночас багатоцентричний. Він доходить висновку, що доля людини не є чимось наперед визначеним, що вона значною мірою залежить від оточуючого її соціуму. Засобом але, що об'єднує індивідів у суспільство, є за Гердером, культура, яку він тлумачить не евроцентрично, а як множину органічно споріднених локальних історичних утворень.
Як і просвітники, німецький філософ І. Кант - перший з представників німецької класичної філософії вважав, що вияви людської волі, що складають у своїй сукупності історичну реальність визначаються загальними законами природи. Він також наголошував на визначальної ролі в історичному процесі людського розуму. В той же час, на відміну від просвітництва, Кант пов'язував застосування розуму не тільки з конкретним індивідом, а й людським родом у цілому. На думку Канта, найбільше чого може досягти в своєму розвиткові людство -це побудова правового громадянського суспільства, членом якого надається найбільша свобода.
Розуміння історії людства як відображення взаємозв'язку прогресу в усвідомленні свободи з розвитком суспільства - великій історичний здобуток філософії історії Г. Гегеля. Його філософія історії є якісно вищім щаблем порівняно з просвітницькими філософсько-історичними поглядами. Класик був переконаний, що відображення всесвітнього характеру людської історії, розуміння її сутності, етапів і закономірностей розвитку уможливлює розв'язання проблем історичного пізнання. Гегель виходив з тези, що попри все невичерпне розмаїття змін, які відбуваються в природі, в них бачиться лише вічний коловорот. Нове ж, за Гегелем, знаходить свій вияв лише у змінах, які здійснюються в духовному житті.
Історичний поступ, на думку Гегеля, постає як результат дій великих мас індивідів, кожен з яких переслідує свою мету, що не збігається з метою іншого. Але ретельне вивчення індивідуальних дій доводить, що за певним хаотичним рухом вимальовується загальна тенденція, закономірність. Така точка зору допомагає розкриттю своєрідності виявів об'єктивних законів розвитку цілісних соціальних систем [12, 383].
Чітке виявлення рис прогресистського напряму філософії історії простежується і у вченні марксизму. Але з кінця XIX ст. популярність прогресистського напряму філософії історії помітно спадає, а віра в історичний прогрес і можливість побудови в майбутньому справедливого, гармонійного суспільства на засадах свободи, рівності і братерства дедалі частіше піддається сумніву.
Регресистський напрям філософії історії започатковується ще в цивілізаціях стародавнього суспільства і проходить через усі наступні соціокультурні утворення.
Однією з перших аргументованих концепцій регресивного розвитку суспільства була версія французького філософа XVI ст. М. Монтеня. Будучи філософом - скептиком, він наголошував на відносності досягнень культури. Дикуни для нас, зазначав Монтень, аж ніяк не більше диво, аніж ми самі для них.
Подальший розвиток регресистського напряму філософії історії пов'язаний з ім'ям Ж. - Ж. Руссо. На його думку, історія розвивається вкрай суперечливо і здебільшого регрес домінує над прогресом. Джерелом зла, за Руссо, є нерівність, з якої виникли багатства. Породжену нерівністю суперечність інтересів філософ тлумачив як згубне джерело насильства, зрад, лицемірства та інших жахів.
У наступних філософсько-історичних концепціях регресистський напрям перетворюється на напрям подальшого розвитку філософії історії як вагомої складової західноєвропейської духовної культури.
Серед напрямів формування філософії історії важливе місце посідають концепції історичного коловороту. Ще з часів панування міфології концепції циклічного розуміння природного та історичного буття відігравали особливу роль. Перші концепції історичного коловороту були створені у добу переходу від античного суспільства до середньовіччя. Давньогрецький історик Полібій (210-122 pp. до н. е) у "Загальній історії" дійшов висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Поряд з Полібієм одним з основоположників теорії історичного коловороту був китайський історик Сима Цянь (145-86 pp. до н. е).
Одним з перших європейських прибічників коловоротного тлумачного історичних реалій був італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527). Як і Полібій, Макіавеллі прагне виявити повторюваність, циклічність в історичному розвитку шляхом аналізу тогочасних політичних реалій. Історію того чи іншого макроіндивіду він розглядає як своєрідний коловорот.
До коловоротного тлумачення історичного буття схилявся й інший італійський мислитель -Т. Кампанелла. Коловоротність людської історії Кампанелла тлумачив як один із різновидів колового руху Всесвіту.
Слід відзначити, що слушні ідеї про коловоротний за своєю сутністю рух соціальних систем і у Макіавеллі, і у Кампанелли глибокого обґрунтування не знайшли. Досконале і системне розроблення цих ідей належить італійському мислителю Джамбаттіста Віко. У праці "Засади нової науки про загальну природу націй" він розглядає два світи - "світ стародавніх народів" і "світ християнських народів". Своє коло людська історія здійснює не тільки в межах життєдіяльності конкретного народу, а й у межах світу в цілому. Тобто мислитель наголошує на тому, що не тільки окремі народи, а й певний світ соціальних систем вершить своє коло історичного буття. Кожен народ проходить, за Віко, три стадії, або віки - вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен вік, у свою чергу, має свої етапи - народження, розквіту і деградації.
Отже, не дивлячись на те, що Віко не уник невиправданих схематизмів у поясненні історичного буття, саме завдяки розробці своїх оригінальних ідей він став класичним виразником циклічного напряму у світовому філософсько-історичному мисленні.
Розвиток цього напряму продовжили М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Але названі філософи належать до етапу некласичної філософії та історії. Деякі з їхніх ідей вже були розглянуті в попередніх темах, а інші будуть розглянуті пізніше.
Таким чином, початковими всезагальними історичними думками були міфи, а першими мислителями, що створювали міфи поставали стародавні народи. В стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії і історії: прогресистський регресистський та циклічний, колоподібний [11, 385].
Перші кроки до некласичної філософії історії зробили німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно - економічних формацій. Вперше поняття "суспільна формація" вжив К. Маркс у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта". Є підстави гадати, що це поняття К. Маркс запозичив з геології та гегелівської "Філософії природи". За Марксом, поняття "суспільно-економічна формація" означає певне утворення, конкретне суспільство з властивим йому способом виробництва, продуктивними силами й виробничими відносинами, базисом й надбудовою. У своїй фундаментальній праці