Авторитарний режим не такий різкий у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує у собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Відповідно до демократичного режиму він зберігає автономію особи й суспільства у сферах, які не мають відношення до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне запровадити планове управління економікою і встановити загальний контроль над населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може базуватися на праві, моральних засадах.
Авторитарний режим може бути двох видів:
революційний - спрямований на змінення типу суспільно-політичного розвитку;
стабілізаційний - орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.
Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, які виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними, реакційними) або рухами, що прагнуть встановити колишні, застарілі порядки, або пов'язані із загально-соціальною кримінальною злочинністю або із закордонним втручанням.
Авторитарний режим встановлюється у державах, які:
заперечують демократичні принципи організації і здійснення державної влади;
намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;
є демократичними, однак змушені, враховуючи обставини, запроваджувати модель надзвичайного функціонування державної влади.
Влада при авторитарному режимі займається, в першу чергу, питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.
Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.
На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".
Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню".
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.
Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.
Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст.39), право на соціальний захист (ст.46) тощо.
Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.
Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.
Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948 p), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p), Європейський соціальний статут (1961 p), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р) та ін.
Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.
У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.
Громадянські права - це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.
Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання і т. ін.