Соціальна держава у кожній країні формується у відповідності з особливостями соціально-політичного, історичного, національного розвитку та певними традиціями. У суспільній практиці нараховуються різні моделі соціальної держави (скандинавська, американська, німецька тощо), які відбивають як універсальні риси такого державного устрою, так і національно-специфічні особливості соціального буття людей, уособлюють як позитивні досягнення, так і наявні суперечності соціального будівництва. Для становлення української соціальної держави найбільш прийнятними могли б бути такі засади: солідарність як певна координована єдність, що імпліцитно визнається усіма членами суспільства в сумісних діях і спілкуванні; національна ідея, яка може забезпечити самоідентифікацію українського народу, його інтеграцію в громадянське суспільство. Здійснення відповідних економічних, політичних, соціальних заходів для реалізації цієї мети не методом спроб і помилок, а на основі чітко продуманої управлінської стратегії і тактики, взаємодія управління, влади і держави як безпосередній регулятор відносин між людьми, що визначає і напрямки, і зміст їх діяльності, є умовами для такого розвитку українського суспільства.
Рівні дії сучасного управління
Свідомий, цілеспрямований і об’єктивний характер управління визначається також тим, що, виступаючи як спосіб життєдіяльності людини і суспільства, воно формується, з одного боку, на основі природних і соціальних законів, з іншого боку, включає ідеально-плануючу, творчу діяльність суб’єкта – ідею, яка надає управлінській діяльності сенс і вектор спрямованості у відповідності з пізнаними природними та соціальними законами. Загалом, в основу змісту управлінської діяльності покладаються не лише об’єктивні фактори, а й ідеальні знання людини (природно-наукові, технологічні, організаційні, гуманітарні, соціальні) та суспільні ідеали, соціальні теорії, моделі, програми, принципи і норми людського співіснування. Виходячи з цього, автори монографії «Философия управления» виділяють три рівні управлінської діяльності:
- технологічний, який включає в себе знання, досвід і працю, природні, наукові, інформаційні, технологічні якості матеріального і духовного виробництва, що визначає можливість і вміння управлінця отримати бажаний результат, який ще до самого процесу праці мав місце у його свідомості у вигляді ідеальної моделі, тобто на цьому рівні управлінець має конкретні професійні знання про об’єкт соціального управління, його природу і закони функціонування;
- прагматичний, який визначає, наскільки корисним є для людини той чи інший продукт, чи задовольняє він потреби та інтереси людини і суспільства, чи спрямований він на розвиток прогресу, адже створені матеріальні та духовні продукти мають бути жаданими у суспільстві й корисними для людини, тобто на цьому рівні управління здійснюється мовби перша прагматична орієнтація продуктів матеріального і духовного виробництва на людину, суспільство, їх суб’єктивація та присвоєння за критеріями корисності для задоволення матеріальних та духовних потреб.
- Найвищим рівнем доцільного соціального управління автори вважають морально-світоглядний, в якому технологічний та прагматичний рівні набувають другої корекції під впливом таких універсальних моральних якостей, як благо, любов, добро, гуманізм та альтруїзм. У людському співіснуванні саме ці якості лежать в основі громадянського суспільства і включаються до змісту управління і речами, і людьми, й інформацією. Цей рівень соціального управління складається з таких елементів, як загальнолюдські, етнічні, національні, духовно-культурні цінності, менталітет людей, індивідуально-особистісні та суспільні ідеали, норми, принципи соціальної комунікації, а також соціальні моделі, теорії та програми. Всі ці елементи відповідають на головне питання управлінської діяльності: для чого, в ім’я чого і для кого живе і розвивається людина, суспільство, функціонує матеріальне та духовне виробництво, здійснюються наукові відкриття, створюються нові технології та духовна культура і, взагалі, здійснюється соціальне управління.
Управлінські ролі (за Г.Мюнцбергом)
Офіційні владні повноваження і статус:
– міжособистісні ролі (обличчя організації, лідер, людина, що забезпечує зв’язки),
– інформаційні ролі (аналітик, інформатор, виразник ідей та думок),
– ролі, пов’язані з прийняттям рішень (підприємець, стабілізатор, людина, що розподіляє ресурси, людина, що веде переговори).
Висновки
Діалектична взаємодія об’єкта і суб’єкта управління передбачає встановлення за об’єктом управління свободи вибору, певного менталітету, рівня культури, духовних цінностей та ідеалів. Суб’єкт управління на основі обробки інформації має визначити оптимальне управлінське рішення, яке перетворює очікувану можливість на дійсну, спрямовану на корисність і задоволення потреб людей, допомагає розвитку особистості та суспільному прогресу.
Причиною управлінських невдач нерідко є відсутність адекватного дійсності управлінського механізму, вибірковий прагматичний характер людського пізнання, невідповідність управлінсько-регулюючих дій природі об’єкта управління.
За допомогою різних соціальних інститутів можна створювати будь-які управлінські структури. Для ефективного управління необхідно, щоб їх створення було доцільним, а вибір варіантів, методів і прийомів управління – оптимальним і адекватним інтересам соціуму і людини в ньому. Ось чому серед трьох типів управління, які розглянуті в дослідженні, найбільш прийнятним для українського суспільства пропонується соціально-зорієнтоване управління, яке дає змогу реалізувати ідею соціальної правової держави, зафіксовану в українській Конституції. Догматичність, пасивність суспільства може долатися як шляхом певних структурних змін, так і шляхом розвитку «демократії участі», яка відповідає ментальності українського народу, сприяє його консолідації. Важливо, щоб управління при цьому здійснювалися не лише на технологічному та прагматичному рівні, а і на морально-світоглядному
З огляду на це, формування мотивів і цілей управлінської діяльності залежить від реальних потреб і інтересів людей, від їх солідарності в досягненні спільної мети, від співвідношення у суспільстві управління і влади та використання в якості інтелектуального ресурсу інтелігенції та еліти.
Література
1. Андрущенко В., Міхальченко М. Сучасна соціальна філософія (курс лекцій). - Київ: Генеза, 2007. - Т. 2. - З. 7-256.
2.Заіченко М. А., Сагатовський В.М. і інш. Філософія. - Київ: Вищ. шк., 2008. - Разд. 6. - З. 205-247.
3.Спіркин А.Г. Основи філософії. - М.: Вид.політ.літ., 2007. - Гл. 5. - З. 154-190. - Гл. 14. - З. 433-448.
4.Філософський енциклопедичний словник. - М.: Сов. енцикл., 1983. - «діалектика» - з. 154-158; «метафізика» - з. 362-363; «розвиток» - з. 561-562; «причинність» - з. 531-533; «суперечність» - з. 545-547; «детермінізм» - з. 149; «управління» - з. 704-706; «організація» - з. 463-464.
5.Філософія. - Київ: Віща шк. - Розд. 8. - З. 260-273.