Твори Платона сповнені описів смерті. Він визначає смерть як відділення внутрішньої частини живої істоти, тобто душі, від його фізичної частини, тобто тіла. Більше того, ця внутрішня частина людини менш обмежена, ніж його фізичне тіло. Платон вказує на те, що час є елементом лише фізичного, чуттєвого світу. У багатьох уривках Платон обговорює, як душа відокремлена від тіла, може зустрічатися і розмовляти з душами інших і як вона переходить від фізичної смерті до наступного етапу існування, і про те, як на новому етапі її опікують "бережуть" духи. Він згадує про те, що люди можуть бути зустрінуті в час смерті човном, яка перевезе їх "на інший берег" їх посмертного існування.
У "Федоні" у драматичній інтерпретації виражена думка, що тіло є в'язниця душі, і що смерть є звільненням з цієї в'язниці. У першому розділі Платон визначає (вустами Сократа) стародавню точку зору на смерть як на сон і забуття, але робить він це тільки для того, щоб остаточно відмовитися і змінити хід міркувань на 180 градусів. Згідно з Платоном, душа приходить в людське тіло з вищого і більш священного світу; народження є сон і забуття, оскільки душа, народившись в тілі, переходить з глибокого пізнання до нижчого і забуває істину, яку знала у попередньому житті. Смерть, навпаки, є пробудженням і спогадом. Платон зауважує, що душа, яка відокремилася від тіла, може думати й міркувати виразніше, ніж раніше, і розрізняти речі набагато ясніше. Більш того, після смерті душа постає перед суддею, який показує людині справи, як хороші, так і погані і примушує душу дивитися на них.
У книзі 10-й "Республіки" ми зустрічаємося з найбільш цікавими фактами. Тут Платон розповідає міф про Ера, грецького солдата. Ер бився в битві, в якій безліч греків було вбито, і коли співвітчизники прийшли прибрати трупи, тіло Ера було серед трупів. Воно було покладено з іншими на жертовник для спалення. Через деякий час його тіло ожило і Ер описує те, що він побачив під час своєї подорожі під землю.
Потрібно пам'ятати, попередження Платона, що точний опис деталей світу після смерті є, у кращому випадку, ймовірністю. Платон не сумнівається в тому, що ми переживаємо фізичну смерть, але він наполягає на тому, що пояснити майбутнє життя не можна, тому що ми обмежені своїм фізичним досвідом. У результаті ми можемо отримати неправильне уявлення про природу речей. Наші душі не можуть бачити реальність, поки вони не звільнені від обманів і неточностей фізичних почуттів.
По-друге, Платон вважає, що людський язик не здатний прямо висловити справжні реальності. Слово швидше приховує, ніж розкриває справжню природу речей. Це означає, що немає людських слів, які могли б прямо позначити дійсність. Це можна зробити тільки за допомогою аналогії, в міфі та іншими непрямими способами. Порівняйте з даоським висловом Лао-Цзи: "Вірні слова не витончені. Красиві слова не заслуговують довіри. Добрий не красномовний. Красномовний не може бути добрим. Той, хто знає, не доводить, а той, хто доводить, не знає".
Платон якось промовився щодо філософії: філософія - це приготування до смерті. І ще: "Якщо йому [філософу] властиві піднесені помисли і охоплення думкою цілокупного часу і буття, чи думаєш ти, що для такої людини багато значить людське життя?". Філософ, за Платоном, не повинен приймати смерть серйозно - ні свою, ні чужу.
Аристотель
Перше послання: матерія існує, але вона містить лише можливість виникнення речей, вона - потенція, не оформлена ейдосом. Друге послання: божество як загальносвітова надчуттєва субстанція - початок будь-якого руху. Третє послання: божество служить предметом вищої і найбільшого пізнання, бо всі знання направлені на форму і сутність, а бог є чиста форма і перша сутність. Однак бог Аристотеля не є особистий Бог. Опускаючись до світу наділених духом істот, Аристотель вважав, що душа, що володіє цілеспрямованістю, є не що інше, як невіддільний від тіла його організуючий принцип, його ентелехія, що перетворює можливість у дійсність, джерело і спосіб регуляції організму, його об'єктивно спостережуваного поведінки. Сама душа імматеріальна. Те, завдяки чому ми живемо і відчуваємо і розмірковуємо, - це душа, так що вона є якийсь сенс і форма, а не матерія. "Саме душа надає сенс і мету життя". Душа, за Аристотелем, це відображення дійсності всесвітнього і вічного Розуму. Смерть тіла звільняє душу для її вічного життя: душа вічна і безсмертна. Але тут треба зазначити, що Аристотель розкладає душу на три ієрархічних складових - рослинну, тваринну і розумну. Вічна, за Аристотелем, тільки остання. Хоча теорія переселення душ не вписується у вчення філософа. Швидше за все, після смерті душа зливається з божеством для переробки і подальшого оформлення матерії. Якщо повернутися до людського життя, то вона повинна бути доброчесна і помірна. Чесноти набуваються шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь і проявляються в розумній діяльності. Щастя людини, за Аристотелем, - це енергія завершеного життя згідно з завершеною доблестю. Не можна вважати щасливою людину з "рабським способом мислення". Природа дає можливість стати доброчесним, але ця можливість формується і здійснюється лише у діяльності. Сутність же доброчесності в поєднанні щедрості і поміркованості.
Кініки
Розвиток філософії приносило все нові (або добре забуті старі) смисли і способи людського буття. Так, кініки, зводили в ідеал незалежність від світу, смирення, незворушність. Людина, вчили вони, має вищу гідність і призначення, яке у свободі від зовнішніх уподобань, помилок і пристрастей - в непохитній доблесті духу.
Скептики
Вплив індійського аскетизму відбився і на етичних поглядах скептиків, які проповідували ідею безтурботності. Так з'явилася атараксія. Філософів більше цікавило питання про те, як треба жити в цьому світі, щоб уникнути загрозливих з усіх сторін лих. Це далекий відгомін екзистенціалізму. У главу життя ставиться не народження і смерть, а існування. Мудрець - це свого роду майстер, умілець в житті. Філософ, за Пірроном, - це той, хто прагне до щастя, а воно складається в незворушності і відсутності страждань. Стати мудрецем, за словами В.Ф. Асмуса, означає побачити діяльність і лад думки, що звільняють людину від лих, небезпек, від ненадійності, обманливості, від страху і хвилювань, якими так повна і зіпсована життя.
Епікур
Мабуть, як ніхто з філософів, Епікур асоціюється на побутовому рівні з певним способом життя і ставленням до смерті. Слова "епікурейський", "епікуреєць", "гедонізм" стали загальними, хоча нинішній їх наповнення далеко від вчення самого Епікура. Гедонізм Епікура відрізняється надзвичайно благородним, спокійним, урівноваженим і часто споглядальним характером. "Добре прожив той, хто прожив непомітно". На думку філософа, не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо. Він, як атомист і в якійсь мірі матеріаліст, розуміє, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає". Життя і є найбільша насолода. Така як вона є, з початком і кінцем. А душа людини, як і тіло, складається з атомів, які після смерті просто розсіює вітер. В етиці Епікура ми зустрічаємо повна відмова від соціального активізму. Окрема людина, а не суспільне ціле - ось відправною пункт його вчення. Індивід первинний, а громадська спілка лише засіб для особистого благополуччя (на відміну від Конфуція і Аристотеля). Метою людського життя Епікур вважав щастя, розуміється як задоволення. "Ми здійснюємо всі свої дії задля того, щоб не страждати тілесно і не відчувати душевного неспокою. Ми вибираємо не всяке задоволення, а відмовляємося від нього, якщо воно приносить неприємності. Ми навіть вважаємо за краще страждати, якщо з страждання виникає більше задоволення". Вищим задоволенням Епікур вважав незворушність духу, душевний спокій і безтурботність, а це можливо лише при підпорядкуванні пристрастей розуму.
Стоїки
Представники цієї течії плекали ідеал внутрішньої свободи, свободи від пристрастей. Зенон у своєму трактаті "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагоді з природою, тобто з добром. Особливу увагу приділяли стоїки феномену волі, їх вчення було побудовано на самовладанні, терпінні. Вони прагнули до повної самодостатності. Марк Аврелій вважав, що Всесвіт - це тісно пов'язане ціле, єдина жива істота, що володіє єдиної субстанцією і душею. "Частіше розважуй про зв'язок усіх речей, що знаходяться в світі, і про їх взаємовідносини". Стоїчний мудрець не чинить опір злу: він його розуміє і стійко перебуває в його плинності, тому він незворушний і спокійний навіть перед лицем смерті. Щастя стоїка полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя.
Неоплатонізм
Творчо переосмисливши спадщину Платона і Аристотеля, Платон розробив тріаду "єдине-розум-душа". Єдине - це трансцендентне начало, яке вище за всіх інших категорій. Душа людини сягає від чуттєвого стану до надчуттєвого - екстазу, вона зливається з Єдиним, яке невиразно і нероздільно характерне для всього сущого і мислимого. При цьому все з нього виливається. Всі індивідуальні душі об'ємлються "світовою душею". Так як світ є еманація божества (Єдиного), то вищий сенс можливий тільки завдяки божественному озарінню. Вважаючи, що душа має безпосередню реальність, неоплатоніки вірять у переселення душ.
Як бачимо, антична європейська філософія пройшла від монізму в Мілетськой школі, через дуалізм елейскої школи і атомістів, до Ідеального у Платона та Єдиного неоплатоників. Зміщення акцентів у онтології буття відповідно відбивалося і на світогляді людей, на аксіологічних та етичних переконаннях і орієнтаціях. Це по-різному наповнювало життя людини сенсом, в залежності від прихильності тієї чи іншої теорії. У міру того, як змцнювалася ідея про поділ духу і матерії, філософи стали все більше цікавитися швидше духовним, ніж матеріальним світом, людською душею і проблемами етики. Ці питання займали західних мислителів більше двох тисяч років з початку розквіту грецької науки та культури в п'ятому-шостому століттях до н. е. Мабуть, підсумувати еволюцію античної філософської думки можна словами Аристотеля, який вважав, що вивчення людської душі і споглядання величі Бога значно важливіше вивчення матеріального світу. Це було взято на озброєння християнством.