Тому будь-які реформи в освіті, без активної участі рядових учителів, завжди будуть нежиттєздатними, якщо від соціуму не буде замовлення на вчителя та його продукцію – високу духовність, мораль, інтелект. Адже вчитель, перш за все, є духовним суб’єктом часу, що його формує, а потім уже – матеріальним.
Головний обов’язок учителя – завжди сіяти добре, мудре, вічне, бо світ був задуманий як простір для добра й краси для всіх і кожного.
Аспектологія мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідносить із внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і філософії, що прийняті в цих галузях гуманітарного знання. До класичних теорій належить спеціальна гносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XX ст. Модерні (“некласичні”) теорії виникають на межі ХІХ-ХХ ст., а в останній третині століття окреслюється постмодерна теоретична дискурсивність, інтерпретативна за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формують оригінальні методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький вектор наукового пошуку: історичного (Ф. Боас, А. Кребер та ін.), етнопсихологічного (А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.), культурно-еволюційного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.). Інтерпретативна сутність філософських концепцій XX ст. зумовлює (в історичній проекції) ентропію, дифузність наукових ідей: класичний еволюціонізм Л. Г. Моргана, що ним завершується XIX ст., у новому часі зазнає критики і абсолютно заміщується антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса, а вже в другій половині цього ж століття спостерігаємо відродження (хоча і в іншій категоріальній окресленості) еволюціонізму Л. Уайтом, Дж. Стюардом, Е. Р. Сервісом, М. Саллінсом та ін., що змінюють дослідницькі парадигми від часткового аналізу локальних культур, звернених до минулого, до вивчення культурно-історичного процесу, цілісного дослідження культурної еволюції, її універсальності та системності; домінанті історичного підходу минулого століття в новому часі протистоять логістична, структурно-функціональна та ін. точно детерміновані методології, а вже в 40-і pp. XX ст. американський антрополог А. Кребер, долаючи обмеженість історичного методу Ф. Боаса (вивчення культури в синхронії і статиці), запропонував нове розуміння цивілізаційного розвитку, де домінують поняття реальної культури і культури цінностей, а в науковому аналізі — “стилістичного підходу” до її типології, а також еволюційного, “циклічного“ розвитку цивілізації (“конфігурацій культурного росту”). Врешті спостерігаємо постмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок — методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньої гносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens, виокремлення інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції і репрезентативних форм як центральної пошукової проблеми, але вже не в диспозиціональній проекції логістичного — чуттєвого, а як єдиної, цілісної, сутнісної характеристики людини. Звідси світоглядна і категоріальна осмисленість понять homo Dei — homo sapiens — homo faber. Нового значення у філософському доведенні набувають лінгвістичні дані, мова як репрезентативна форма людської свідомості, пізнання, інтелектуального конструювання світу. Теоретичні засади й аргументація сучасної герменевтики спираються на філологію як базисну науку про слово. В. Гумбольдт проблему розуміння — центральну для герменевтики — розглядав у контексті окреслення основних функцій мови, а саму мову як “ орган внутрішнього буття людини” і одночасно — посередника між мислячими суб'єктами. Головними в названому ракурсі стають проблеми обґрунтування інтерпретації, її нормативних принципів і, відповідно, вичленовуються типи інтерпретації — граматичний, психологічний, історичний, які розвинулися пізніше в аргументи від дослідницької парадигми загальної теорії розуміння, що має філософський статус (Ф. Шлейєрмахер), і визначає герменевтику як “органон наук про дух” (В. Дильтей). У такому ракурсі відомі формули логічних операцій не є адекватними об'єкту пізнання методами, бо лише інтерпретація стійких, фіксованих, відтворюваних форм цивілізації — і серед них, найперше, мови — дозволяє зрозуміти темпоральність життя, його течію. Врешті у філософії М. Ґайдеггера відбувається антропна акцентуація розуміння, що виявлено у прагненні віднайти смисл буття сущого, яким є ми самі (Dassein, або тут — буття), і наше буття-у-світі. Розуміння, в концепції М. Ґайдеггера, має онтологічний, а не гносеологічний статус, розуміння вкорінене в бутті людини, а не її свідомості. Мова, в такому разі, здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, оскільки вона є реальністю тут-буття, і саме в ній виявлено, втілено предрозуміння. “Мова — це дім буття, що здійснюється буттям і просякнутий ладом буття”. Мова ж думки і поезії починається з поклику світу, що чекає у своїй смисловій повноті, аби людина дала йому слово, “вимовила” його. Розвиток філософських ідей М. Ґайдеггера спостерігаємо у Г. Г. Ґадамера, для якого актуальними стали насамперед проблеми можливостей розуміння з урахуванням цілісного людського досвіду і життєвої практики, конструктивної ролі “часової дистанції” між створенням тексту і його тлумаченням, аналізу “події традиції” як присутності історії в сучасності, інтерпретації тексту з погляду смислової проекції на розуміння “суті“, а не авторської реконструкції та ін. — комплекс загальних проблем герменевтики, де мова є аргументом, посиланням, фактологічною апробацією методу, ідеї, а не самою ідеєю. П. Рікер у концептах ідей герменевтики аналізує мову як сутність, Що з самого початку втілює символічну функцію (за Е. Ґуссерлем); тобто мова — вторинне розуміння реальності, але тільки в мові виражається залежність від того, що їй передує. Саме в названому аспекті онтологічна герменевтика, корелюючи проблему мови з сутністю існування, дозволяє зрозуміти існування до мови й аналізувати мову як засіб, за допомогою якого людина створює “другий світ”. Характеризуючи проблему герменевтичного "конфлікту інтерпретацій", П. Рікер виділяє два способи його обґрунтування. Перший М. Ґайдеггер і Г. Г. Ґадамер — звернення до онтології розуміння, аналіз розуміння як способу буття, а не пізнання. У такому ракурсі онтологія розуміння заміщує епістемологію інтерпретації, тобто гносеологія визначає питання сутності буття, що існує як розуміння, а не методу пізнання. Інший спосіб обґрунтування — корелятивність онтології розуміння з епістемологією інтерпретацій — семантичних, рефлективних, екзистенційних. У кожному разі лінгвістична аспектологія, що зумовила герменевтичний філософський дискурс, із розвитком його є лише складовою інтерпретацій, синтезу герменевтичного знання з лінгвістичним аналізом, аналітичною філософією у прагненні осмислити функції культури. Розвиток методів формального семантичного аналізу, насамперед структурно-лінгвістична концепція Ф. де Сосюра, фонологічні ідеї М. С. Трубецького і Р. Якобсона зумовлюють формування в середині 50-х pp. когнітивної антропології (І. Гуденаф, Ф. Лаунсбері, Х. Конхлін, С. Брунер та ін.), предметом якої є аналіз “когнітивних категорій” різнив культур. Концептом когнітивної антропології є розуміння культури як системи символів, що втілюють інтелектуальне і ментальне структурування і пізнання світу людиною. Саме мова розглядається у когнітивній антропології як субстанція, де представлені всі когнітивні категорії, що визначають людську свідомість і репрезентують сутність культури. Проте іманентність людського мислення заперечується, а натомість обґрунтовується теза про інкультурацію когнітивних категорій, що й зумовлює об'єкт дослідження — функціонування різних таксономічних і класифікаційних систем у культурах. Як результат — становлення символічної антропології (К. Леві-Стросс, Е. Ліч, В. Тернер та ін.), дослідницька парадигма якої корельована зі структурно-лінгвістичними методами. Аналітична філософія мови Г. Райла і Л. Вітгенштайна, у синтезі з культурною антропологією і герменевтикою Г. Ґадамера і П. Рікера, філософією символічних форм С. Лангера й літературознавством К. Берка спричиняє становлення об'єкта дослідження і формування методів аналізу в інтерпретативній антропології К. Гирца, що є культурологічною науковою проекцією інтерпретативних філософських пошуків XX ст. У 40-і pp. в європейській науці формується напрямок “психологічної антропології”, що визначає новий дослідницький дискурс і виходить за межі історичної школи. Ідеї Е. Сепіра й Р. Бенедикта 20-х pp. розвивають М. Мід, М. Опер, Р. Лінтон, К. Клаксон, К. Дюбуа, А. І. Халлоуел та ін., аналізуючи етнопсихологічну аспектологію взаємодії людської свідомості, мови й культури, а також моделюючи індивідуальну свідомість та її репрезентативні форми як феномен, сублімацію культурної домінанти етносу. Проте лінгвістична актуалізація етнопсихологічних розвідок наприкінці XX ст. (зокрема в Україні) не є запізнілою реакцією на один зі сформованих в новому часі векторів пошуку західної науки, а швидше розвитком найбільш оригінальної концепції “внутрішньої форми слова” у вітчизняному мовознавстві, що пов'язана з ім'ям О. Потебні, а також роботами його попередників — В. Гумбольдта, і пізніше — Г. Г. Шпета. Імпульс етнопсихологічному напрямку в лінгвістиці спричинили також оригінальні й продуктивні як в аспекті теоретичного моделювання, так і структуризації фактології роботи слов'янських лінгвістів із проблем “мовної картини світу” В. В. Іванова, Т. В. Гамкрелідзе, В. Н. Топорова, В. Я. Петрухіна, Т. В. Топорової та ін. Дослідницька парадигма сучасної лінгвістики в методологічному аспекті корельована швидше з ідеями пізнього А. Кребера, що обґрунтував вихід за межі емпіричної обмеженості методу Ф. Боаса. Саме А. Кребер запропонував еволюційне розуміння культури, аксіологічне обґрунтування якої є проекцією на ідею культури цінностей, а типологія культури, співвіднесена зі стилістичною стратифікацією, розвиває ідеї Ґ. Ріккерта, О. Шпенглера і А. Тойнбі, обґрунтовуючи модель циклічного розвитку культури і, що важливо, реальних форм її життя. Під впливом А. Кребера, а також системного підходу Л. А. Уайта й екологічного Дж. Стюарда (а також їх послідовників Р. Вайда, Д. Андерсена, Р. Раппопорта та ін.) у 1970-1990 pp. у культурній антропології актуалізуються ідеї аналізу культури як форми адаптації суспільності до середовища географічного, кліматичного, історичного та ін. Ці ідеї розвинені в працях Л. Гумильова — одного з найбільш цитованих у різнонаправлених гуманітарних розвідках історика — й зумовлюють методологію і принципи історико-системного аналізу мови та систематизації лексичних парадигм в лінгвістичному описі “картини світу” етносу. Фактично названа аспектологія є антиномічною до ранньої феноменології Е. Ґуссерля, який досліджував структури свідомості, що моделюють значення як ідеальні єдності і не мають ні психологічного ні предметного статусу. У програмній статті “Філософія як точна наука” Е. Ґуссерль протиставляє строгу методологію науки про свідомість не лише психологічному моделюванню, але й натуралізму, що все існуюче ототожнює або з фізичною природою, або визначає як причинно-функціональну залежність від фізичного. Феноменологія Е. Ґуссерля еволюціонувала до ідей “життєвого світу” і визначила фундаментальну ідею цього напрямку, якою є проблема свідомості” що постає з визначення специфіки ідеального логічного зв'язку значень у теорії, відокремлення її від асоціативних зв'язків почуттів у пізнанні, а також від часткового/функціонального зв'язку речей — центральних методологічних проблем сучасної лінгвістики. К. Р. Поппер у пізній концепції, що є антитезою до неопозитивізму, пояснюючи об'єктивний зміст знання та його динаміку, осмислює названу гносеологічну проблематику, дистанціюючи категоріально три нередукованих один щодо одного “світи”: світ фізичних об'єктів чи станів, ментальний світ, світ об'єктивного знання. Емпіричний і теоретичний рівні знання, за К. Р. Поппером, органічно пов'язані між собою, і будь-яке знання має лише гіпотетичний характер, що за принципом фаллібілізму може бути помилковим. Звідси суттю динаміки наукового знання є висування сміливих гіпотез та їх заперечення, що і має наслідком вирішення наукових проблем, прогрес пізнання. У такому ракурсі категорія ментального у сучасній філософії науки спирається па спільну для різних гносеологічних аргументацій тезу про неможливість віднесення ментальних структур науки, насамперед наукових теорій, до емпіричного знання. Хоча теоретичні постулати й методологічні аксіоми входять в суперечність із фактичним станом розвитку лінгвістичного знання, що зумовлено об'єктом науки, традицією в цій сфері гуманітарного знання і недостатністю проекції в коло сучасної гносеологічної проблематики, що має для мовознавства методологічний характер. Емпірична зорієнтованість національної лінгвістики нового часу методологічно швидше корелюється з ідеями Ф. Боаса, його обстоюванням як єдино можливого наукового дискурсу накопичення фактів та їх детального опису, при цілковитій відмові від синтезу і панорамної наукової інтерпретації одержаних даних. Історична школа в антропології, що формується під впливом концепції Ф Боаса ще у першій половині XX ст., культурно-історичні явища — і мову як репрезентативну складову культури — розглядає як неповторні, унікальні. Звідси на особливу увагу заслуговує накопичення фактів про культуру, її рівні й складові, детальний опис, реєстрація й систематизація фактів, окресленість їх в рамках певного культурного ареалу. Можливість культурної динаміки трактується Ф.Боасом і послідовниками (А. Ґолденвейзер, Р. Г. Лоуї, М. Дж. Херсковиць) як кількісні зміни, котрі виникають в результаті запозичення культурних елементів, їх взаємопроникнення та взаємодії. Категорії “аккультурація”, “паралелізм” та ін., що стали гносеологічними міждисциплінарними конструктами сучасних наукових студій, продуктивні й у сучасній лінгвістиці. Така мовознавча традиція в Україні має витоки ще з початку століття, коли лінгвістичні студії мали в основному етнографічне спрямування і лише з 1918 р.(від початку створення Української академії наук і зокрема Інституту української наукової мови) можемо говорити про систематичне дослідження національної мови. Численні заборони, що передували цьому періоду, не дозволили зібрати й ґрунтовно проаналізувати фактологію мови, що завжди є неодмінною передумовою будь-яких узагальнень. Культурне й наукове самообмеження наступного періоду, що є результатом підпорядкування наукових ідей ідеологічним приписам і заборонам, також сприяло передусім описовості мовних даних, їх систематизації, а не осмисленню в концептах продуктивних теорій. Коли В. А. Звєгінцев у гострому неприйнятті існуючої методології називає “повзучим емпіризмом” лінгвістичну практику 70-х pp., дослідник значною мірою має рацію. Продукується переважно вторинність наукових парадигм, спостерігається деталізація відомих наукових концепцій початку століття, розвиток і аргументація ідей класичного періоду науки, почасти — аргументація ідей Московського і Празького лінгвістичних гуртків. Звідси — бурхлива реакція на метафори В. А. Звєгінцева наукової громадськості, реакція, що засвідчує про больові точки, які правильно визначив російський вчений. Вже у 2000 р. український лінгвіст К. Тищенко, аргументуючи метатеорію мовознавства, у колі посилань на оригінальні й вагомі теоретичні здобутки національного мовознавства, називає робот А. О. Білецького, В. С. Ващенка, О. С. Мельничука, Л. С. Паламарчука, що є, безумовно, не повним, але симптоматичним переліком. Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. визначив антиномічність лінгвістики як єдності двох протилежних, але одночасно логічно обгрунтованих методологічних засад дослідження, що виявляються диспозиціонально у структурно-формальній, з одного боку, і феноменологічній — із другого боку, проекціях. Дослідницька пошуковість конкретизує виділені проекції в продуктивні напрямки історико-лінгвістичних студій в українському мовознавстві (Г. П. Півторак, В. В. Німчук, В. М. Русанівський та ін.), порівняльної типології мов (А. Непокупний та ін.), системної та функціональної граматики (К. Г. Городенська, А. П. Грищенко, І. В. Вихованець, Л. О. Кадомцева та ін.), структурної та прикладної лінгвістики (В. С. Перебийніс та ін.), фонетики (Н. І. Тоцька), загальної теорії мови (О. С. Мельничук, К. М. Тищенко та ін.). Проте на маргінесі наукових студій і досі залишаються актуальні питання філософії мови і мови у філософії, теоретичне моделювання спеціального гносеологічного дискурсу і його зв'язку з мовною реальністю (окремо виділяються глибокі роботи Д. І. Руденка). Засадничо не окреслено сутнісну природу аргументації лінгвістичних узагальнень, що є теоретичною антиномією між абстрактним об'єктивізмом й індивідуалістичним суб'єктивізмом. Концептуальність абстрактного об'єктивізму спирається на тезу про мову як даність, стійку, незмінну систему нормативно тотожних мовних форм, що передує індивідуальній свідомості, є узусом для неї і, відповідно, не перетинається з об'єктами, віднесеними до аксіологічної проблематики. Індивідуалістичний суб'єктивізм аналізує насамперед мову як діяльність, безперервний процес творення, зреалізований у мовних індивідуальних актах, аналогічних художній творчості. Системно-структурна ієрархія мови абстрактно моделюється лінгвістикою з прагматичною, дидактичною метою. М. Мерло-Понті у парадигмі “екзистенціальної феноменології” ще у 1930-1940 pp. окреслював вектор наукового спостереження, близький до індивідуалістичного суб'єктивізму, а “інтерпретаціонізм” останньої третини століття кореляцію між об'єктивним і суб'єктивним у сприйнятті мови індивідом (з урахуванням як об'єкта інтерпретації, так і суб'єкта) взагалі відносить до дослідницьких пріоритетів. Метатеоретична концепція генеративної граматики М. Хомського, граматика Р. Монтегю, “ситуаційна граматика” Дж. Баруайза, Дж. Перрі та Р. Купера, неогерменевтичні концепції, парадокси М. Фуко та Ж. Делеза, ідеї Ж. Лакана, теорія “мовленнєвих актів”, що спирається на інтерпретаційні методики, “етнометодологія мовлення” та ін. новітні інтерпретаційні гносеологічні та лінгвістичні дискурси у постановці проблемності напрямків перегукуються з індивідуалістичним суб'єктивізмом. Одночасно ідеї філософії мови серйозно впливають на філософські концепції століття, що завершується, його когнітивний пошук, дослідження з проблем штучного інтелекту (новосибірська школа Л. Ладенка) та інформатики. Актуальні лінгвістичні ідеї останніх років спираються саме на фундаментальні для філософії мови концепції “абстрактного об'єктивізму” Ф. де Сосюра та “індивідуалістичного суб'єктивізму” В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, К. Фослера та ін., що одночасно з постмодерним інтерпретативним дискурсом у філософії визначають напрямок перспективного пошуку у мовознавстві. [ 22]