Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історично інституалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало «соціального виміру».
2. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість
Характеризуючи філософію XVII-XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ-XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII-XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
3. Характеристика діяльності основних філософів Нового часу
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.
Ф. Бекон (1561-1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 p.) (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596-1650 pp.) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстанцій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632-1667 pp.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існування чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д. Локк (1632-1704 pp.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній — це джерело постачання інформації про об’єктивний світ. науковий революція новий час