Таким чином, вчення Сковороди про людину, її антропологію, що є основою його етики, - антитетичне. Як весь світ, так подвійна по природі своїй і людина.4
Серце як антитеза психічному життю. Проте Сковорода протиставляє «внутрішню людину» не лише тілу, а ще й якійсь «поверхні» психічного життя. Він відрізняє останню, а також глибину, яку називає «серцем». Але уявлення про «серце» є, швидше, передумова антропології Сковороди, ніж дальше уточнення та розвій ідеї «внутрішньої людини». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами і душі, й духу, - шлях до «дійсної людини» веде через «преображення душі в Духа, а Духа – в серце».
Серце є найпервісніше в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є безодня, глибінь, основа людського буття. Серце є корінь людини. Як повітря невидне та непомітне, але ламає дерева, руйнує будови, гонить хвилі та кораблі, гасить та роздмухує вогонь, так і серце.
Розуміється, не досить визначати найглибше в людині, як серце, - містики всіх часів витратили немало сил, щоб дати означення цьому середовищу людського буття. Сковорода хоче з різних боків ближче підійти до єства «серця».
Серце як божественна сутність. Серце є божественне в людині. Внутрішня людина є Бог, - тому й серце божественного «елементу». Серце означене епітетами Бога: воно «вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог, «неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода називає «точкою», «пунктом», «центром» душі. Іншими словами, серце є «цілісна» людина, бо емпіричній людині саме і бракує цілості. Дійсна людина не є складна, комплексна, але «вічна, ціла». Богопізнання не приступне нікому, хто має лише «половину серця» або «половину душі». Єдність, цілісність серця є заодно єдністю усіх сердець у Богові.
Коли Сковорода хоче визначити внутрішній характер серця, сердечного життя, то він, з одного боку, виходить із характеристик «душевної іскри», scintillaanimae або rationis у філософії середньовіччя, й іноді серце є для нього раціональним принципом: «думка є наш головний та центральний пункт. Тому вона часто зветься серцем…»
Серце як сфера підсвідомого. Але серцем є не лише думка. Наука Сковороди вільна від раціоналістичного забарвлення. Філософ розуміє серце і як сферу підсвідомого.
Наука про серце не повинна бути містичною, як вважає Д. Чижевський. Але Сковорода надає їй містичного забарвлення. Серце безроздільне, панський принцип, що своїм напрямом визначає поворот людини до Бога або від Бога. Обидві можливості – безмежна висота, до якої може піднятися людина, та безмежна глибінь, до якої вона може впасти, - є заодно у серці.
Тим-то Сковорода відрізняє просто два серця – «старе й нове»; «суєвірне», «попільне», «темне» та «тілесне», «скотське», «звіряче»; «нечисте» - з одного боку, та «нове й чисте», «спокійне», «тихе», «мирне», «прозоре» - з іншого. Сковорода подає складну символіку форм буття серця: верблюд, вовк, олень, «віл-молотник», лев, сокіл, орел, голуб символізують для нього ці різні форми (ступені) людського буття. Серце чисте перетворюється у «духів» чеснот, що «злітають» догори, над усім «брудом» земного.5
Безодня серця – зв'язок із божественним буттям. У філософії Сковороди викликає цікавість ще й відношення людини до божественного буття. Відношення між «внутрішньою» та «зовнішньою» людиною, між ідеєю та матерією, між «глибоким серцем» та поверхнею психічного життя, між словом та сенсом Біблії – нагадують до деякої міри відношення між людиною та Богом. Саме в цьому контексті філософ розглядає серце як лампу, де «горить» олія божественного буття.6
Глибину серця Сковорода називає також «безоднею». Тим самим він наближається до всіх пізніших наук про «підсвідоме». Щоправда, він відрізняється від багатьох із пізніших представників «філософії підсвідомого» тим, що для нього душевна безодня серця зовсім не є темною глибиною, джерелом лише злого та ненормальних збочень. Глибина душевна – подвійна: зла та добра, темна та світла.
Бездонність серця виявляється у його «ненаситності», як темна, так і світла сердечна безодня не дасть задовольнити навіть і цілим світом: неспокій, хвилювання, колихання темного, «нестримний рух» світлого серця є динамічними висловами для цієї ненаситності. Завжди знаходитись у русі, що прагне до безмежного, - є єством людської душі.
Невпинний рух є формою буття людської безодні. Ця рухливість, це стремління та цей неспокій мають постійний, нерухомий, незмінний пункт напряму, постійну тенденцію – до божества, до правдивого буття. Хто хоче ту ненаситність заспокоїти чимось іншим, а не вічністю, той хоче «жменею» закидати безодню океану, а краплею охолодити вогненне царство.7
Людина як серце мікрокосмосу. Людина ж – «мікрокосмос», «око його серця» відбиває у собі весь світ. Схожість структури великого та малого світу є для Сковороди лише спеціальним випадком загальної згоди, паралелізму між різними сферами буття: не лише людина виказує паралелізм із «великим світом», але й Біблія.
Людина – центральна точка світу. Тому Сковорода неодноразово повторює: «пізнай себе», «слухай себе», «увійди в себе самого!», «повернись до себе самого!». Бо самопізнання є неминучим разом із богопізнанням, і заодно – з пізнанням «житлового світу», пізнанням Біблії. Це, наприклад, є основною темою першого з діалогів філософа «Нарцис».8
Витоки філософії серця. Наука про серце, як було вже згадано, базується на письмі та платонізмі. «Глибина серця», що доступна лише Богові, є сталим висловом Старого Заповіту, де знайдено й «іскру». І Новий Заповіт переймає засіб вислову Старого, говорячи про «таємну людину серця». З іншого боку, в елліністичну епоху виробляється поняття найвищого та найглибшого пункту внутрішнього життя людини, що далі сполучається із біблійною мудрістю у християнській теології. Вже Платон мав уявлення про «спалахування» душі, про «іскру душевну».
Наука про серце проходить через цілу схоластику: Петро Ломбардський говорить про superiorscintillarationis, Бернгард про scintilla animae, Ріхард від св. Віктора про intimus mentis sinus, Тома Аквінський про scintilla animae, Діонісій Рікель про vertesanimae, apexmentis, інші про abditummentis, intimumetsummummentis, aciesmentis, sanctasanctorum, scintilla. Зовсім природно наука про глибину душі стає одним із основних пунктів науки німецьких містиків.
«Серце» часто – як і в Сковороди – розуміється без деякого емоційного забарвлення. І все ж ще зі старовини зустрічаємося із емоційно забарвленими характеристиками «серця».
В українській літературі «філософія серця» відома, здається, вже з початку ХVII ст. – по-перше, ніби в оригінальному творі – у «Зерцалі богословія» Кирила Транквіліона-Ставровецького. У ХІХ ст. зустрічаємо емоціоналізм у найбільших представників українського духу – в Гоголя, Куліша та Юркевича; в останнього – у формі розвиненого емоціоналізму в етиці, філософії релігії та навіть у теорії пізнання.9
Висновок
Таким чином, у цій роботі ми спробували певною мірою дослідити філософію серця українського філософа, оглянувши основні аспекти його тлумачення та прослідкувавши етапи формування Г. Сковороди як мислителя. Зрозуміло, що обмежений обсяг викладу даної проблематики не дозволяє повно опрацювати тему, але завдання праці може полягати у спонуканні до подальших досліджень творчості цієї знакової постаті української культури.
Дослідження базувалося зокрема на праці вченого Д. Чижевського, який зробив спробу опрацювати засади антропології, гносеології, етики філософа, вбачаючи у них серцевину української інтелектуальної традиції.
Тому розглянуто антитезу серця психології життя, як різних граней особистості, а також протиставлення внутрішньої людини зовнішній, які в багатьох випадках не є тотожними поняттями. Саме з внутрішнім «я» індивідууму і ототожнюється серце як душа, духовна сутність.
Отже, в даній праці зроблена спроба дати короткий огляд запропонованої проблематики, яка розглядається у контексті української культури й охоплює важливий аспект філософії як інтелектуального життя народу.
Посилання
1 Сковорода Григорій. Вибрані твори / Упорядкування та передмова Л. Ушкалова; примітки й коментарі Л. Ушкалова та Сергія Вакуленка. – Харків: Прапор, 2007, с. 5-9.
2 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., Орій при УКСП «Кобза», 1992, с. 46-47.
3 Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Л. Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004, с. 130-134.
4 Чижевський Д. Нариси…, с. 67.
5 Чижевський Д. Філософія…, с. 137-138.
6 Там само, с. 142-143.
7 Там само, с. 146-148.
8 Там само, с. 150-151.
9 Там само, с. 139-142.
Список використаних джерел
1. Сковорода Григорій. Вибрані твори / Упорядкування та передмова Л. Ушкалова; примітки й коментарі Л. Ушкалова та Сергія Вакуленка. – Харків: Прапор, 2007.
2. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., Орій при УКСП «Кобза», 1992.
3. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Л. Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004.