Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Письмова робота на тему:
«Григорій Сковорода і філософія серця»
Виконала:
Зінченко Лілія,
студентка 2-го курсу ФГН,
Перевірила:
Нікішенко Ю. І.
2009
План
філософія серце сковорода антропологія
Вступ
Життєвий шлях мандрівного філософа
Серце у філософії Г. Сковороди
Висновок
Посилання
Список використаних джерел
Вступ
Предметом даної роботи є філософія серця мандрівного філософа Г.Сковороди, що є продовженням започаткованої ще в елліністичну епоху теми роздумів грецьких мислителів. Метою праці є розглянути етапи формування особистості українського філософа та простежити його роздуми над тлумаченням серця, його розуміння в різних аспектах антропології людини. Обмежуючись даним обсягом роботи, спробуємо коротко оглянути основні підходи до тлумачення проблеми серця у Г. Сковороди.
У першій частині праці прослідкуємо життєвий шлях філософа, щоб повніше розуміти контекст формування його філософії. Адже цей аспект дає зрозуміти впливи на випрацювання концепцій життя.
У другій частині розглянемо різні підходи й аспекти до тлумачення серця особистості, взагалі проблеми антропології людини та філософії життя мандрівного філософа. Спробуємо дати короткий огляд цих філософувань, щоб зрозуміти загальні положення філософії серця, а також віднайти витоки її формування.
Дана тема є актуальною на даний час, адже розглядається у контексті проблематики української культури і становить вагому частину її напрацювань. До того ж, Григорій Сковорода є однією зі знакових постатей нашої культури, основоположником української філософії, що формувалася на основі західноєвропейських тенденцій і мала витоки з елліністичного часу.
Життєвий шлях мандрівного філософа
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за ст. стилем) 1722 р. у сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині у простій козацькій сім’ї. Із семи років навчався в одній із трьох дяківських шкіл, а восени 1734 р. Григорій розпочинає своє навчання у Києво-Могилянській академії, де легко опановує усі шкільні премудрощі, переходячи з одного ординарного класу до іншого: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія… Щоправда, навчання у класі філософії йому довелося перервати, бо наприкінці грудня 1741 р. юнак стає співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді й аж до серпня 1744 р. він мешкає у Санкт-Петербурзі та Москві.
Наприкінці літа 1744 р. Сковорода у складі почту імператриці Єлизавети прибуває до Києва. Тут він звільнився з капели в чині «придворного уставника» тобто регента, і відновив своє навчання у класі філософії київської академії. Проте рівно через рік у складі Токайської комісії генерал-майора Федора Вишневського, куди його взяли як людину, добре обізнану в музиці та чужих мовах, Сковорода виїхав до Угорщини. Упродовж наступних п’яти років йому вдалося побувати також в Австрії, Словаччині, Польщі, а може, і в Італії, Чехії та Німеччині. Улюблений учень Сковороди та його перший біограф Михайло Ковалинський згодом стверджував, що, перебуваючи в Будапешті, Відні, Братиславі й деінде, філософ продовжував своє навчання, приятелюючи з багатьма освіченими людьми.
У жовтні 1750 р., сповнений нових вражень, але без копійки за душею, мислитель повертається до Києва, якийсь час мешкає у приятелів та знайомих, аж поки наприкінці 1750-го або на початку 1751 р. переяславський єпископ Никодим Срібницький не запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму. Проте за відхід від узвичаєної методики викладання єпископ звільнив його з роботи у травні або на початку червня 1751 р. восени цього ж року Сковорода знову повертається до своєї alma-mater і починає слухати курс богослів’я у префекта академії Георгія Кониського. Але навчання в цьому класі філософ так і не завершив, оскільки щонайпізніше восени 1753 р. за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького став вихователем Василя Томари і вирушив до села Каврай. Тут він мешкає близько шести років. Проте конфлікт із матір’ю вихованця спричинився до того, що на кілька місяців Сковороду було звільнено з роботи. Під час цієї вимушеної перерви, у перших числах січня 1755 р., філософ разом зі своїм приятелем Володимиром Каліграфом вирушив до Москви, а звідти – до Троїце-Сергієвої лаври. Проте вже наприкінці лютого або на початку березня 1755 р. Сковорода знову опиняється у селі Каврай, де мешкає аж до літа 1759 р.
У серпні 1759 р. на запрошення білгородського та обоянського архієрея Йоасафа Миткевича мислитель прибув на Слобожанщину, обійнявши посаду викладача поетики в Харківському колегіумі.
Після закінчення 1759-1760 навчального року Сковорода не схотів прийняти чернечий постриг, покинув колегіум і близько двох років мешкав у селі Стариця. А десь навесні 1762 р. йому випала нагода познайомитися зі студентом-богословом Михайлом Ковалинський, який відтоді став його найближчим учнем та приятелем. Заради цього юнака філософ знову повертається до колегіуму: з вересня 1762 по червень 1764 р. він читає тут курси синтаксими і грецької мови. Але після закінчення 1763-1764 навчального року він знову змушений був залишити заклад. Про життя Сковороди з осені 1764 до липня 1768 р. відомо тільки те, що під цю пору філософ мешкав здебільшого у Харкові.
Востаннє мислитель повернувся до Харківського колегіуму в 1768 р., коли тут було відкрито «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів тощо: Євдоким Щербінін своїм наказом призначив його на посаду викладача катехізису у цьому навчальному закладі. Однак новий білгородський та обоянський єпископ Самуїл Миславський навесні 1769 р звільнив Сковороду з роботи. Відтоді й аж до смерті філософ перебуває у мандрах. Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Іванівку, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку. Здебільшого він зупинявся у маєтках слобідсько-української шляхти або в келіях монастирів. Наступного року Сковорода відвідав Київ, провівши близько трьох місяців у Китайській пустині, а в 1771-1772 рр. на запрошення колишнього острогозького та харківського полковника Степана Тев’яшова мешкав у Острогозьку та у слободі Таволзькій. Свою останню мандрівку, вже незадовго до смерті, філософ здійснив у село Хотетове, у маєток Михайла Ковалинського. Смерть постигла його 9 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1794 р. у Вільшанській Іванівці.1
Серце у філософії Г. Сковороди
Філософія життя. Коротко оглянувши біографію мандрівного філософа, можна сказати, що все його життя було присвячено філософії, роздумам. Життя для нього є філософією і філософія є життям. Д. Чижевський визначає це основною думкою мислителя. В реалізації думки, в тому, що він дійсно зробив зі свого життя філософію, втілив свою філософію у своє життя – велич Сковороди. – У цьому ж, може, і його певна слабість. Бо, розчинивши філософію у життєвому чині, він не покладав занадто вже великої ваги на теоретичне оброблення, формальне усталення, систематизацію своїх філософічних ідей. Через це дехто і звав його «філософом без системи», через це, коли і можна говорити про «методу» Сковороди, про його «метафізику», «онтологію», «гносеологію», то завше лише в певному сенсі, лише з певним застереженням, бо викінченої і обробленої системи у нього дійсно немає, немає закінченої і детальної відповіді на усі запитання, що може поставити систематик-філософ. А проте філософія мислителя – суцільна і монолітна, збудована, так би мовити, в одному стилі, просякнута одним духом.
Теорія і практика філософування. Коли життя є філософія, як пише Д. Чижевський, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно в центрі уваги філософа повинні стояти релігійні і моральні проблеми, так би мовити, певна практична проблематика є завершення і ціль теоретичної філософії. Теорія має вести до певної «praxispietatis». У Сковороди, дійсно, не бракує теоретичної філософії; де в чому її проблеми освітлені дуже детально й уважно, але завершення системи його думок є, безумовно, релігійно-моральне.
Із цим «практичним» ухилом філософування Сковороди пов’язане і те, що для нього центральне в людині – не її «теоретичні», «пізнавальні» здібності, а більш глибоке за них емоціонально-вольове єство людського духу – «серце» людини. Із серця піднімається, виростає і думка, і стремління, і почування. На «серце» людини повинна бути звернена і головна увага моральної чинності людини. Звідси вимога «пізнай себе», «поглянь у себе» і т. д. Звідси і визнання рівноцінності різних людських типів і людських індивідуумів. Звідси і своєрідна теорія «нерівної рівності» людей щодо їх морального та релігійного життя.2
Проблема антропології людини. І досліджуючи твори мислителя, розуміємо, що проблема людини, зокрема внутрішньої, є дійсно для Сковороди центральною. Вона означує собою й етику мандрівника – завдання людини «переобразитися» в «дійсну людину».
Внутрішня людина, на думку Сковороди, так само захована у зовнішній людині, як ідеї в матерії. І душа має свою «поверхню», свою «зовнішність», що прикриває глибину внутрішнього. Ці обидва зовнішні шари людської істоти слід усунути, щоб дати вільно проявитися внутрішній людині, щоб вона вийшла зі своєї глибини.
Перший засновок для звільнення внутрішньої людини є пізнання, що внутрішня людина взагалі існує. Цей теоретичний ступінь є лише перший та підготовчий ступінь на шляху до «нових народин», на шляху до «дійсної людини». «Дійсна людина» є «таємниця», яку необхідно відкрити для пізнання справжньої сутності особистості. Відкриття цієї таємниці утворює підвалини, щоб з’єднатися із «внутрішньою», «дійсною», «правдивою» людиною.
Наука про «внутрішню людину» - одна з найпоширеніших наук не лише християнської, а й уже античної містики. Філон розвиває із платонівських зародків науку про земного та небесного Адама. У Святому Письмі читаємо про «внутрішню людину серця».3