В релігії знаходить свій прояв суспільна природа людини. Потреба в спілкуванні у людини має не тільки біологічну, а у здебільшого соціальну природу, бо людина не тільки продукт природи, а і створеної нею самою культури. Але коли благання про допомогу залишається не почутим, ”гласом волаючого у пустелі“, коли люди не допомагають, а знищують один одного, використовують як засіб, отруюють життя один одному, принижують, чи варто дивуватися тому, що вони створюють уявного помічника, співрозмовника, рятівника. Релігія – це діяльність, спрямована на подолання почуття самотності, відчуження між людиною та суспільством. “У своїх молитвах я розмовляю з Богом як з другом і наше спілкування повне насолоди. Він завжди відповідає мені“, – в таких захоплюючих виразах описує свій досвід спілкування з Богом віруючий. Потреба в спілкуванні задовольняється в релігії не тільки у молитві, в уявленні, але і реально, в повсякденних контактах єдиновірців, однодумців. Ось красномовне свідчення пересічної віруючої, свідчення, що заслуговує на увагу кожного, хто цікавиться шляхами, якими люди приходять до релігії, та відмінностями релігії від науки: ”Мені байдуже, є Бог чи нема його. Навіть якщо його й нема, я все одно буду вірити. Адже яке у мене життя? Я одна, сини одружились, чоловік помер. До кого мені йти? До сусідів? Так сусіди – люди чужі, не дуже мою біду розуміють. Візьму увечері, викладу душу перед Богом. Чує він мене чи ні, хто його там знає, а я вірю, що він є…”.
Релігія – це діяльність, спрямована на компенсацію, надолуження безсилля віруючих перед владою, суспільством, природою, це спроба подолати свою власну неспроможність, закликати на допомогу і таким чином здобути впевненості, сили. ”Усі ми нулі і набуваємо значення, коли попереду стоїть одиниця – Ісус Христос”. Релігія – це мольба, благання допомогти, і навіть у класичному буддизмі, де бажана мета – стан душевного спокою і повна незалежність від усього оточуючого досягається виключно власними зусиллями, без будь-якої зовнішньої допомоги, роль помічника, рятівника пересічного віруючого беруть на себе Будда та його учні – ченці, що відмовляються від досягнення особистого спасіння заради того, щоб допомогти тим, хто цього потребує.
Перед кожною людиною життя рано чи пізно ставить питання: “Чи має життя сенс, чи варто їм дорожити?”. Шекспір бачив сенс життя у дружбі, творчості, закоханості. Для нього “Любовь – над бурей поднятый маяк, не меркнущий во мраке и тумане, любовь – звезда, которою моряк определяет место в океане...”. Розлучуючись із життям, Архімед встиг вимовити: “Не торкай мої креслення!” Коли за станом здоров’я Кант вже не був у змозі працювати, життя стало для нього тягарем, втратило сенс. Для нього жити – значило працювати. В пограничній ситуації, перед безоднею, прірвою небуття, підсумовуючи рахунки прожитого, Б.Пастернак цінність життя вбачав у можливості, здатності творити (він порівнював цю здатність з розмахом розправленого крила птаха у польоті), можливості насолоджуватись красою людини, природи, у можливості кохання, співчуття, переживання (“смягчи последней лаской женскою мне горечь рокового часа”). Як складаються відношення особистості з іншими людьми, приносять вони їй щастя чи страждання, і відповідно, як вона оцінює своє життя – як таке, що має сенс чи безглузде – залежить і від того, чи є у неї справа, в якій вона здатна реалізувати свої здібності, завоювати, здобути у інших людей визнання, пошану, або, навпаки викликати заздрість, зневагу, ненависть. Праця здатна як надати сенс життю людини, так і зробити його безглуздим. З якою шанобливістю ми б не ставились до Біблії як унікального людського творіння, котре акумулювало моральний досвід людства, усе ж треба визнати, що коли Біблія оцінює працю як прокляття, що Бог послав не тільки Адаму і Єві за їхнє гріхопадіння, а й усьому людству, всім їхнім нащадкам, вона орієнтується не на тих, для кого праця – умова формування і існування людства, передумова його свободи, а на тих, для кого можливість не працювати розцінюється як щастя, як райський стан. Заради об’єктивності треба визнати, що в Біблії можна знайти і протилежну оцінку ролі праці: “Усе, що може рука твоя робити, по силі роби, тому що в могилі, куди ти йдеш, немає ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”. Тут Біблія ще не дійшла до ідеї безсмертя душі. Але праця – це не тільки шлях до свободи. Праця може виснажувати фізично (“там матір добрую мою ще молодую – у могилу нужда та праця положила...”) (Т. Шевченко) та отупляти духовно. Примусова праця – це засіб поневолення. Лозунг на воротах фашистських концтаборів: “Arbeitmachtfrei” (праця робить вільним) був додатковим засобом знущання над поневоленими. Саме праця, що нездатна стати сенсом життя, постає одним з джерел релігійності і хоч іудео-християнське та мусульманське уявлення про рай є помилковим, бо не залишає місця для головного в житті людини – праці, воно адекватно висловлює ставлення до праці людини, що не є вільною. Лише вільна людина може знаходити у праці сенс свого буття і працювати у повну силу. Не всі люди мають бажання шукати сенс життя у сімейному щасті, у пізнавальній, мистецькій, фізичній діяльності, не всі поділяють погляд: “Бажаєш жити для себе, живи для інших”, “Приємніше створити одного, ніж знищити десяток”. Одним з проявів свавілля, несвободи, рабства є спрага принижувати, володарювати, ґвалтувати, вбивати, руйнувати.“Страсть к разрушению – творческая страсть”, – вважав саме той, хто мріяв про час “народної розправи з мішурно-освіченою сволотою” – М.Бакунін. “Пафос революції” можна знаходити у тому, щоб без зайвої судової тяганини “поставить к стенке” черницю чи митрополита, на очах у віруючих порубати сокирою ікону і кинути у вогнище, або висадити в повітря храм і фото його руїни умістити на обкладинці популярного тижневика. Скільки самозакоханості, самовдоволеності, насолоди від усвідомлення своєї всемогутності, безкарності нахабно демонструють себе у визнанні націонал-соціалістичної “надлюдини”: “ Коли я чую слово “культура”, я спускаю курок свого браунінга”. Релігія може бути як втечею від такої огидної дійсності, так і сприяти створенню такої дійсності.
Безжалісний науковий та філософський висновок, що нічого вічного у природі не існує, що все, що має початок, повинно мати і кінець, що смерть – не обов’язково кара за гріхи, а природне, неминуче явище, по-перше, до певного часу залишається невідомим віруючим, по-друге, далеко не всіх здатний задовольнити. Не всі мають мужність, бажання з цим погодитись. Трагізм людського буття – в усвідомленні його смертності, скінченності, абсурдності. Абсурдність ця полягає не тільки у тому, що люди прагнуть одного, а досягають зовсім іншого, навіть протилежного, а і у тому, що в людському житті, як і в житті природи, безцільна випадковість відіграє не меншу роль, ніж біологічні та соціальні закони функціонування і розвитку окремої людини та суспільства в цілому. Кожен день життя людини може стати тим останнім днем, коли “застынет все, что пело и боролось, сияло и рвалось, и зелень глаз моих, и нежный голос, и золото волос” (М. Цветаєва). Трагізм людського буття чудово передають такі шедеври світового мистецтва як романси на вірші Л. Глібова “Журба” та О. Олеся “Чари ночі”. Але якщо у всесвітньому вимірі життя і окремої людини і людства, і усього живого на землі можна розглядати як безцільне, від людини залежить, чи буде її життя мати сенс у її власних очах та очах інших. Коли до вмираючого звертаються з проханням: “Не вмирай …, я тебе люблю”, таке життя мало сенс.