Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток.
Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.
3. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ.
4. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.
5. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політична система — це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава — це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.
Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції — внутрішню і зовнішню.
Основними формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, парламентська, президентська). В країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту (законодавчої), президента (виконавчої) та судової влади (за наявності багатопартійної системи).
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З'ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч.
Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп суспільства.
Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу (наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД).
ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Методології та стилі мислення.
2. Рівні методологій.
3. Основні методи наукового пізнання.
4. Економічна діяльність і мораль.
5. Проблема гуманізації економічної освіти.
Конспективний виклад теми:
1. Методології та стилі мислення
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерні наочність, механістичний підхід, метафізичне поняття істини (істина як вічна категорія виступає у двох формах — «Так» або «Ні»), раціоналізм — віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо.
Для сучасного стилю мислення характерна подальша математизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності (незмінності в групі перетворень), комп'ютеризації простоти (що найбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станів об'єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності (за законами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофакторних функціональних зв'язків.
Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через зазначені вище методи, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (грец. рагаdigma— приклад, зразок для словозмінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав книгу «Структура наукових революцій» У ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої.
Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ — це єдине» (Парменід), «Людина — є міра усіх речей» (Протагор).
В новий час — «Знання — сила» (Ф. Бекон), «Мислити — значить існувати» (Р. Декарт), «Існувати — значить бунтувати» (А.Камю) та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф. Достоєвському «Красота врятує світ». Тому ми можемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національного менталітету, зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої види парадигм типу: «Партія — наш керманич», «Комунізм — наше найближче світле майбутнє», «Економіка мусить бути економною» тощо.
Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу Україну на базі ринкових відносин. Тому основною парадигмою в діяльності держави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючих ринково-економічних відносин на базі різноманітності й рівноправності усіх форм власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного партнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середнього класу».
2. Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. її альтернативні підходи — метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в ній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так» чи «Ні». Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад, у явищах кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуються методи діалектичної логіки.
Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об'єднує такі методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез, зв'язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її у мисленні в абстрактних формах.
У зв'язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну «надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорії інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєю методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д.