Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж. Бруно, Ф. Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі й Телезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.
Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення:
1) визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є;
2)визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляють результати цієї дії;
3)заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання л години;
визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання.
Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVIIст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтель та інші мислителі епохи Відродження.
Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.
Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).
В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.
Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості, реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.
У сфері естетики Відродження не залишило завершених теоретичних систем. Проте талановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теорії мистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насамперед праць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі.
Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.
філософія середньовіччя відродження
ЛІТЕРАТУРА
1. Августин. Исповедь. — М., 1991.
2. Боэций. «Утешение философией» и другие трактаты. — М., 1990.
3. Баргош Юзеф. Фома Аквинский. — М., 1975.
4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.
5. Гуревич А.Л. Проблема средневековой народной культуры. -М., 1981.
6. Гуревич А.Я. Средневековый мир. — М., 1990.
7. Эстетика Ренесанса: В 2-хт. — М., 1981.
8. История диалектики XIV-XVIII веков. — М., 1974.
9. История философии в кратком изложении. — М., 1991.
10. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. — М., 1979.
11. Николай Кузанский. Соч. в 2-х т. — М., 1979. Ротердамский Эр. Похвала глупости. — М., 1956. Соколов В.В. Средневековая философия. — М., 1979. Соколов В.В. Европейская философия XV — XVIII веков.
12. - М., 1982.
13. Стяжкин Н.И. О развитии идей философии природы в средние века // Философские науки. — 1983. — № 2.
14. Чернышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М, 1991.