3) Третій вид самостійного існування передбачає таку простоту, яка не має нічого спільного з існуванням неідентичних і реально віддільних частин. У матеріальному світі цей вид самостійного існування ми знаходимо лише в найбільш первісних „частинках"; перш за все, це властивість духовної особи і людської душі.
Коли ми запитуємо, який із цих трьох видів самостійного існування найбільше заслуговує на назву субстанції, то стає очевидним, що маємо справу з двома — необов'язково пов'язаними між собою — факторами, що є вирішальними для відповіді на це питання.
Першим фактором є те, чи ми маємо справу з третім, метафізично найбільш фундаментальним видом самостійного існування. Цей третій вид самостійного існування в багатьох відношеннях є більш досконалим і фундаментальним перш за все через те, що в ньому відсутня, чи принаймні може бути відсутня, та залежність, яка характерна для інших видів цілого чи то від своїх частин, чи частин від свого цілого. Він є фундаментальним також тому, що включає набагато простіше існування, ніж два інші види самостійного існування.
Знову ж, цей вид існування є досконалішим і більш фундаментальним через те, що тільки він один з необхідністю притаманний субстанції.
І нарешті цей третій вид існування є більш фундаментальним, ніж інші, тому що ці інші необхідним чином мають його за передумову, в той час як не має жодної необхідності у тому, щоб цей третій вид самостійного існування мав два інших за свою передумову. Можна показати, що прості елементарні частини є передумовою для всіх складених субстанцій, і що тому кожна субстанційна композиція, кожна субстанція, що складається з реальних віддільних частин (навіть якщо вони не є „математично" простими, а лише онтологічно простими, як у випадку елементарних частинок матерії), в остаточному підсумку має за передумову прості субстанції, які існують в третьому значенні, і в яких чи якими існує ціле.
Другий і цілком відмінний критерій досконалості реалізації субстанційного самостійного існування визначається тією мірою, якою субстанція посідає реальність і повноту буття в собі, і якою вона змістовно відрізняється від інших буттів внаслідок посідання нею характеру індивідуального „ось цього тут" або характеру справжнього виду. У багатьох випадках ці два критерії ми знаходимо окремо один від одного. Згідно з першим критерієм, наприклад, найменші матеріальні частинки є найдосконалішими в світі матеріальними субстанціями. Згідно з другим критерієм, ці елементарні частинки є матеріальними субстанціями в зовсім недосконалому значенні, бо за своєю суттю вони є зводимі до буття частиною або складовим елементом більшого цілого, його видової форми і природи.
У світлі критерію простоти самостійно існуючого суб’єкта (перший критерій досконалості самостійного існування) людська душа є набагато досконалішою субстанцією, ніж будь-яка матеріальна або складена субстанція, навіть така, як людська істота в цілому.
Особа в своїй субстанційній основі, яка в людській істоті полягає в її простій і духовній душі, фактично повністю виключає будь-яку складеність з частин, і не лише в значенні матеріально, реально віддільних частин, як, наприклад, у мозку, але також і в значенні математично окремих частин.
У світлі другого критерію досконалості людська душа є субстанцією лише в недосконалому сенсі, оскільки вона є частиною цілого людського буття (виду людина). Згідно з цим другим критерієм субстанцією єлюдська істота загалом, в той час як душа за своєю суттю призначена до єдності з тілом в цілості людської істоти і сама по собі не реалізує повного виду.
Духовна душа, однак, є не лише найвластивішим джерелом субстанційності цілої людської істоти, але також сама є субстанцією зі своєю власною значущістю. Вона в жодному разі не є однією з багатьох частин (за аналогією до матеріальних елементарних частинок), але радше посідає в собі високу реальність і повноту смислу. У своїй духовній суті вона також чітко відділена від матеріальної субстанції тіла, а своєю духовною індивідуальністю і незводимою особовою неповторністю вона відрізняється водночас від всіх інших осіб. На підставі цих міркувань стає зрозумілим, що це більш досконале самостійне існування суб'єкта свідомості неможливо ані тлумачити, покликаючись на матеріальну субстанцію, ані виводити її з неї.[38,84c.]
Є також інші підстави вважати, що перша суттєва риса субстанції належить більш досконало свідомому суб'єкту або, точніше, суб'єкту, здатному до свідомості (яка, можливо, не є актуалізованою з причини сну, втрати свідомості чи душевної хвороби), ніж матеріальним об'єктам. Це, справді, не випадково, що поняття „суб'єкт”, яке спочатку означало просто „субстанцію”, „те, що лежить під індивідуальною річчю”, вживається сьогодні майже виключно на означення особи. Свідомий суб’єкт (душа) не перебуває в собі тільки як щось, в чому закорінені інші буття. У свідомому здійсненні акту пізнання або радості і, перш за все, у свобідному зродженні вчинків, душа має набагато досконаліше відношення до того, що „в ній” є, ніж будь-яка матеріальна субстанція.
Ми досвідчуємо це лінгвістично, коли нам здається недостатнім і хибним казати, що любов або чеснота просто „перебувають” чи „знаходяться” в особі. Особа є суб’єктом цих актів в цілком новому значенні; ці акти зароджуються і виходять з неї так, як це неможливо в матеріальному світі.
Тому душа як простий і духовний суб'єкт свідомих актів, завдяки своєму свідомому досвіду, своїй свобідній причинності та своїй простій і духовній присутності у своїх діях та пережиттях є субстанцією в значенні принципово вищому від того, в якому субстанцією є матерія.
Реальне буття в найбільш властивому розумінні реалізується в свідомому суб’єкті також незрівнянним чином. Первинну даність реального буття, незводиму дійсність актуальності існування, живе і конкретне буття ми знаходимо, перш за все, у свідомому особовому бутті. Ми знаходимо тут метафізичну основу для тої повноти реального буття, на яку вказує Геракліт, стверджуючи, що не можна знайти меж душі. Ця повнота буття служить також основою для обґрунтування нематеріальності і духовності людської душі. Порівняно з більш автентично реальним буттям, яке ми знаходимо у свідомому суб'єкті, весь матеріальний всесвіт є ніби порох, ніщо, і тому не може служити за можливу основу для пояснення духовного суб’єкта.
Наступна виділена Арістотелем суттєва характеристика субстанції, а саме спосіб її реального тривання крізь час, знову ж таки досконаліше реалізується в суб'єкті свідомості (душі), ніж у будь-якій матеріальній речі. У матеріальній субстанції матерія, з якої вона складається, є тривалішою в часі від самої матеріальної субстанції (вона існувала вже до того, як субстанція почала існувати, і залишається після її зникнення). Поза тим, часто єдиним постійним елементом є лише форма, тоді як матеріальні частини, тобто матерія, повністю змінюються (в людському тілі кожних сім років). І справді, якщо б ми хотіли разом з Гераклітом уявити матерію аналогічно до вогню, то могли б запитати, чи в матерії взагалі існує самоідентичний і триваючий суб'єкт у правдивому розумінні слова.[2,286c.]
Очевидно, що індивідуальність свідомого суб’єкта має за передумову тривалість одного й того самого ідентичного суб’єкта, і цей триваючий, мислячий суб'єкт є безпосередньо даний в нашому досвіді особи.
Отже, ми стикаємося тут з ідентичністю, настільки суттєво і глибоко закоріненою в субстанції, що вона триває крізь зміни так, як це ніколи не стається з матерією і як це ніколи не відбувається у випадку людського тіла (мозку).
У матеріальному світі (за винятком, можливо, елементарних частинок) немає жодного об’єкта, який по-справжньому зберігається в часі. У триваючому суб'єкті, попри можливість заміни його частин (електронів в атомах, атомів у хімічних субстанціях, клітин у живому тілі, органів у тілі), все ж і надалі можна говорити про тривання тієї самої субстанції. На противагу цьому тривання душі крізь час є незрівнянно досконалішим, тому що тільки тут ідентичний і нескладений суб’єкт по-справжньому триває крізь усі зміни.
Особове власне „Я” триває також набагато досконаліше, ніж матерія, тому що воно триває свідомо. У свідомості, знанні, пам’яті, очікуванні майбутнього, надіях і роздумах воно свідомо живе і посідає себе як ідентичний суб’єкт, що триває у своїх понадактуальних пережиттях.
До того ж, свідомий суб'єкт у певному розумінні піднімається над потоком змін і часу, в якому перебуває матеріальний світ, завдяки тому, що цей суб'єкт може утримувати в пам’яті речі, які відходять у минуле, і таким чином рятувати їх від повного зникнення. Крім того свідома скерованість до правди і позачасових вічних правд означає трансценденцію свідомого суб’єкта понад хаосом часовості.[9,324c.]
Давайте задумаємося над характерною ознакою субстанції, яка полягає в її здатності набувати протилежних рис. Ця досконалість полягає, перш за все, в її здатності поєднувати в собі полярні, тобто несуперечливі і взаємодоповнюючі протилежності і творити з них вищу єдність. Ця здатність поєднувати полярні тенденції, такі, як величність і лагідність, справедливість і милосердя, реалізується в душі знову ж таки неможливим для матеріальної речі чином. Однак ми не маємо можливості далі розвивати тут цю думку.
Наступна суттєва характеристика субстанції теж належить суб’єктові свідомості в особливо незрівняний спосіб: індивідуальність.
Людській особі належить унікальна і незамінна неповторність яка проявляється в її свободі, здатності пізнання, відповідальності та інших властивостях. Дунс Скот і Суарес вказували на цю унікальну індивідуальність особи і душі. У цій специфічно особовій властивості духовного субстанційного суб'єкта проявляються характерна індивідуальність та унікальність, які є суттєво вищими від усіх форм реалізації індивідуальності, можливих у матерії. Перш за все, це наслідок того, що особа є по-справжньому неподільним і простим суб’єктом і тому є індивідуальним „цим ось тут” у немислимий для матеріального буття спосіб. Понад те, специфічно особові характеристики свідомості, знання, і понад усе — свободи є підставою унікальності, яка ніколи не з’являється у відносно замінній індивідуальності матерії. Саме на цей феномен особової, незводимої індивідуальності вказували Дунс Скот і Суарес.