Смисл і спрямованість історії (стр. 3 из 6)

У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається. Але в кожному з них — по-різному, відповідно до орієнтації його за вектором історичного часу і оцінки темпоральних змін.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історій Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатістпа Віко (1660—1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 р., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу, історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".

Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом "суспільної природи" людинці

У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш.Монтеск'є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж. Русо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно - кліматичних, них факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насампе-, ред відмінністю природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основоположних категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація" — кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.[3; 407-411]

2. Предмет, об’єкт та задачі філософії історії.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини.

Об'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства або всесвітня історія в цілому. Особливу сферу утворює філософське вивчення меж, можливостей та способів історичного пізнання у його різних видах, перш за все вивчення науково-історіографічного та філософського пізнання історії.

Філософія історії прагне до вирішення декількох головних філософсько-теоретичних задач. Одною з них є визначення головних причин та факторів історії як такої або історії в цілому. Виявлення таких структурних моментів дозволяє, з одного боку, побачити історію як особливу сферу, що має свою буттєву специфіку, а з іншого - показати її структурованість, впорядкованість й відповідно зобразити її як дещо понятійне чи навіть раціональне.

Вирішення цієї задачі пов'язане, як правило, з установленням панування в історії всезагальностей того чи іншого роду. Усвідомлення таких всезагальностей, як закони історії в цілому або закони окремих етапів, стадій, як фундаментальні фактори (природні, біологічні або ін.), що визначають розвиток суспільства та соціальну динаміку, розуміється як прояснення суттєвого, тобто головного, що визначає зміст історії.

Ще одна задача філософії історії визначається намаганням зробити якесь хронологічнета процесуальне членуванняісторичного життя. Розчленування історії на епохи, етапи, стадії та інші відносно замкнуті у змістовному відношенні сегменти дозволяє зобразити її як впорядкований процес, кожний відрізок часу якого зумовлений значною мірою попередніми й в свою чергу відіграє відому, а то й визначну роль у тому, якими будуть наступні часи, яким буде майбутнє.

Наступною задачею є виявлення деякої загальної форми або "фігури" ходу історії. Констатація того, що історія приймає форми лінії, кола, спіралі тощо, покликана перш за все запропонувати якесь рішення проблеми відношення між всезагальним змістом історії та конкретними й багатоманітними історичними явищами. Така констатація дозволяє також зазначити характер відношення між минулим, теперішнім та майбутнім.

З завершальною задачею філософського розуміння історії можна вважати спроби виявити "сенс історії". [1; 292-293]

3. Сенс і спрямованість історії

Філософське відношення до історії завжди обмежувалось двома граничними позиціями. Перша полягає у визначенні об'єктивного всезагального історичного сенсу.

Сенс історії вбачається у реалізації певних принципів, ідей, сутностей або цінностей. Такі об'єктивно існуючі всезагальності впорядковують історичне життя людства у організоване ціле, прозоре для філософського самоусвідомлення.

Як правило, подібна всезагальність покликана виразити призначення існування людини. Коли історія постає:

> як процес спокути та очищення, який повинен знайти своє завершення у Божому суді;

> як одна велична шанувальна пісня до Бога, рядки якої утворюють ті чи інші історичні культури, епохи, обставини та люди;

> як рух людства до свого звільнення;

>як процес боротьби з природою, покликаний привести до створення усвідомленого людського ареалу у надрах масивно-несвідомого природного буття тощо, - тоді всі ці версії історичного процесу повністю відповідають "образу людини", є виразом буттєвої долі людини.

Друга позиція ніби протилежна першій. Вона пов'язана зі ствердженням того, що історичний сенс постійно породжується суб'єктами історичного життя; історична діяльність суб'єктів різних формацій не має заданого або тим більше зумовленого характеру. [1; с. 294]

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити Історію в її цілісності, тобто зі врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?