Жодне фактичне знання про минуле не; дозволяє судити про історію в її цілісності. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись всередині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.
Отже, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування або спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.
Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XXст. на цивілізацій ний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва -до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відпові-дальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем. [1; 297-299]
Як відомо, вже у філософсько - світоглядних пошуках античних мислителів, що започаткували європейську традицію раціонального пізнання, вели пошук субстанціональних визначень буття, простежувалося бажання виявити вихідні духовні начала суспільного життя. Природа для філософів античності була моделлю для історії, а не навпаки. В їх уяві все у світі рухається, але врешті - решт все й знаходиться в спокої в межах кулеподібного космосу.
Таке уявлення про рух не дуже навертало древніх до чистого історизму, тобто до такого розуміння життя, коли окремі його моменти уявляються небувалими й унікальними, коли мислиться та чи інша мета і спрямованість історичного розпитку Одна і та ж картина світу відтворюється тут завжди: все індивідуальне, все особисте, взагалі все оформлене, то утворюючись, то руйнуючись, вічно повертається до самого себе, і від цього коловороту воно нічого нового не отримує.
Спроба розглядати історію як таку, що має певний цілісний смисл, характерна для більш пізнього етапу розвитку античної філософії та історії. Як зазначають дослідники античної думки, греки та римляни не мали особливого слова для позначення того, що ми називаємо «історією» (в однині). Вони знали лише «історії». Це характерно для таких істориків античності, як Геродот, Фукідід, Тацит, Свєтоній та ін. Лише у творах видатного історика Полібія виникає новий тип загальної історії. Є підстави вважати, що два великих мислителі древнього світу (Полібій в античному Середземномор'ї та Сима Цянь у Китаї) незалежно один від одного створили філософсько-історичну концепцію розвитку суспільства, в основі якої була ідея круговороту.
Натуралістичний історизм античності не порушує проблеми початку людської історії й цілком дотримується циклізму, хоча всередині нього уже вимальовується протиставлення невмолимо біжучого часу («хроносу») історично благому часу «кайросу», що згодом стає надбанням християнського мислення.
Християнське тлумачення людської історії визначається усвідомленням її як особливого роду цілісності, єдності. Характерна його особливість — провіденціально - есхатологічке тлумачення діалектики соціального розвитку, орієнтоване на віру у внутрішньо притаманну історії мету. «Священна» історія, центральною подією якої християнські філософи й богослови вважали постання Христа, одночасно постає і як ключ до розуміння світської історії. Історія — то таке звершення, що має внутрішній смисл, це містерія, що має свій початок і кінець, свій центр, своє внутрішньо пов'язане дійство. Історія йде до факту — появи Христа і від факту — появи Христа. Цим визначається глибокий динамізм історії, рух її до серцевими світового процесу й ІІ 'і серцевини цього процесу.
В лоні християнського тлумачення природи суспільного життя зароджується субстанціональний підхід до розуміння змісту історії. Бачення історії визначається такою особливістю: визначається спрямування історичних подій до певного фіналу, причому ця спрямованість наперед визначена, має своє підґрунтя. Це не що інше як пошуки єдиної субстанції суспільного життя, що розкривається в часі. Саме тут треба шукати витоки і більш пізнього субстанціалістського підходу до трактування історії в західноєвропейській історіософії Нового часу.
За доби Відродженнярелігія була позбавлена монополі і на створення універсальної картини суспільства. відродження дало новий імпульс розвитку універсалістських картинсвіту. Передумови для їх створення стали розвиток книгодруку, політичний процес, що виражався в розвитку республіканських ідей та відкритті нових материків.
Філософи Нового часу бачать у людині істоту, що здатна осягнути будову універсуму і свідомо творити своє суспільне життя за канонами розуму. Важливе досягнення мислителів цього періоду — ідея «природного закону», що спрямовує історичні діяння людей (Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.). У суперечках про «давні й нові часи» ще в XVIIст. обговорювалася проблема прогресу. Детально вона пророблялась у працях німецького філософа И. Г. Гердера, французьких мислителів А. Р. Ж. Тюрго, Ж. А. Кондорсе та ін. Віра в торжество суспільного прогресу, гуманістичних начал у житті людей базувалася на впевненості в невідворотності фінальної перемоги цих начал. Філософи-просвітники були переконані в необмеженості можливостей прогресу людства.
Просвітництво,у свою чергу, принесло віру в ідею прогресу та експансію європейської культури, яка пробуджувала рефлексії про універсалізм світу. Тут можна згадати І. Канта з його картиною «всесвітньої держави», И. Г. Гердера, який підкреслював значення держави у створенні всесвітнього суспільства й універсальної цивілізації.
Німецька класична філософіяніби резюмує пошуки західноєвропейської думки Нового часу, пропонуючи новий ракурс розгляду людської історії. Уже в працях Канта порушувалось питання про можливість співвіднесення погляду на історію як єдиний, спрямовуваний закономірністю процес з утвердженням індивідуально-особистісного начала, що пов'язане з реалізацією вільного саморозвитку людини. Свобода людини мислиться Кантом як така, що височить над феноменальним світом, протилежна йому. В даному випадку постає питання про взаємозв'язок цілей природи й вільної самореалізації індивіда. Кант справедливо при цьому зазначає, що прогрес людського роду часто купується дорогою ціною піною Краху прагнень і сподівань окремої особи: «між тим, цей рух, котрий для роду «прогресом, переходом від гіршого до кращого, не має того ж значення для індивідуума».
Кант вірив у можливість створення кращих умов індивідуального існування, разом а поступом, вдосконаленням роду людського. Проте для нього залишається не вирішеною дилема — необхідність чи людська свобода, що позначається на пропонованому ним баченні сенсу історії. Заслуговує на увагу, що погляд Канта на сенс історії мав значення відправної точки для трактування цієї ж проблеми у творах Фіхте, Шеллінга й особливо Гегеля.
Гегель вважав, що всесвітня історія є взагалі проявом духу в часі. Він поділяв історію на п'ять великих епох історичного процесу: первісне суспільство, давньосхідні деспотії, античність, середньовіччя, епоха усвідомленої свободи, що починається з Великої Французької революції. При цьому всесвітня історія постає як цілісність у перспективі необхідного саморозгортання абсолютної ідеї, що веде людство до поступу, досягнення нових рівнів свободи. Гегель сформулював досить жорстку схему історії з наперед визначеним фіналом. Як слушно зауважив російський філософ С. Л. Франк, «роль кінцевої мети відіграють цілі сьогоднішнього дня, і цим здійснюється потворне, наївно-упереджене викривлення світової історичної перспективи. Гегель вважав вищим досягненням всесвітньої історії станову монархію Пруссії свого часу та свою власну філософію...».
Для XIXст. характерна поява соціальних утопій (Р. Оуен, Ш. Фур'є). О. Конт висунув ідею «Всесвітньої республіки», передбачив розпад колоніальних імперій. Виникають також націоналістичні ідеології, французька «цивілі-заційна місія» та британська ідеологія «англосаксонської спадщини», яку пізніше підхопили американці, розвинувши її в доктрині «американського віку».