Екзистенціалізм ХХ ст. тяжіє до есе, роману, новели. Серед видатних письменників, близьких до філософії екзистенціалізму, як філософії значного буття, ми можемо називати, окрім знайомих імен Альберта Камю і Жана Поля Сартра – Франса Кафку, Томаса Майна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга… Їхні герої трагічно викинуті за межі свого повсякденного буття і саме в цьому відчужені від повсякденності знаходять самих себе [26,224].
Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний (Хайдеггера, Сартр, Камю) і релігійний (Ясперс, Марсель), що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання.
Що ж стосується ідейних витоків екзистенціалізму, то в світогляді філософії екзистенціалізм зливається з філософськими тенденціями: філософсько-теологічні розмисли С. К’єркегора (1813-1855), ірраціоналізм „філософія життя” від Ф. Ніцше до В. Дільтея і феноменологія Гуссерля і Шелера. Крім того, у поглядах Хайдеггера Відбивається вплив протестантської (Р. Бультман) і іудаїстської (М. Бубер) теології, лінгвістичної концепції В. Гумбальдта; на Ясперса мав суттєвий вплив також великий німецький соціолог М. Вебер. В працях класиків екзистенціалізму відбив і ідеї німецької класичної філософії, перероблені в ірраціональному дусі, а також німецького романтизму початку ХІХ ст. Нерідко екзистенціалісти з задоволенням цитують Марка Аврелія, Августина і Паска ля, шукають підтримки в художній творчості Кафки, Унамуно, Рільке, Достоєвського.
У К′єркегора екзистенціалізм запозичує в першу чергу ідею „екзистенціального мислення”. Якщо наукове мислення, що виходить з чисто теоретичного інтересу, абстрактне і безособистісне, то „екзистенціальне мислення”, пов’язане з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, тільки і може бути конкретним, „людським” знанням. „В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта і його екзистенції, суб’єктивний мислитель як екзистенціальний (existierende) суттєво зацікавлений в своєму мисленні: „він існує в ньому”, – С. К′єркегор. А як наслідок, він не може відноситися до дійсності як до чогось об’єктивного, „не затронутому” людською суб’єктивністю. В той же час К′єркегор фіксував увагу на нестійкості людського „існування”, його приреченості на смерть, виражаючи її в поняттях „страху”, „сумніву” і т. д. Складне і суперечливе життя людини не піддається зусиллям розсудку осмислити її, результатом чого є „безсилля думки”, справжній „скандал для розсудку”, а звідси перехід до міфу. Іншими словами, людське існування, „екзистенція” непідвладна розуму: „… в екзистенції думка знаходиться в чужому середовищі”, – С. К′єркегор.
Екзистенціалізм сприйняв також ніцшеанське приниження думки, розуму як такого, що належить не індивідуальному існуванні людини, а її суспільству, стадній природі, а тому виражене в людське узагальнене, поверхневе, усереднене [22,285].
Але екзистенціалізм іде далі „філософії життя”, радикально перетворюючи історію пізнання. Для „філософії життя” мислення є хоч і грубим, але все ж засіб пристосування до „життя”. Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в досить радикальному значенні: саме, що будь-яка спроба мисленнєвого прояснення приводить до протиріч, які є невирішуваними.., перед обличчям яких воно все ж не може відмовитись, оскільки вони пов′язуються з вирішальними питаннями його буття.
Значення Гуссерля для екзистенціалізму визначається перш за все тим, що він виробив феноменологічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К′єркегором могло бути перетворено в „онтологію”, точніше „фундаментальну онтологію”, як „екзистенціальну аналітику буття людини (Dasein)”. Де К′єркегор знаходив конкретне людське переживання –„страх”, „піклування” і т. п., а Гуссерля, згідно теоретично-гносеологічній традиції в філософії, шукав пізнавальну структуру „чистої свідомості”, там Хайдеггер знаходив К'єркегорівські категорії в якості апріорних структурних елементів буття людини, „буття – свідомості”. Тим самим, з однієї сторони, долається психологізм, який екзистенціалісти, вслід за Гуссерлем, вважається джерелом релятивізму, що руйнує будь-які знання, а з іншої – суб’єктивність психологічного переживання людини, її емоції приймають статус „антологічних” елементів, елементів самого „буття”, що ними іменуються її „екзистенціалами” (модусами).
Тим самим гуссерлівська феноменологія розкриває свої ірраціональні можливості, що знайшли вираження в останніх працях Гуссерля; екзистенціалізм підхопив цю тенденцію феноменології і здійснив її до кінця [22,288].
Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в само переживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.
Кайдани раціо спадають. Вітер власного існування вкривається в келії філософів, які розмірковують про загальні сутності. Самий потік філософування наповнюється свободою і життєвістю; він олюднюється. „Екзистенціалізм – це гуманізм”, – говорив Ж. П. Сартр.
Подолання раціоналістичного ставлення до людини – це подолання об’єктивації людини. Це усвідомлення того, що ніякі дефініції не можуть адекватно виразити існування. „Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчать про такт”, – ці слова К'єркегора стали девізом екзистенціалізму ХХ ст.
Сутність екзистенціалізму.
Екзистенціалізм (лат. Existentia – існування), або філософія існування, – один головних напрямків в філософії ХХ ст.
Існує кілька визначень екзистенціалізму. Серед них найбільш суттєвими виділяють:
1) екзистенціалізм – течія ХХ ст., що висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, яку не можливо виразити мовою понять;
2) екзистенціалізм – суб'єктивіське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інші люди та інший) виводяться з існування (екзистенції) людини.
Взагалі екзистенціалізм – це філософія особливого роду. Вона не претендує на науковість і загальнозначимість, заперечувальну можливість створення цілісного наукового світогляду.
Предметом даної філософії є людина, її існування, буття. Але наука про людину, на думку екзистенціалістів неможлива, тому філософія являє собою поза науковий, поза теоретичний розгляд людського буття, інтимні переживання окремого індивіда.
А що таке людина? Вслід за Достоєвським екзистенціалісти стверджують, що людина є таємниця, і філософія повинна займатися не проблемами, а таємницями, вона не дає вирішення яких-небудь питань, веде пошуки в сфері раціональної свідомості, сфері емоцій, переживань. Екзистенціалізм – філософія яскраво вираженого ірраціоналізму і антиінтелектуалізму [27,342].
Тип філософствування, який культивував екзистенціалізм, був незвичайним. Його представники не намагались проникнути в методологічні таємниці науки, розкрити природу мистецтва, моралі ірраціоналізації, продовжити глобальні філософсько-історичні конструкції. Вони ставили в центр уваги індивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення і вибору, відношення людини до свого призначення і до смерті) і проявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії в тій мірі, в якій вона дотикалась з цими питаннями. В працях екзистенціалістів немає руху від простіших визначень предмета до все більш всестороннього і конкретного його розуміння, що зазвичай відрізняє теоретичну думку від інших форм духовного освоєння дійсності. Систематична єдність цих двох робіт має скоріше сюжетно-тематичний характер, як і єдність творів художньої літератури. Не випадково своєрідні категоріальні побудови екзистенціалізму, що дуже тяжко переводяться на сформовану мову академічної філософії, вільно трансформувались в драматургію і прозу (Камю, Сартр і Марсель – відомі представники сучасної літератури і театру).
Своєрідність екзистенціалізму полягає в тому, що він по-перше, протестує проти особистої капітуляції перед „глобальною кризою”, і по-друге, намагається сформувати з апокаліпсичного переживання історії нові загально світоглядні постулати, нові визначення предмету філософії, її задач і можливостей.
Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої європейської історії оголили нестійкість, крихкість, нездолану конечність будь-якого людського існування: не тільки індивідуального, але і родового, загально історичного. Ось чому самим адекватним і глибоким значенням про природу людини вони визнають усвідомлення власної смертності і недосконалості, якими володіє кожний, навіть самий неосвічений, замкнутий в своєму повсякденному досвіді індивідуалізмі. К. Ясперс називає це усвідомлення „єдиним небожественним одкровенням”, М. Хайдеггер визначає людське буття, як „буття – до – смерті”.
Екзистенціалізм вважає, що людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінить все те, що нагадує індивіду про суєтності його практичних намагань. Цей мотив яскраво виражений в екзистенціаліському вченні про „пограничні ситуації” – безвихідні, межові життєві обставини. За Ясперсом, такі ситуації є „шифром”, символом людського положення в світі. Кінцева поразка, – писав Сартр найбільш загальна правда життя [13,218].
„Погранична ситуація” – це ситуація в якій людська екзистенція пізнає себе як дещо безумовне. „Ми завжди в ситуації, – пише Ясперс. – Я можу працювати, щоб змінити її. Але існують пограничні ситуації, які завжди залишаються тим, чим вони є;я повинен вмерти, я повинен страждати, я повинен боротися, я належу випадку, я неминуче стаю винним. Пограничні ситуації поряд із здивуванням і сумнівом є джерелом філософії. Ми реагуєм на граничні ситуації маскуванням чи відчаєм, що супроводжують відновлення нашої самобутності (самосвідомості)” [jaspersK. EinfuhrungindiePhilosophie 1950. s.81].