Водночас, як про це свідчить людський досвід, ідея свободи може набувати й цілком протилежного, „доцентрового” екзистенційного спрямування: дієвих роявах свободи вибору, в актах морального самовизначення людина як автономна істота спямовує свою волю саме в середину наявної ситуації свого буття – визначає своє місце в ній, стає на бік тієї або іншої з діючих у ній сил, гормонізує відносини між її компонентами. Якщо в першому разі воля людини в цілому скерована на реалізацію певних цілей або ідеалів, що виходить за межі існуючого стану речей, то в даному випадку йдеться про прийняття реальності такою, якою вона є тут і тепер, – адже вибирати загалом можна лише з-поміж того, що є наявним, що вже сформувалося як предмет вибору. Чим більш значущим з огляду на корінні життєві орієнтації людської особистості виявляється подібний вибір, тим більше він потребує рішучості й твердої моральної мужності – адже звернення до наявного буття і прийняття його таким, яким воно є неминуче тією або іншою мірою постає і як самовизначення суб’єкта подібного вибору, добровільне обмеження ним власних можливостей прерогатив заради чіткої позиції в бутті [ ,272].
Відчуваючи свою відповідальну причетність до цього буття (буття своєї батьківщини, народу, родини, колективу, буття рідного міста або села, буття природи загалом і т.п.), особа свідомо ототожнює себе і своєю позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з моменту вчинення подібного вибору вона вже не може дистанціюватися від ситуаційних визначень її як „патріота” чи „космополіта”, „лівого” чи „правого” тощо – бо ж то є визначення, котре вона сама обрала і утвердила актом власної волі; на докори опонентів їй тепер лишається відповідати словами фундатора Реформації Маркіна Лютера: „На тім стою і не можу інакше!” – якщо тільки й справді інакше вона не може [ ,273].
В особливій формі дану проблему розробив Ж.-П.Сартр, хоча не менш послідовно її торкнувся і М.О.Бердяєв.
На думку Сартра тягар відповідальності постійно присутній в свідомості людини. Тільки людина є законодавцем свого буття і сама має вірішувати свою долю, в якій „закинутості” вона б не знаходилась. Він ніякою мірою не закликає індивідуума заглибитись у самого себе, навпаки, маємо шукати ціль ззовні, „визволяти” свої думки і дух, що і повинно бути конкретним самоздійсненням. Єдина детермінація дії є сама дія, кожна людина реалізує себе за допомогою абсолютно вільної дії, і автономія людини виражається саме в її діяльності. Принципово, в баченні цієї проблеми М.Бердяєвим не має чіткого протистояння, є лише опора – Бог. Ми розглядаємо людину невідривно від свободи. Останню ж Бердяєв, як і Сартр пов’язує із відповідальністю. „Вся гідність людини заснована на почутті вільної відповідальності, на усвідомленні првини щодо власної долі” [2,186]. Хоч на думку Бердяєва, свобода – первісна, таємна, бездонна, ірраціональна, пов’язана із таємницею гріха та таємницею спокути, і навіть в релігійному житті свобода – обов’язок, повинність, можна зауважити, що російський філософ не обстоює думку про те, що людина залишається наодинці зі своїм „людським”. Адже їй не розкривається сенс буття. М.Бердяєв констатує, що весь розвиток світової філософії підводить нас до визначення того, що лише всесвітньому розуму відкривається всесвітня Істина. Такий всесвітній розум є релігійний, соборний і його він вбачає у вірі, а свобода криється не в кінці, а на самому початку філософствування цього розуму.
Отже, ми бачимо, що М.Бердяєв як і Ж.-П.Сартр визначають, що зворотнім боком свободи є відповідальність, але розходяться вони в тому, що Бердяєв пов’язує відповідальність людини не тільки з людським буттям, а й божественним началом, що до Сартра, то людина для нього відповідальна перед собою за власний вібір, за творення себе в цьому світі. І в цьому значенні Ж.-П.Сартр продовжує трактування відповідальності, пов’язуючи її з проблемою проекту і вибору.
Оскільки людина знаходиться завжди в якійсь ситуації, то вона відчуває певні пасивні вимоги, що йдуть від дійсності. Ці вимоги за Сартром, лише затуляють те, що є основним у людині, а саме: право вибору. Так відшукуючи причини всіх дій, ми врешті-решт мимохідь прийдемо до первинного вибору, першопроекту, і тут індивід змушений буде сказати: „Я це вирішив сам, один, невиправдовуваний і непробачуваний”. Виборові на думку Сартра, підлягає все: і ситуація, і поведінка, і навколишні люди.
Необхідність вибору і відповідальність за нього викликає у людей тяжкий стан тривоги. Підкреслюючи онтологічний характер цього поняття, Сартр писав, що тривога є єдиною формою зв’язку світу і мого Я [24,302].
Тривога ускладнюється ще й тим, що людина, будучи свобідною, постійно відчуває свою відповідальність (responsabilite) перед світом і людьми.
„… Людина, – пише Сартр, – засуджена бути вільною, несе всю тяжкість світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ як за визначений спосіб буття” [17,751]. Розуміючи відповідальність як усвідомлення творчих можливостей мого Я, яке є безпосереднім і безсумнівним творцем подій і фактів, Сартр дає виключно широке тлумачення цього поняття. Але воно не виходить за межі суб’єктивних відчуттів окремої особистості. З точки зору Сартра, „кожна ситуація є моя ситуація, тому що вона є відображенням мого свобідного вибору… Тому в житті не має випадковості. Ні одної суспільної події, – пише Сартр, – що виникла раптово і втягує мене, не приходить зовні: якщо мобілізований на війну, це війна моя, вона створена за моїм образом і я заслуговую її. Я заслуговую її передусім тому, що завжди можу уникнути її через самогубство або дезертирство; ці останні можливі завжди мають бути присутні, коли йдеться про зіткнення з ситуацією. Якщо я не тікаю від війни, то вибираю її” [17,752].
Отже, цілком вільний, такий, що мене годі відрізнити від періоду, значенням якого я вибирав бути, не менш глибоко відповідальний за війну, ніж якби я сам проголошував її, неспроможний жити, не інтегруючись до своєї ситуації, цілком втягуючись у неї і позначаючи її своєю печаттю, я маю бути без нарікань і гризоти, так само я є без виправдань, бо з митті моєї появи до буття я сам беру на себе тягар усього світу, і його ніщо і ніхто не може полегшити.
Таким чином, Сартр розуміє відповідальність за політичні, соціальні та інші події, виходячи з свого волюнтаристського розуміння свободи. „Ця абсолютна відповідальність не принесена нам з зовні: вона є простим логічним наслідком нашої свободи”. Людина відчуває свою відповідальність за ці події завдяки своїм свобідним діям, свобідному оцінюванню і свобідному вибору. Інший раз твердження Сартра парадоксальні. Я не просив, щоб мене народжували на світ, пише він, але своїм відношенням, своїм чином дій перед фактом свого народження (сором чи гордість, оптимізм чи песимізм) відомому смислі я вибрав „бути народженим”. Точно так само, відчуваючи сором і приниження від німецької окупації, я відповідальний за неї, я її вибрав. „Ми не робимо того, що хочемо і тим не менше ми відповідальні за те, чим ми є. Такий несуперечливий факт” [24, 304].
Сартр цілковито правий, коли розглядає відповідальність як одну з основних етичних категорій, але підкреслюючи важливість цього поняття, він обходить мовчанням його соціальну значущість. В дійсності ж відповідальність не може обмежуватись тільки сферою особистої свободи людини, її індевідуальної свідомості, її вибору. Людина відчуває свою відповідальність не тільки тому, що вона свобідна і є єдиною причиною, єдиною мірою оцінки того чи іншого вчинку, дії, події. Але і тому, що відповідальність є відчуття повинності виконати свідомо взятий на себе обов’язок, за який я відповідаю не тільки перед собою, своєю честю, але і перед іншими людьми, своїм народом, своєю батьківщиною, нарешті перед людством в цілому. Відповідальність як життєстверджуваний, гуманістичний принцип яскраво охарактеризував Антуан де Сент-Екзюпері. У своєму творі „Планета людей”, описуючи мужність і душевну простоту свого товариша пілота Гійоли, Екзюпері пише: „Головна його достойність не в тому. Його величність – в усвідомленні відповідальності. Він у відповідальності за самого себе, за почту, за товаришів, які сподіваються на його повернення. Їх горе чи радість у його руках. Він у відповідальності за все нове, що створюється там, внизу, у живих, він повинен брати участь у творенні. Він у відповідальності за долі людства – адже вони залежать і від його праці.
Він з тих великих людей, що схожі до великих оазисів, які можуть багато що вмістити і прикрити в своїй тіні. Бути людиною – це і означає відчувати, що ти за все у відповідальності. Згоряти від сорому, від бідності, хоч вона ніби існує не по твоїй провині. Гордитися перемогою, яку отримали товариші. І знати, що, укладаючи камінь, допомагаєш будувати світ” [7, 199].
Сартр далекий від розуміння відповідальності в такому широкому, вселюдському плані. І хоча в цілому ця проблема вирішена ним в суб’єктивно-ідеалістичному плані, в останні роки він намагається надати їй більш об’єктивний характер, відкрити її суспільне начало. Від скептичного індивідуалізму і теми трагічної розсуспільненості людей він переходить до усвідомлення ролі суспільних явищ, до необхідності зв’язку людини – одинака з іншими людьми. Широкий ріст народно-визвольної боротьби французького народу проти фашизму, рух Супротиву а також величезний революційний вплив ідей марксизму привели Сартра до думки про те, що індивідуальному неминуче приходить кінець, що особистісна відповідальність повинна замінитися відповідальністю колективу і навіть нації в цілому. Долаючи ідею рокової самотності свобідної особистості, її індивідуальної відповідальності за всіх і вся, Сартр (особливо в своїй літературній творчості пронизується реалістичними ідеями, висуває проблеми суспільних відносин. Так в його п’єсі „Мертві без поховання” (1946) знаходить своє відображення ідея людської солідарності, товариськості, коли за ради спасіння попавшого в полон керівника партизанського загону Жака полонені партизани готові витримати будь-які тортури і навіть прийняти смерть [24,305].