Творчість –це ціль життя людини на землі –те, для чого Бог створив її. Якщо християнство є релігією спасіння, то це спасіння через творчість, а не тільки через аскетичне очищення від гріха, –вважає М.Бердяєв. У книзі ²Стосовно призначення людини. Досвід парадоксальної етики² (1931) він стверджує, що не тільки етика спокути, але також етика творчості є шляхом у царство небесне.
Тьма, ніщо, безодня –ось те, що для Бердяєва перебуває у першооснові буття, у чому вкорінені як божественна світотворчість, так і бездонна свобода людського духу. Але ця ж тьма, безодня знову і знову наздоганяють світлий космос і людину і загрожують поглинути їх – звідси необхідність творчості будь-що творити, а не те – загинеш, – таким є імперативний сенс функції творчості як усвідомленої необхідності.
У ²Смислі творчості ² Бердяєв передає думку про те, що ²творчість є творчістю із нічого, тобто зі свободи². Одначе, було би не зовсім правильно думати, що творчість людини не потребує якоїсь матерії (матеріалу), що перебуває у реальності. Бердяєв має на увазі дещо інше і пояснює, що ²творчий акт людини не може цілковито визначатися матеріалом, що його дає світ, в цьому є новизна, не детермінована із зовні світом. Це і є той елемент свободи, що привходить у всілякий справжній творчий акт². Саме у цьому розумінні ²творчість є творчістю із нічого². М. Бердяєв вважає, що творчі обдарування дані людині Богом, але у творчі акти людина привносить елемент свободи, не детермінований ні світом, ні Богом. Мислитель часто говорить про трагедію людської творчості. Він вбачає її в невідповідності її результатів початковому задуму, а тому, що ²творчий акт своїй початковій частоті спрямований на нове життя, нове буття… на перетворення світу. Але в умовах занепалого світу він дедалі важчає, притягується донизу… створює не нове життя, а культурні продукти більшої або меншої досконалості². Культура ж є однією з форм об’єктивації і лише символічно вказує на духовний світ. Підтвердження своєї думки Бердяєв вбачає у тому, що великі російські письменники відчували конфлікт між зробленою культурою і життям і прагнули до зробленого, перетвореного життя. У тому ж відношенні дуже показові Гоголь, Толстой, Достоєвський. Вся російська література перейнята болем про страждання народу і людини [46, 535].
В умовах ²занепалого² світу ²результати творчості мають не реалістичний, а символічний характер². Така творчість символічна, бо дає лише знаки реального перетворення. Реалістична творчість була би перетворювання світу, кінцем цього світу, виникненням нового неба і нової землі², тому що творчий акт ²є актом есхатологічним, вона звернена до кінця світу², передбачає початок світу нового, нової епохи Духу.
У творах мислителя можна простежити зв'язок між винятковим ставленням до творчості і його достатньо песимістичне ставлення до дійсності: ²Творчий акт для мене завжди був трансцендуваням, виходом за межі іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність². ²Творчий акт є настанням кінця цього світу, початком іншого світу². Автор попереджує, що може виникнути ілюзія, буцімто ²результати творчого акта можуть бути зробленими в цьому світі, можуть нас залишити і не притягати до іншого світу². Бердяєв пише у цьому зв’язку, що зроблені продукти творчості² завжди говорять про світ інший, а ніж оця світова дійсність, і випереджують перетворення світу² [46, 535].
Отже, творчість – занурення в особливий, інший світ, світ, вільний від ²важкості², від влади буденності. Творчий акт відбувається поза часом. В часові є лише продукти творчості, лише об¢єктивація. Продукти творчості не можуть вдовольнити творця. Але пережитий творчий підйом, екстаз, що переборює розрізнення суб’єкта і об’єкта, переходить у вічність². З філософсько-онтологічної точки зору – це:
-не стільки оформлення у прикінцевому творчому продукті, скільки процес розкриття безкінечного, поле нескінченності;
-потрясіння і підйом усієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття;
-розкриття засадничих першооснов людського ²Я², – суб’єкта, первиннішого й вищого, аніж ²Не – Я², ²об¢єкт²;
-акт, який може бути й помилковим та ілюзорним як лжетворчість, коли людина може давати у своїх творіннях відповідь ²не на заклики Бога, а на заклики сатани²;
-у вищих своїх проявах – героїчна спроба прорвати царство об’єктивації, що зневолює і вийти до свободи, до перетвореного світу, світу екзистенційної суб’єктивності і духовності, тобто істинності, до царства людяності, що може бути лише царством Боголюдськості.
Можна також зробити висновок, що з одного боку, творчість – це вищий вияв свободи, що створює із ²ніщо² дещо справжнє і ціннісне; а з іншого – процес дезоб¢єктивації затверділого у формах буття, природи й історії. Творчість завжди є звільненням і подоланням. У ній є переживання сили. Жах, біль, розслабленість, загибель повинні бути переможені творчістю, за сутністю своєю вона є виходом, перемогою, одкровенням людського ²Я² Богові і світові. У ній, – у творчості, – виправдання людини, відповідний крок на шляху її сходження до трансцендентного.
Отже, у своїй концепції людини Бердяєв торкається питань не тільки, що стосується суто людської істоти, особистості як вищого її прояву, є поєднання у ній проблеми свободи і творчості, як виправдання людини у світі, в якому вона існує. На його думку, особистість може проявитись тільки за наявності свободи, тому що вона є сама свобода.
Саму свободу Бердяєв онтологізує, виводячи її за рамки звичайних проблем філософії. Свобода яка своїми коренями виходить в ірраціональну і трансцендентну неузагадненість, є для всього висхідного і визначальною реальністю людського існування. Він пише про те, що свободу не можна ні з чого вивести, у ній можна лише споконвічно перебувати. Людська ірраціональна свобода укорінена в "ніщо", але це не пустка, це первинний принцип, що передує Богу і світові. Саме з цієї свободи Бердяєв вивчає походження зла. Крім цієї свободи він виділяє раціональну свободу як використання морального обов’язку і свободи, що пронизана любов'ю до Бога. Саме цією свободою має керуватися людина.
Що ж стосується творчості, що вона є протилежна егоцентризму, це забуття про себе, спрямованість до нього, що вище за мене. Але творчість трагічно замикає дух людини в об’єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися з межі об’єктивованої творчості у само творення. Справжня творчість виходить з межі культури, стає вочним, що змінює людське в людині. Вона є "потрясіння і підйом цієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття".
Висновки
Отже, яскравою сторінкою в історії релігійної філософії Росії була і залишається спадщина Миколи Бердяєва. Ставши одним із фундаторів релігійного екзистенціалізму, а також і персоналізму, він використав найвитонченіші засоби логіки та онтології для того, щоб підняти на світовий рівень дві центральні проблеми, які стосуються кожної людини, а саме, проблему свободи і проблему творчості. Бердяєв підійшов до аналізу цих проблем з позиції К'єркегора і Марселя і вважав, що тільки віра та особистіша екзистенція, невизначеність, почуття прірви народжують безвихідь та драму свободи і творчості.
З одного боку, свобода породжує творчість, оскільки людина має спокутувати свою провину перед Христом. Для цього просто авторитарного послуху недостатньо, а є потрібним співтовариство Бога і людини, яка піднімається до цього щабелями культури, як іманентний вияв екзистенції у бутті. З іншого боку, творчість передбачає свободу самого творця, його геніальність. Творча людина, геній – не від світу цього. В геніальності є завжди щось божевільне і демонічне, те, що не вкладається в обмеженість поміркованого таланту. Геній та його творчість живуть до тих пір, поки сама творчість не об’єктивується. Об’єктивована творчість, творчість як продукт стає синонімом несвободи, неаутентичного буття. На думку російського філософа, людина сама визначає дійсність, вона – її творець, оскільки займає ієрархічно вище та центральне становище у природі. Звідси актуальне є зауваження М.Бердяєва, що природа змертвіла з провини людини. Філософ говорить, що свобода, яка привела до цього, загубилась у гріхах і носить формальний характер. Людина бачить і знає, що вибирає і любить, що відкидає, перестає бачити та визнавати тому "космічне покликання людини мікрокосму – оживити природу – макрокосм, повернути життя живим істотам. Лише новим актом вибору, лише актом любові можна зробити невидимі речі видимими і пізнати їх". Таким чином, можна визначити, що в філософії М.Бердяєва, як і в концепції французького екзистенціалізму, характеристикою людини є відповідальність за себе і за інших, а її свобода є умовою існування світу. Людина не просто тіло або річ в системі всесвіту, їй належить виключне місце. Певною мірою саме завдяки людині створюються і існує те, що ми називаємо "світом". В цьому твердженні М.О.Бердяєв був одним з перших філософів сучасності, який зробив спробу виправдати людину в її власних очах.
І в християнській, і в античній філософії стверджується, що людина йде своїм особистим шляхом; але сучасним є той, хто живе просто, мислить відверто і доброзичливо, поважає та цінує духовні багатства, любить і береже природу, знає, що є справедливість і добро, свобода і гуманізм.