Сферою безпосереднього застосування цiєї методологiї складають процеси математизацiї науки. Виникаючи у якостi методологiї математизацiї фiзики (Дюгем [Див.:32], Пуанкаре) та перетворення теоретичної фiзики на самостiйну складову фiзичної науки, конвенцiоналiзм поширився у сферу гуманiтарних наук (мовознавства Айдукевич, полiтологiї - Поппер, логiки - Куайн).
3. Фальсифiкацiонiзм.
Фальсифiкацiонiзм [Див.:33] виник внаслiдок епiстемологiчної критики iндуктивiзму, яка опиралась на тезу, що обидвi його фундаментальнi передумови (а саме: що фактуальнi судження можуть бути "виведенi" з фактiв, що iснують обґрунтовані iндуктивнi (iз змiстом, що збiльшується] висновки) самi є недоведеними i навiть хибними.
Завершену фальсифiкацiонiську методологiю запропонував К.Поппер, який використовуючи обґрунтування принципу "фаллiбiлiзму" розгорнуте Ч.Пiрсом, обгрунтував методологiчну процедуру встановлення хибностi теорiї на основi використання modus tollens [Див.:25.-с.92-105]. Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму являє собою певний варiант конвенцiоналiзму, головною тезою якого є дозвiл приймати за угодою просторово-часовi одиничнi "базиснi твердження", аксiоматику, означення термiнiв, постулати та принципи, а не просторовi унiверсальнi теорiї, що претендують на роль "єдиного iстинного вчення". Фальсифiкацiонiзм визнає, що "доля кожної наукової теорiї чи концепцiї завершується її спростуванням". Ця теза вiдповiдає основоположенням фаллiбiлiзму - "теорiя, концепцiя, гiпотеза повинна смiливо еволюцiонувати до свого спростування". Згiдно фальфiкацiонiму, деяка теорiя є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приведеною у зiткнення з яким-небудь базисним твердженням про емпiричний стан речей, i теорiя повинна відкидатись, якщо вона суперечить емпiричнiй перевiрцi прийнятого базисного твердження. Поппер [Див.:34] визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорiя, щоб рахуватись науковою: вона повинна передбачати факти, котрi є новими, тобто неочiкуваними з точки зору iншого знання. Висунення нефальсифiкованих теорiй або ad hoc гiпотез (якi не дають нових емпiричних передбачень) суперечить науцi як дiяльностi, що забезпечує "зростання" знання. Тому, наукова дiяльнiсть полягає в систематичнiй критицi та вiдкиданнi наявних теорiй.
Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення розвинутої наукової теорiї.
Iсторично, фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити проблему визначення "кращої" теорiї серед iснуючої множини конвенцiонально сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом рекурентностi, може спиратися на один i той самий "ряд" емпiричних фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Тому К.Поппер, визнаючи себе послiдовником деяких iдей Пуанкаре, запропонував процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх систематичного спростування. Як виявилося, iдея спростування теорiї фальсифiкацiєю стала основоположенням нової методологiї, що визначає умови "росту наукового знання", а не його систематизаторської обробки.
Попперiвська дедуктивна модель наукової критики мiстить тiльки емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження (теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям критики є modus ponendo tollens: розрiзнюючий - категоричний висновок, що виникає коли наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга - позитивно визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим заперечує другий ("А або В, або С"). Для Поппера аксіоматично обґрунтовані висловлювання "математична теорiя", "фiлософська теорiя", "теорiя логiки" є принципово ненауковими (метафiзичнi), бо являють собою зразок унiверсального судження типу ad hoc, що не фальсифiкується. Останнє важливо пам'ятати оскiльки має поширення точка зору, яка вiдносить його всесвiтньо вiдомого учня математика I.Лакатоса до представникiв фальсифiкацiонiзму. Однак, Лакатос постiйно прагне вийти за межi просторово-часових теорiй.
Фальсифiкацiонiзм в своєму первинному варiантi приймає iндуктивiстське положення - про доведенiсть суджень фактами i про недоведенiсть теорiй. Тому в першому "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм вимагав деякого (позаметодологiчного) "iндуктивного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням слiд приймати тi чи iншi "базиснi" твердження як вiдповiднi фактам. Згодом, пiсля розгортання критики iсторициського мiфу про спрямованiсть i телеологiчнiсть iсторичних подiй детермiнованих загальними законами, що визначають фiнальний стан, фальсифiкацiя приймається як єдиний демаркатор.
Завершений фальсифiкацiонiзм вiдмовляється вiд аналiзу вiдношення "факт-теорiя" вважаючи за головний предмет свого дослiдження анти-iндуктивне вiдношення "теорiя-факт", що фiксується поняттям "гiпотетико-дедуктивна теорiя" [Див.:35. -с.26-30].
Взiрцями фальсифiкованих теорiй вважаються теорiї Ньютона, Максвелла, "походження видiв" Дарвiна, формули Релея-Джiнса i Вiна, фiзика Ейнштейна, їх улюбленi приклади вирiшальних експериментiв - це експеримент Майкельсона-Морлi, експеримент Еддiнгтона, пов'язаний iз затемненням Сонця, та експерименти Люм'єра i Прiнгогейма.
Дж.Агассi [Див.:25.-с.136-154] спробував перетворити фальсифiкацiонiзм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, вiн довiв, що за кожним серйозним експериментальним вiдкриттям стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Агассi погоджується з тiєю оцiнкою "вирiшального експерименту", котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує "мiф" про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують тi чи iншi теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). Агассi прийшов до висновку: всi п'ять експериментiв були успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) - в деяких випадках навiть задуманими як спростування - теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв дiйсно вiн вважав виявленими.
Iнтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що (з позитивного боку) /1/ головнi зовнiшнi стимули створення наукових теорiй виходять з ненаукової "метафiзики" i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негативного боку) /2/ факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фактуальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникають як спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними лише в тому випадку, коли вступають в конфлiкт з деякими попереднiми очiкуваннями вчених. Обидвi цi тези являють собою нарiжнi каменi епiстемологiї фальсифiкацiонiзму. Пiзнiше П.Фейерабенд розвинув другу тезу, а саме - "швидке збiльшення теорiй може зовнiшнiм чином стимулювати внутрiшнiй процес фальсифiкацiй" [26.-с.6.]. Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало основою iншої методологiї - iсторизму.
Агассi пiдкреслював, що фальсифiкацiонiзм не в меншiй мiрi, анiж iндуктивiзм, суміщається з вульгарно-марксистським поглядом про вплив зовнiшнiх факторiв на науковий прогрес. тдина вiдмiннiсть у цьому вiдношеннi мiж iндуктивiзмом та фальсифiкацiонiзмом полягає в тому, що для першого "зовнiшня" екстерналiська iсторiя повинна пояснити вiдкриття фактiв, тодi як для другого вона повинна пояснити винахiд теорiй.
Мiфологiчна свiдомiсть створює ряд окремих проблем для фальсифiкацiонiзму. Наприклад, чому деякi вченi вважають вирiшальнi експерименти скорiше позитивними та верифiкацiйними, анiж негативними i фальсифiкацiйними? Поппер для вирiшення цих проблем розробив концепцiю "трьох свiтiв", що пояснює вiдмiннiсть об'єктивного знання (в його "третьому свiтi") i перекручених вiдображень цього знання в iндивiдуальнiй свiдомостi.
Навiть приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперервного процесу росту знання (перманентний рух вiд пояснення до пояснення, вiд гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) неможливо уникнути питання про роль доведення в науцi. Так, якщо розглядати фальсифiкацiю як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного регресу дурної нескiнченостi, що створює умови для сумнiву в наявностi самого факту iснування самодостатньої фальсифiкацiї, як це було виголошено I.Лакатосом [Див.:33]. Проблема доведення найслабкiший пункт цiєї методологiї. Заперечити фальсифiкацiонiзм як принципово помилкову версiю ми не маємо права, бо достатньо звернутися до прискiпливого методологiчного аналiзу становлення бiологiчної науки проведеного в книзi В.С.Крисаченка "Людина i бiосфера"(1998), щоб побачити, що вiдкриття знаменитої теорiї "Походження видiв" Чарльза Дарвiна вiдбувалося через послiдовне “фаллiбiлiстичне” спростування теорiй: "вiд першої до п'ятої".