По закінченні “холодної війни” ринок зброї почав звужуватися, однак локальні конфлікти, навіть на зразок югославського, погрожують наслідками, що виходять далеко за межі того чи іншого регіону та які поповнюють втрати, обумовлені вже наступом “холодного” миру. Зараз перед країнами - основними експортерами озброєнь та військової техніки постає завдання максимально розширити власну частку на ринку, який звужується, а отже, хоч би протягом кількох найближчих років зберегти попередній середньорічний рівень виручки від продажу зброї.
Особливістю світової торгівлі зброєю у 90-х роках є те, що вона, на відміну від попереднього десятиріччя, характеризується не стратегічною, а переважно комерційною конкуренцією. Політичні чинники, які домінували на ринку озброєння в останні роки, поволі поступаються місцем ринковим, унаслідок чого змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний імпорт (експорт) в основному крупних систем озброєння та військової техніки. Ця форма торгівлі вже не домінує, як у 70-і роки, а дедалі частіше витісняється новими.[28]
Почалося інтенсивне суперництво між головними виробниками озброєння, які змагаються за ринки збуту та власну частку військових бюджетів країн усього світу. Тиск економічних чинників за таких умов набагато збільшився. Такому стану речей певною мірою сприяла криза, в якій опинилася оборонна промисловість практично всіх провідних держав. А викликана вона загальним скороченням ємності світового ринку озброєння.
Після так званої ремісії розпочинається новий етап розвитку ринку озброєння та переозброєння, тобто модернізації морально застарілої техніки та зброї.
На цьому етапі на світовий ринок озброєння впливають інші фактори, які можливо поділити на:
• міжнародні: контроль за експортно-імпортними операціями, які здійснюються в межах національних законодавчих систем та міжнародних домовленостей;
• політичні: логіка біполярного протистояння була винесена у сферу так званих країн «третього світу». Внаслідок цього суто комерційні відносини продовжували підпорядковуватися політичним факторам: введення ембарго на поставки зброї (Ірак, Лівія, Югославія), курс на активний розвиток власної військової промисловості (Бразилія, Ізраїль, Індія, Туреччина, ПАР, Індонезія);
• торгові: обмеженість кола виробників й експортерів зброї та військової техніки.[42, c. 22]
Поява так званих офсетних поставок, коли частина замовленої продукції виробляться у країні замовника, з подальшою передачею технологій та ліцензій. Передача у лізинг військової техніки тощо.
При цьому, споживання зброї розподілилося на ситуативне та довгострокове.
Ситуативне викликано кількістю збройних конфліктів, війнами, національно-етнічними завадами.
Довгострокове споживання залежить від застарілості парків воєнної техніки, матеріального та морального зносу стрілової зброї, та інтенсивності її використання, впровадження нових розробок ВПК у серійне виробництво зброї, переозброєння внаслідок посилення політичної та економічної позиції.
Світовий ринок зброї, як і будь-який інший товарний ринок, розвивається під впливом великої кількості різноманітних чинників - політичних, економічних, військових, соціальних і інших. Найбільший вплив на нього роблять чинники, пов'язані із зміною військово-політичної обстановки, виникненням дисбалансу сил в окремих регіонах, розв'язуванням озброєних конфліктів і ухваленням урядами країн першочергових, невідкладних мерів з метою забезпечення національної безпеки.
Чинники, що діють в даний час, визначають поточний стан світового ринку озброєння і військової техніки, а також послуг військового призначення, можна звести в дві основні групи: стимулюючі і стримуючі торгівлю озброєнням.
До стимулюючих належать наступні чинники.
1. Наявність регіональних і локальних вогнищ напруженості, що підвищують попит на світовому ринку ОВТ. За оцінкою експертів, не дивлячись на тенденцію, що намітилася, до їх врегулювання, кількість локальних конфліктів в світі найближчими роками навряд чи істотно скоротиться. Так, в 2005 р. в світі було зафіксовано 17 озброєних конфліктів [10, с. 120]. Збереження тих, що існують і виникнення нових вогнищ напруженості однозначно підтримує попит на ОВТ і сприяє розширенню цього ринку.
2. Потреба держав в сучасному високотехнологічному і найбільш досконалій зброї обумовлена невід'ємним правом кожного члена світової спільноти на забезпечення своєї національної безпеки. Відсутність у багатьох держав власних виробничих можливостей для задоволення всіх потреб національної безпеки визначає їх зацікавленість в світовому ринку озброєння, здатному ці потреби задовольнити.
3. Швидке економічне зростання низки країн Азії і Близького і Середнього Сходу, що розвиваються, поява у них значних фінансових ресурсів (зокрема, в результаті продажу нафті, експорту у великій кількості продукції оброблювальної промисловості) дозволила цим країнам збільшити закупівлі озброєння. З 1994 по 2005 рр. на їх частку припало 56 - 58% загального об'єму світового імпорту ВВТ. Необхідно також відзначити, що країни Азії і Близького і Середнього Сходу залишаться основними покупцями ОВТ на найближчі роки.
4. Необхідність переоснащення армій низки країн, на озброєнні яких знаходиться застаріла військова техніка. Причому провідні експортери ОВТ в даній ситуації завчасно починають орієнтувати своїх потенційних покупців на необхідність закупівлі сучасною, дорожчої техніки або пропонують здійснити модернізацію вже наявних зразків ОВТ, внаслідок чого їх бойові характеристики значно поліпшуються і починають відповідати сучасним вимогам.[17, c. 4]
5. Зобов'язання країн - членів Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і колишньої Організації Варшавського договору (ОВД) по виконанню Договору 1990 р. про звичайні озброєні сили в Європі (ВІВСІ). Що утворилося із-за вивільнення штатної зброї об'єднаних озброєних сил НАТО і колишньої ОВД в ході реалізації згаданого договору значне надмірне озброєння робить також істотний вплив на сучасний стан світового ринку зброї.
У цей час основними експортерами зброї є, переважно, члени Великої Вісімки:
Німеччина, Італія, Канада, РФ, Об’єднане Королівство, США, Франція та Японія. На ці країни припадає 90% світового експорту зброї.
Найбільшими експортерами у світі за підсумками 2001-2005 рр. залишаються США та РФ[41, c. 2]
Серед найбільших країн-імпортерів зброї можна виділити такі:
• Індія, Китай, які є стратегічними партнерами Росії;
• Канада, Ізраїль, Пакистан, Непал, які закуповують зброю у США. Канада є дилером американської зброї, через цю країну реалізується близько третини всього експорту озброєнь виробництва США;
• Колумбія, Республіка Конго, Китай – споживачі зброї італійського виробництва;
• Саудівська Аравія, Судан, Філіппіни, Алжир, Ефіопія, М’янма.[39, c. 16]
Взаємовідношення між операторами світового збройового ринку (виробниками, експортерами, імпортерами і споживачами) знову-таки традиційні для звичайних торгових відносин, але зі своєю “військово-технічною і військово-політичною” специфікою – дотримання зовнішніх і внутрішніх політичних, військових і військово-технічних інтересів держав, до яких відносяться ці оператори, і як наслідок підвищена участь державних структур в ланцюжку руху товару від виробника до споживача. Через специфічність товару поведінка операторів безпосередньо залежить від держави: для виробництва військової техніки і експорту її за межу виробникам і посередникам потрібний дозвіл держави, і в багатьох країнах прийняті конкретні механізми ухвалення рішень і реалізації ОІВТ за кордоном.
Існують свої особливості торгівлі озброєннями і відносно імпортерів і споживачів. Якщо говорити про недержавних імпортерів і споживачів (наприклад, озброєні формування офіційно не визнаних неурядових рухів, партій і угрупувань низки країн, включаючи і терористичні організації), то майже всі країни – експортери ОІВТ на законодавчому рівні забороняють своїм суб'єктам здійснювати збройовий експорт таким структурам.
Що стосується офіційних державних структур, то і тут існують певні обмеження, наприклад міжнародні: якщо відносно якої-небудь країни Радою Безпеки ООН введено ембарго на постачання ОІВТ, то постачання озброєнь в цю країну заборонені на міжнародному рівні. Окрім цього, ООН накладає на певні країни і добровільне ембарго на постачання ОІВТ, що є бажаною, але не обов'язковою для експортерів “радою” обмежити або припинити постачання озброєнь в дану країну. Далі існують і такі обмеження, коли окрема країна або група країн по зовнішньополітичних мотивах забороняють своїм суб'єктам постачання в ряд країн. Наприклад, основні країни ЄС приймають на себе добровільні зобов'язання не здійснювати або обмежувати постачання в країни, залучені у військові конфлікти або права людини, що “порушують”.
Перераховані вище особливості є фактичними правилами “цивілізованої поведінки” держав-експортерів на світовому ринку озброєнь. При цьому ці правила залежно від їх юридичної основи і цілей їх дотримання можна розділити на офіційних “обов'язкових”, офіційних “бажаних” (добровільні), неофіційних “добровільних” і неофіційних “добровільно-примусових”.[7, c. 23]
Ситуації з дотриманням ембарго, накладених по мандату або без мандата ООН, цілком визначені – є обов'язковими (у першому випадку) і бажаними (у другому) офіційними правилами поведінки експортерів. Ситуації з ембарго інших міжнародних організацій (ЄС і ОБСЄ) теж цілком визначені – є добровільними і офіційно стосуються тільки країн – членів цих організацій.