Другий напрямок - соціологічний. Він аналізує взаємовідносини техніки і суспільства. Цей напрямок ділиться на два інших. Перша - техніцизм стверджує всемогутність "науковотехнічної раціональності", вдосконалення якої саме по собі повинно вирішити соціальні і політичні проблеми сучасного суспільства. Друга - антитехніцизм, що виник ще в 20-х роках ХХ століття. Техніка постає як злий геній людства, джерело всіх його бід. У залежності від конкретної соціально-політичної та економічної обстановки техніцизм і антитехніцизм послідовно змінюють один одного. Так, після другої світової війни розгортається гуманістична критика техніки, ставиться питання про кризу особистості та її долі в сучасному техніфікованому суспільстві.
Третій напрям - антропологічний (від гр.anthropos-людина). Свою проблематику цей напрямок сформулював ще в 30-і роки нашого століття. Технічне середовище розглядається як спосіб існування людини. Філософський аналіз технічної діяльності поєднується з даними антропології, психології, фізіології та інших наук, які вивчають людину. Досліджуючи техніку як необхідний атрибут людського буття, цей напрям філософії техніки часто йде по шляху біологізації техніки. Джерело будь-якої технічної творчості воно бачить виключно в діяльності людини як біологічної істоти, розглядає техніку як реалізацію якихось якостей та здібностей властивих природі. Людина таким чином технікою заповнює свою біологічну недостатність.
Четвертий напрям - релігійна філософія техніки. Він є спробою знайти в релігійній вірі порятунок від технічного песимізму. Релігійні інтерпретації техніки виникли на початку ХХ століття і з більшою активністю стали реагувати на суперечливі тенденції науково-технічного розвитку та його наслідки. Прагнучи осмислити науково-технічний прогрес з позицій християнства, цей напрям розглядає техніку як втілення надприродною сутності - бога. Будь-яка технічна система втілює універсальну "впорядкованість" природи відповідно до божественної мети. Винахід розглядається як "вільний" збіг людської ініціативи з волею бога, а технічний прогрес - як реалізація божественного інтелекту що розвивається з непохитною логічною необхідністю.
Віра в бога надає сенс людській діяльності, формує почуття відповідальності і захищає людей від можливих зловживань технікою, пробуджує у них совість.
Останнім часом іноді в ролі бога виступають прибульці з далеких світів. Еріх фон Денікін, наприклад, стверджує. що розвиток людства здійснюється за "планом", закладеним в людях "богами-астронавтами". Автори технічних винаходів, пише він, тільки вважають себе творцями. У дійсності ж самі того не відаючи вони витягають із глибин своєї генетичної пам'яті інформацію, успадковану від "богів-астронавтів". Поява нових ідей напевно було запрограмована з моменту створення людини.
У наступних розділах реферату спробуємо більш глибоко проаналізувати виділені тенденції та проблеми і представити можливі шляхи їх вирішення.
Проблема співвідношення філософії науки і техніки
У сучасній літературі з філософії техніки можна виділити наступні основні підходи до розв’язання проблеми співвідношення науки і техніки:
1) техніка розглядається як прикладна наука – лінійна модель;
2) процеси розвитку науки і техніки розглядаються як автономні, але скоординовані процеси – еволюційна модель;
3) наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів;
4) техніка науки у всі часи переганяла техніку повсякденного життя;
5) до кінця XIX ст. регулярного застосування наукових знань в технічній практиці не було, але воно характерне для сучасних технічних наук [7];
6) technoscience – технонаука [50, 42].
Довгий час (особливо в 50-60-ті рр. ХХ сторіччя) однією з найбільш поширених була так звана лінійна модель, що розглядає техніку в якості простого додатку науки або навіть, – як прикладну науку [21, 8]. Проте ця точка зору останніми роками піддалася серйозній критиці як дуже спрощена. Така модель взаємовідношення науки і техніки, коли за наукою визнається функція виробництва знання, а за технікою – лише його застосування, вводить в оману, оскільки стверджує, що наука і техніка представляють різні функції, що виконуються одним і тим же співтовариством [7].
Наприклад, О. Майер вважає, що межі між наукою і технікою довільні. У термодинаміці, аеродинаміці, фізиці напівпровідників, медицині неможливо відділити практику від теорії, вони сплетені тут в єдиний предмет. І вчений, і технік, „застосовують одну й ту саму математику, можуть працювати в однакового виду лабораторіях, у обох можна побачити руки брудні від ручної праці”. Багато вчених зробили внесок в техніку (Архімед, Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Гук, Лейбніц, Ейлер, Гаус, Кельвін), а багато інженерів стали визнаними і знаменитими авторитетами в науці (Герон Александрійський, Леонардо да Вінчі, Стевін, Геріке, Уатт, Карно). Майер вважає, „що практично застосовного критерію для розрізнення науки і техніки просто не існує” [7].
Іноді вважають, що головна відмінність між наукою і технікою – лише в широті кругозору і в ступені спільності проблем: технічні проблеми більш вузькі і більш специфічні. Проте насправді наука і техніка складають різні співтовариства, кожне з яких по різному усвідомлює свої цілі і систему цінностей [21, 20].
Така спрощена лінійна модель технології як прикладної науки, тобто модель, що постулювала лінійну, послідовну траєкторію, – від наукового знання до технічного відкриття і інновації – більшістю фахівців визнана сьогодні неадекватною.
З іншої точки зору, процеси розвитку науки і техніки часто розглядаються як автономні, незалежні один від одного, але скоординовані. Тоді питання їх співвідношення розв’язується так:
а) вважають, що наука на деяких стадіях свого розвитку використовує техніку інструментально для отримання власних результатів, і навпаки –буває так, що техніка використовує наукові результати в якості інструменту для досягнення своїх цілей [11, 40];
б) висловлюється думку, що техніка задає умови для вибору наукових варіантів, а наука у свою чергу – технічних. Останнє називають еволюційною моделлю [40].
Перше твердження підкреслює той факт, що уявлення про техніку просто як про прикладну науку повинна бути відкинута, оскільки роль науки в технічних інноваціях має відносне, а не абсолютне значення. Тобто, технічний прогрес керується перш за все емпіричним знанням, отриманим в процесі іманентного розвитку самої техніки, а не теоретичним знанням, привнесеним в неї ззовні науковим дослідженням [7].
Наприклад, американський філософ техніки Г. Сколімовські розділяє науковий і технічний прогрес. На його думку, методологічні чинники, що мають значення для зростання техніки, абсолютно відмінні від тих чинників, які важливі для зростання науки [29].
Ця позиція, яка акцентує лише емпіричний характер технічного знання, є не менше односторонньою. Абсолютно очевидно, що сучасна техніка немислима без глибоких теоретичних досліджень, які проводяться сьогодні не тільки в природних, але і в особливих – технічних – науках.
В еволюційній моделі співвідношення науки і техніки виділяються три взаємозв’язані, але самостійні сфери: наука, техніка і виробництво. Внутрішній інноваційний процес відбувається в кожній з цих сфер по еволюційній схемі [7].
На думку Стефана Тулміна, нова ідея в техніці часто веде, як і в науці, до появи абсолютно нової технічної дисципліни. Техніка розвивається за рахунок відбору нововведень із запасу можливих технічних варіантів. Проте, якщо критерії відбору успішних варіантів в науці є головним чином внутрішніми професійними критеріями, в техніці вони часто будуть зовнішніми, тобто для оцінки новацій в техніці важливі не тільки власне технічні критерії (наприклад, ефективність або простота виготовлення), але і – оригінальність, конструктивність і відсутність негативних наслідків, соціально-економічні чинники, власні орієнтири інженерів [50, 37].
Юдін наголошує, що для опису взаємодії трьох автономних еволюційних процесів справедлива така схема: створення нових варіантів (фаза мутацій) – створення нових варіантів для практичного використовування (фаза селекції) – розповсюдження успішних варіантів усередині кожної сфери на більш широку сферу науки і техніки (фаза дифузії і домінування) [50, 39].
Таким чином, в даному випадку філософи науки намагаються перенести моделі динаміки науки на пояснення розвитку техніки. Проте, така процедура, ще вимагає спеціального обґрунтування.
Згідно третьої, вказаної вище, точки зору, наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, і є рядом спроб дослідження способу функціонування цих інструментів [7].
Це твердження частково вірно, оскільки прогрес науки залежав в значній мірі від винаходу відповідних наукових інструментів. Причому багато технічних винаходів було зроблено до виникнення експериментального природознавства, наприклад, телескоп і мікроскоп, а також можна стверджувати, що без допомоги науки були реалізовані визначні архітектурні проекти. Без сумніву, прогрес техніки прискорюється наукою; вірно також і те, що „чиста” наука користується технікою, тобто інструментами. Але це ще не означає, що розвиток науки визначається розвитком техніки. До сучасної науки, скоріше застосовують протилежне твердження [21, 13].
Четверта точка зору піддає сумніву попередню, стверджуючи, що техніка науки, тобто вимірювання і експеримент, у всі часи переганяла техніку повсякденного життя[7].
Цієї точки зору дотримувався А. Койре. Він підкреслював, що Галілей і Декарт ніколи не були людьми ремісничих або механічних мистецтв і не створили нічого, окрім розумових конструкцій. Не Галілей вчився в ремісників на венеціанських верфях, навпаки, він навчив їх багато чому. Він був першим, хто створив перші дійсно точні наукові інструменти – телескоп і маятник, які були результатом фізичної теорії. При створенні свого власного телескопа Галілей не просто удосконалив голландську підзорну трубу, а виходив з оптичної теорії, прагнучи зробити невидиме спостережуваним, з математичного розрахунку, прагнучи досягти точності в спостереженнях і вимірюваннях. Вимірювальні інструменти, якими користувалися його попередники, були в порівнянні з приладами Галілея ще ремісничими знаряддями [10, 42].