Приблизно таку ж точку зору виказував Луіс Мемфорд: „Спочатку ініціатива виходила не від інженерів-винахідників, а від вчених... Телеграф відкрив Генрі, а не Морзе; динамо – Фарадей, а не Сименс; електромотор – Ерстед, а не Якобі; радіотелеграф – Максвел і Герц, а не Марконі і Де Форест...” [19]. Перетворення наукових знань в практичні інструменти, з погляду Мемфорда, було простим епізодом в процесі відкриття.
Ця точка зору також є односторонньою. Добре відомо, що ні Максвел, ні Герц, не мали на увазі технічних додатків розвинутої ними електромагнітної теорії. Герц ставив наукові експерименти, що підтвердили теорію Максвела, а не конструював радіоприймальну або радіопередавальну апаратуру, винайдену пізніше. Вірно, проте, що ця робота була пов’язана з серйозними систематичними науковими (точніше, науково-технічними) дослідженнями. В той же час технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття [21, 6].
Найбільш реалістичною і історично обґрунтованою точкою зору є та, яка стверджує, що аж до кінця XIX століття регулярного застосування наукових знань в технічній практиці не було, але це характерно для технічних наук сьогодні [7].
Техніка велику частину своєї історії була мало пов’язана з наукою; люди могли робити і робили пристрої, не розуміючи, чому вони так працюють. У той же час природознавство до XIX століття вирішувало в основному свої власні завдання, хоча часто відштовхувалося від техніки. Інженери, проголошуючи орієнтацію на науку, в своїй безпосередній практичній діяльності рідко керувалися нею. Після багатьох століть такої „автономії” наука і техніка з’єдналися в XVII столітті, на початку наукової революції. Проте лише у XIX столітті ця єдність приносить свої перші плоди, і лише в XX столітті наука стає головним джерелом нових видів техніки і технології [2].
Новітній тип взаємин науки і технології, отримав назву technoscience – технонаука. Взаємини науки і техніки в цьому симбіозі внутрішньо суперечливі. З однією сторони, наука виступає як генератор нових технологій, і через стійкий попит на них наука користується визначеною, і часом вельми щедрою, підтримкою[50, 42].
З іншого боку, виробництво нових технологій визначає попит на науку визначеного, навіть, обмеженого типу, так що багато можливостей науки при такому використанні залишаються нереалізованими. Від науки не потрібно ні пояснення, ні розуміння речей – достатньо того, що вона дозволяє ефективно їх змінювати.
Це дозволяє розуміти пізнавальну діяльність включаючи і наукову, як діяльність в деякому розумінні підлеглу практичному перетворенню, зміні навколишнього світу і людини. Тим самим нагадаємо, відкривається можливість для переосмислення, співвідношення науки і технології, що склалося раніше. Якщо традиційно це співвідношення розумілося як технологічний додаток до застосування виробленого наукового знання, то тепер виявляється, що сама діяльність по отриманню знання „вбудовується” в процеси створення і вдосконалення тих або інших технологій [50, 43].
Цікаво не тільки те, як подібні трансформації відбуваються в реальності, але й те, як вони осмислюються. На поверхні все неначебто залишається по-старому: проголошується, що наука – це сила технологічного прогресу, що веде її, у свою чергу, використовує досягнення науки. На цьому тлі, втім прокидається усвідомлення того, що так звана прикладна наука займається тими проблемами, які диктуються саме розвитком технологій, при цьому і по кількісним масштабам, і по забезпеченню, і по соціальному визнанню така „обслуговуюча” наука стає визначальною[50, 43].
З розвитком науки формується дві взаємозв’язані тенденції, які знаменували початок діалектичного підходу до аналізу проблеми співвідношення науки і техніки. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. В той же час наука з потенційної продуктивної сили перетворюється на виробництві в ефективний засіб його розвитку. У даний час в найбільш розвинутих країнах вона стала безпосередньою продуктивною силою.
Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики постійно ставлять перед наукою все нові і нові задачі, що вимагають свого вирішення. Визначаючи тематику вирішуваних проблем, науці надають спрямованого розвитку, створюють базу для технічної оснащеності. У свою чергу. наука прогнозує розвиток виробництва, указує найбільш ефективні шляхи його удосконалення. Технічна потреба, що виникає в суспільстві, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, не підкріплені практикою. Але до цього положення треба підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок в подальшій ланці може стати причиною [12].
Отже, підсумовуючи вище сказане, спрощена лінійна модель співвідношення науки і техніки на сьогоднішній день є неадекватною. Позиція, яка підкреслює лише емпіричний характер технічного знання, є не менше односторонньою. Еволюційна модель є більш досконалим рішенням цієї проблеми, але над її обґрунтуванням необхідно ще попрацювати. Точка зору про те, що наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, є також надто банальною і, навіть, не доводить, що розвиток науки визначається розвитком техніки. Твердження, що техніка науки у всі часи переганяє техніку повсякденного життя не є істиною, бо технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття.
І лише застосування діалектики для вирішення цієї проблеми дає плідні результати, які складно піддати сумніву. Наука і техніка створюють діалектичну єдність – технонауку, в якій їх співвідношення може змінюватися в залежності від ситуації, що складається під впливом багатьох чинників – соціальних, історичних, географічних, екологічних та ін.
Техніко-екологічні та соціальні проблеми сучасності
Початкова ціль інженерної діяльності – служити людині, задоволенню її бажань і потреб. Проте сучасна техніка часто використовується в шкоду людині і навіть людству в цілому. Це стосується не тільки використання техніки для цілеспрямованого знищення людей, але також повсякденної експлуатації інженерно-технічних пристроїв. Якщо інженер і проектувальник не передбачили те, що, разом з точними економічними і чіткими технічними вимогами експлуатації, повинні бути дотримані також і вимоги безпечного, безшумного, зручного, екологічного застосування інженерних пристроїв, то із засобу служіння людям техніка може стати ворожою людині і навіть піддати небезпеці саме існування її на Землі. Ця особливість сучасної ситуації висуває на перший план проблему етики і соціальної відповідальності інженера і проектувальника перед суспільством і окремими людьми [7].
Проблеми негативних соціальних і інших наслідків техніки, проблеми етичного самовизначення інженера виникли з самого моменту появи інженерної професії. Леонардо та Вінчі, наприклад, був стурбований можливим небажаним характером свого винаходу і не схотів розголошувати ідею апарату підводного плавання – „через злу природу людини, яка могла б використати його для здійснення вбивств на дні морському шляхом потоплення судів разом зі всім екіпажем”. Ще раніше – в XV сторіччі – люди вже були стурбовані тим, які соціальні проблеми принесе з собою нова техніка. Наприклад, в акті Кельнського міської ради (1412 р.) було записано наступне: „До нас з’явився Вальтер Кезінгер, що пропонує побудувати колесо для прядіння і кручення шовку. Але порадившись і подумавши рада вирішила, що багато з тих в нашому місті, хто годується цим ремеслом, загинуть тоді. Тому було постановлено, що не треба будувати і ставити колесо ні тепер, ні коли-небудь згодом”. Звичайно, подібні рішення гальмували технічний і економічний прогрес, приходили в суперечність з вимогами ринкової економічної системи, що народжується. Проте сьогодні людство знаходиться в принципово новій ситуації, коли неувага до проблем наслідків упровадження нової техніки і технології може привести до незворотних негативних результатів для всієї цивілізації і земної біосфери. Крім того, ми знаходимося на тій стадії науково-технічного розвитку, коли такі наслідки можливо і необхідно, хоча б частково, передбачити і мінімізувати вже на ранніх стадіях розробки нової техніки. Перед можливістю цілком реальної екологічної катастрофи, що може бути результатом технологічної діяльності людства, необхідне переосмислення самого уявлення про науково-технічний і соціально-економічний прогрес [7].
Оцінка техніки означає планомірний, систематичний, організований захід, який аналізує стан техніки і можливості її розвитку; оцінює безпосередні і опосередковані технічні, господарські, в плані здоров'я, екологічні, гуманні, соціальні і інші наслідки цієї техніки і можливі альтернативи; виказує думку на основі певної мети і цінностей або вимагає подальших задовольняючих цим цінностям розробок; виробляє для цього дієві і творчі можливості для створення умов для ухвалення обґрунтованих рішень і у разі їх ухвалення відповідними інститутами для реалізації [18, 23].
Оцінка техніки мала б враховувати соціально значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних технічних проектів. Але традиційні інженерні методи і критерії тут непридатні. Техніка сама по собі ціннісно нейтральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Наприклад, чим є сам по собі автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отруює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисциплін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься [16].