Основною проблемою, яка знаходиться у центрi уваги Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн у науцi. Ця проблема виражена у питання - "яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?" [4. -с.12]. Також вiн цiкавиться iдеями iсторизму та наукової революцiї, проблемою вiдносної самостiйностi науки в системi суспiльної свiдомостi та культури.
Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою "Фiлософiя науки" (1953) Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та синтез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних позитивiстських концепцiй науки як "майже не дотичних до практичної роботи у областi фiзики"[5. -p.122].
Тулмiн дуже швидко завоював визнання як фiлософ, котрий вiдкидає формально-логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iменувати "представником антипозитивiстської течiї англо-американської фiлософiї" [6. -с.71], що висунув найбiльш радикальнi заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї "iсторика науки".
У своїх фiлософських пошуках Ст.Тулмiн еволюцiонує вiд неопозитивiзму, англiйської школи "фiлософiв буденної мови", та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму Чикагських фiлософiв. Вiн вiдмовляється вiд вульгарно-гносеологiчного положення Е.Маха про "iнтелектуальну еволюцiю" як безперервну аккумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г.Фреге, Р.Дж.Коллiнгвудом та Т.Куном. На думку Тулмiна, помилка Фреге та Коллiнгвуда полягає в тому, що "вони обоє приєднались до фiлософського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати "логiчнi системи""[2. -с.180], а отже - прирiвняли "рацiональне" до "логiчного". Такий пiдхiд веде до того, що "рацiональнiсть" наукового вiдкриття ( тобто конкретних рацiональних дiй, котрi можуть знаходитись за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про грунтовно пiдготовленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише "логiчнi" чи лiнгвiстично самовизначенi термiни.
Недолiк iсторичної моделi Т.Куна, на думку Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. "Називаючи змiну "революцiйною", ми не вiдкидаємо свого зобов'язання пояснити "обставини та процеси", що мають мiсце пiд час цiєї змiни" [2. -с.182]. Замiсть "революцiйного" пояснення iнтелектуальних змiн Тулмiн пропонує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює як поступово трансформуються "концептуальнi популяцiї". Еволюцiйне пояснення досягається ним завдяки використанню iдеї Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї "популяцiйної теорiї".
Також, iз критикою "моделi Куна" виступив П.Фейєрабенд. Еволюцiя iдей Пола Фейєрабенда прослiдковується з 50-х рокiв нашого столiття. Спочатку вiн притримувався поглядiв, якi були близькими до "аналiтичної фiлософiї" як рiзновиду неопозитивiзму, потiм став прихильником концепцiї К.Поппера, але невдовзi зайняв позицiю критичного вiдношення до попперiанства. В рядi статей вiн вiдкидав фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiдностi, згiдно якого однi теорiї в науцi бувають частковими або граничними випадками iнших, повнiших та бiльш iстинних теорiй. Поступово фiлософiя науки Феєрабенда приходить до обгрунтування теоретичного плюралiзму як основи iнтелектуальної творчостi, що методологiчно заперечує парадигмальнiсть залишаючи їй мiсце лише в епiстемологiї, використовуючиу тезу про залежнiсть емпiричних знань вiн прийнятої теорiї, а самої теорiї - вiд її власної та онтологiчної мови i вiд прийнятої фiлософiї.
У 60-тi роки Фейєрабенд висловлювався i в пiдтримку тези про "неспiврозмiрнiсть" рiзних теорiй. Саме вiн з найбiльшою вiдвертiстю висловив тi наслiдки та пiдсумки, до яких прийшла "постпозитивiстська" методологiя науки, виразив доведенi ним до логiчного завершення та загострення тi агностичнi iдеї, що мiстились у працях "критичних рацiоналiстiв (К.Поппер, Х.Альберт i Е.Тонiч), "постпозитивiстiв' iсторичної школи (Т.Кун, Ст.Тулмiн, I.Лакатос), "неорацiоналiстiв' (Г.Башляр i його послiдовники).
Першi працi Фейєрабенда лише вiддалено провiщували той епiстемологiчний анархiзм, котрi гiпертрофують критичний рацiоналiзм. Але вже й тодi їх автор поступово видiлявся серед iнших постпозитивiстiв як найбiльш безкомпромiсний, такий, що не лякався самих крайнiх висновкiв з своїх припущень i гiпотез.
Виходячи з тези про несумiснiсть (а пiзнiше неспiврозмiрнiсть) наукових теорiй, Фейєрабенд приходить, услiд за Поппером та Куном, до антикумулятивiзму - тобто заперечення того, що в науковому пiзнаннi зберiгається деяке незмiнне стале "ядро" об'єктивних iстин - i тим самим вiдкидання вчення про розвиток у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної. Науковi теорiї є несумiсними, непорiвнюваними, взаємонеперекладуваними - альтернативнi побудови завжди i кругом формально-логiчно одна однiй суперечать i не виводяться одна з одної. Вiдсутнiсть принципово спiльних мов спостереження вiдповiдно для iзольованих одиничних емпiричних тверджень, для емпiричних базисiв окремих теорiй, для рiзних методологiчних пiдходiв призводить до ситуацiї хаотичної багатомовностi - теорiї. До цього Фейєрабенд приходить на пiдставi тези про "теоретичну навантаженiсть" всiх емпiричних понять, яка має мiсце до того, як поняття будуть пiдданi свiдомiй концептуальнiй обробцi.
Принцип мовної неспiврозмiрностi будується на визнаннi iснування iррацiоналiстичного базису рацiоналiзму. Фейєрабенд при цьому посилається на дослiдження Л.Флека, Е.Дюркгейма, Л.Левi-Брюля; на широко вiдомi в захiднiй фiлософiї дослiдження пралогiчного "мислення" у прадавнiх народiв. Можна помiтити також вплив на Фейєрабенда гiпотези "лiнгвiстичної вiдносностi" Е.Сепiра та Б.Уорфа i схожi позицiї К.Айдукевича.
Серед проблем, якi в тiй чи iншiй мiрi розглядались Фейєрабендом, можна назвати такi: який шлях i якi методи є найбiльш адекватними для побудови теорiї науки, якою є структура сучасного наукового знання i якими є механiзми його функцiонування та росту, що становить основу наукового пiзнання i якi взаємовiдносини iснують мiж здоровим глуздом, науковим знанням, що спирається на досвiд та експеримент, i загальними фiлософськими твердженнями про свiт.
Iснували рiзнi пiдходи до цих проблем, зокрема - в рамках неопозитивiзму пiдхiд Поппера, критиком якого ввжає себе Фейєрабенд. У свiй час, критикуючи логiчних позитивiстiв, Поппер у протилежнiсть вченю про непохитнiсть емпiричного фундаменту наукового знання та унiверсальнiсть гiпотетико-дедуктивної моделi наукової теорiї протиставив метод росту знання шляхом висунення смiливих здогадок, верифiкацiонiзмовi - принцип фальсифiкацiї. Проте, йому не вдалось вирiшити ряд методологiчних проблем: так, принцип фальсифiкацiї вимагає негайної вiдмови вiд теорiї, як тiльки отримано негативнi результати пiсля її фальсифiкацiї. Однак, як це продемонстрував I.Лакатос [7.-p.87-98], реальна наукова практика не задовiльняється цим принципом: вiд теорiї, що оточена багатьма аномалiями i навiть прямо сфальсифiкована, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудована альтернативна та бiльш прогресивна нова теорiя. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї науки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, що найменше неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї росту наукового знання К.Поппера виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундаментальної науки, що на думку Лакатоса, пов'язано iз особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї - прикладнi науки. При всiй вiдмiнностi позицiй Фейєрабенда i, наприклад, Куна, Лакатоса та iнших, можна, однак, видiлити деяке спiльне, властиве їм всiм розумiння моделi наукового знання. Принципи такої iсторико-методологiчної моделi науки такi:
1. Теоретичне розумiння науки є можливим лише за умови динамiчної структури наукового знання.
2. Наукове знання є цiлiсним за своє природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження зумовлене вiдповiдною теорiєю - є "теоретично навантаженим".
3. Фiлософськi (онтологiчнi, метафiзичнi) концепцiї тiсно взаємопов'язанi з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: фiлософiя не тiльки виявляє стимулюючий вплив (позитивний чи негативний) на науку, але фiлософськi твердження органiчно входять в "тiло" науки, формують його.
4. Динамiка наукового знання - не складає послiдовний кумулятивний процес; науковi теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза серед представникiв фiлософiї науки iсторизму вiдкидається тiльки Лакатосом).
5. Мета змiни наукового знання - не досягнення об'єктивної iстини, а, наприклад, отримання кращого розумiння певних феноменiв, вирiшення бiльшої кiлькостi наукових проблем, побудова простiших та компактнiших теорiй тощо.
До позитивних сторiн цiєї моделi, що стосується й творчостi Фейєрабенда, вiдносяться iдеї iсторизму, цiлiсностi знання, визнання взаємозв'язку фiлософського та наукового знання, вiдмова вiд наївно-кумулятивiстського уявлення про розвиток науки.
У свою чергу, iсторико-методологiчна модель наукового знання не просто проголошує iсторизм своїм гаслом, а вважає його основою формування, iснування, розвитку науки.
Література:
1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом языка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М.,1998.