Будучи определенной ступенью саморазвивающегося духа и занимая определенное место в ступенчатой системе гегелевской философии, объективный дух, согласно системе Гегеля, уже тем самым заранее наделен определенной (как методологической, так и предметно-содержательной) характеристикой. Утверждение о том, что со ступени объективного духа начинается проблематика философии права, Гегель обосновывает отсылкой к своему анализу всего предшествующего развития духа. Философия права -- часть философии, и в качестве такой части она имеет «определенную исходную точку, которая есть результат и истина того, что ей предшествует и что составляет ее так называемое доказательство. Поэтому понятие права по своему становлению трактуется вне науки права, его дедукция предполагается здесь уже имеющейся и его следует принимать как данное»[9].
Располагая таким дедуктивно полученным «понятием права», Гегель в соответствии с основными посылками своей диалектики прослеживает осуществление этого понятия в действительности. Поскольку
же такое осуществление понятия в действительности Гегель называет идеей, постольку предметом гегелевской философии права оказывается идея права. «Философская наука о праве, – отмечает он, – имеет своим предметом идею права – понятие права и его осуществление»[10]. Идея права, которая и есть свобода, по замыслу и исполнению Гегеля, развертывается в мир права, и сфера объективного духа предстает как идеальная правовая действительность.
Понятие права как исходного момента объективного духа подготовлено в недрах и ходе развития субъективного духа – в этом смысл гегелевской отсылки к предшествующим разделам его философии. Целостное освещение различных ступеней духа дано Гегелем в «Философии духа». Субъективный дух свободен лишь в отношении к себе, в отношении же к некоему другому – он еще не свободен; это, по Гегелю, означает, что субъективный дух свободен в себе, но не для себя. Когда же дух свободен не только в себе, но и для себя – это объективный дух; тут свобода приобретает впервые форму реальности, наличного бытия. Дух выходит из формы своей субъективности и познает внешнюю реальность своей свободы: «Объективность духа входит в свои права» (III, 48).
Идея права как предмет философии права означает единство понятия права и наличного бытия права, получаемого в ходе осуществления понятия права. Понятие Гегель сравнивает с душой, а его существование, наличное бытие – с телом; их единство есть идея. Для понимания идеи права важен как момент саморазвивающегося понятия права, так и система тех наличных определений права, которая получается в ходе осуществления понятия. «Структура, которую понятие сообщает себе в процессе своего осуществления, есть другой существенный для познания самого понятия момент идеи, отличный от формы, которая есть только понятие»[11].
Освещая идею права, Гегель в «Философии права» дает систему диалектически взаимосвязанных между собой моментов единого понятия, которые в совокупности образуют структуру социально-правового мира как нравственного универсума. В этом отношении гегелевская философия в целом и ее составные части (в том числе – «Философия права») – замечательные образцы как законченных систем, так и системного исследования структурно определенной целостности.
Конструируя социально-политический мир объективного духа. Гегель использует основной инструментарий своей идеалистической методологии. Важно вместе с тем отметить, что в учении об объективном духе основополагающая идея тождества мышления и бытия преломляется Гегелем в тезис о тождестве разумного и действительного. Эти два тезиса при определенной концептуальной общности далеко не равнозначны.
Трансформируя логико-философскую, по своему существу гносеологическую, идею тождества мышления и бытия в политико-социологический тезис о тождестве разумного и действительного в сфере объективного духа, Гегель не приводит убедительных доводов в пользу допустимости подобных аналогий. Будучи последовательным, он мог лишь утверждать, что и в сфере объективного духа (явлений общества, государства, всемирной истории) действует диалектическое тождество мышления и бытия. Это, в частности, означало бы лишь развитие и познаваемость явлений нравственного мира в понятиях и категориях диалектики, но не обязательно автоматически влекло за собой признание его разумности.
Социально-политический вопрос о подходе к явлениям государства, права, общества Гегель ставит, рассматривает и решает как гносеологический, отчасти даже как религиозный. Знаменитый афоризм «истинная философия приводит к Богу», замечает Гегель, «относится и к государству»[12]. И его «истинная философия» действительно приводит к богу, шествующему в мире; правда, этот бог называется государством. Конечно, Гегель – мыслитель светский, но с явными остатками религиозно-теологической ориентации при постановке и решении философских и политико-правовых проблем. Разумен или неразумен духовный универсум, нравственный мир, государство – это для Гегеля синонимично вопросу: покинут наш мир Богом или нет. Вера в присутствие Бога в мире предопределяет разумность мира. В ходе диалектического сотворения мира права и государства Гегель игнорирует специфический смысл и содержание оценки при исследовании социально-политических и исторических явлений, считая подобную оценку лишь компонентом ошибочного познания мира (кантовская точка зрения различения сущего и должного), гносеологической неправдой и неграмотностью (случайность и произвол необразованного субъективного мнения). С кажущейся бесспорностью логического вывода Гегель уже в исходных своих посылках признает разумность социально-политического мира, права, государства, тогда как в данной сфере именно об этом и идет спор – и вовсе не только и не в первую очередь логический, но практический, политический, идеологический, этический, мировоззренческий.
8.ЗАКОНИ МАТЕРІАЛІСТИЧНОГО РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Головні представники- Маркс і Енгельс . В основі суспільства лежить матеріальне в-во, оскільки в його процесі відтвор. матеріальні умови буття людей, створ.різні матер.блага для задовол.людських потреб. Матер.в-во має 2 аспекти: ПС(засоби в-ва, люди-учасники в-ва) та ВВ (відносини, що в них люди вступають у процесі в-ва в осноі їх – відносини власності). У своєму взаємозв’язку ПС і ВВ утвор.спосіб в-ва. Історична ступінь сусп.розвитку, що заснована на певному способі в-ва, зі своїм базисом і надбудовою називається- сусп.-екон.формацією. первісне, рабовласн., феод, капіталістичне і соціалістичне суспільство.
Плеханов – російський діяч, марксист. З його т.з філософія має пояснювати 2 роди явищ: явища порироди і явища історії. Підкреслював що вчення основоположників марксизму про історію на природу тісно і нерозривно пов’язані між собою, одночасно і матеріалістичними і діалектичними. Оскільки діалектичний матеріалізм звертається до історії – його можна назвати історичним. З діалектики, яку розумів як «алгебру революції» робив висновок про незворотність соц.револ., але не сприймав крайніх форм вождізму, простого прагнення захоплення влади. Доводив що діалект.матеріалізм ставить пізнання життя на наукову основу, розкриває закономірний результат сусп-істор.процесу.
Матеріальне розуміння історії шукає спочатку установлення історичних законів(Маркс, Енгельс їх відкрили ). Матер.розуміння історії залишається весь час на почві дійсної історії, об’єднує не практику з ідей, а ідейні образування з матеріальної практики; всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені лише практичним
Матеріальне виробництво, тобто виробництво матеріальних цінностей – житла, продуктів харчування, одягу і т.д. – є основною умовою будь-якої історії, будь-якого суспільства і воно повинно виконуватися безупинно. Матеріальне життя, матеріальні суспільні відносини, що формуються в процесі виробництва матеріальних благ, детермінують всі інші форми діяльності людей – політичну, соціальну, духовну і т.д. Ідеї, навіть туманні утворення в мозку людей є результатом їхнього матеріального життя. Мораль, релігія, філософія й інші форми суспільної свідомості відображають матеріальне життя суспільства.
Виробництво матеріальних благ необхідно для задоволення потреб людей, але задоволені потреби ведуть до нових потреб, оскільки нове виробництво породжує нові потреби. А задоволення нових потреб вимагає нового виробництва споживання. Така діалектика виробництва і споживання. Так Маркс формулює закон зростання потреб.
Матеріалістичне розуміння історії Маркса можна резюмувати у такий спосіб: 1) дане розуміння історії виходить з вирішальної ролі матеріального виробництва безпосереднього життя. Необхідно вивчати реальний процес виробництва, відносини, що реально складаються між людьми. 2). Воно показує, як виникають різні форми суспільної свідомості – релігія, філософія, мораль, право і яким чином вони визначаються матеріальним виробництвом. 3). Воно завжди залишається на ґрунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріального життя. 4). Воно вважає, що кожна ступінь розвитку суспільства застає визначений рівень продуктивних сил, визначені виробничі відносини. Нові покоління використовують продуктивні сили, придбаний попередній капітал і в такий спосіб одночасно створюють нові цінності і нові продуктивні сили. 5). Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.
Визначальна роль економічного фактора зовсім не означає, що генетично економічна сфера передує всім іншим. Зрозуміло, це було б абсурдним твердженням. Усі сфери громадського життя знаходяться в єдності і жодна з них не передує іншої.