2) Прийняти Абсурд цього світу і людського існування взагалі (адже в кінці кінців на нас чекає смерть), зробити висновок про те, що різниці в тому, що чи піде людина з життя зараз чи пізніше нема, і тому добровільно і свідомо людина наближає логічне завершення свого існування, пішовши з життя.
3) Або, кинути виклик долі і продовжувати жити. Таке вирішення питання Камю вважає найбільш гідним людини: “наша доля перед нами, і їй ми кидаємо виклик. Не стільки через гордощі, скільки через усвідомлення безплідності нашого талану. Часом ми також відчуваємо жаль до самих себе. Це єдиний вид співчуття, що здається нам прийнятним, – відчуття, яке ви навряд зрозумієте, – пише Камю, – і яке буде здаватись вам не зовсім мужнім. Однак, воно відоме лише самим мужнім з нас.”[10]
Одже, ми стикаємось з наступною проблемою – проблемою вибору, оскільки саме людині належить обирати один з трьох варіантів при чому в другому випадку мова йде про те, щоб з’ясувати – як покінчити з життям, в третьому – чому його продовжувати.
Таким чином, виходить, що “або у цього світу є сенс, що переважає повсякденні хвилювання, або нема нічого істиного, крім цих хвилювань. Необхідно жити в часі і в ньому помирати, або вилучити себе з нього заради життя, що височіє над ним. Я знаю, – пише Камю, – що можливо укласти з ним угоду, жити в своєму часі та вірити у вічне. Це називається змиритись з положенням речей. Але мені цей вихід огидний, я хочу мати все або ніщо. Якщо я обираю діяльність, не подумайте що мені невідоме стороннє спостереження. Але воно не може дати всього, і будучи позбавленим вічного, я бажаю вступити в союз з часом. Я не хочу обтяжувати себе ані тугою по вічності, ані гіркотою – я лише хочу дивитись на все ясно.”[11] Таким чином, Камю відхилив образ людини як раба божого, що слугує з надій на майбутню винагороду (райське життя після смерті) або через страх майбутнього покарання (у вигляді пекельних мук за гріхи в земному житті).
Своїм світоглядом Камю захищав екзистенціалізм “абсурдного” – вчення про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти, життя.
Саме тому, його працю “Міф про Сізіфа” часто називають гуманістичним маніфестом. Проте, гуманізм Камю полягає не в тому, щоб зробити людину щасливою, а в тому, щоб зробити її свідомою. Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідності людини, а Сізіф є символом життя.
2. Бунтівна людина.
Визнаючи дійсність очевидно абсурдною Камю, поряд з тим проголошував: “Людина для себе є самоціллю… Кожна людина в певні моменти свого життя відчуває себе богорівною. В усякому разі так прийнято говорити. Але це трапляється тому, що одного разу в певному просвітленні вона відчула дивну велич людського духу.”[12] Тому мисляча людина кидає виклик Абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не зможе. І в цьому її велич та краса.
Викликом Абсурдові є Бунт. І коли людина перестає бути звичайною людиною, кидаючи такий виклик, вона стає Бунтівною Людиною.
В своїй праці “Бунтівна людина” Камю в притаманному йому стилі мислення наводить широкі історичні аналогії, порівнюючі різні види вбивств (поодинокі та масові знищення людей). Він приходить до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо прийняти концепцію абсурду, ми повинні бути готові вбивати, скоряючись логіці, а не совісті, яка буде уявлятись чимось ілюзорним … Але логіці нема місця в концепції, що
чергово подає вбивство припустимим та неприпустимим. Оскільки, признавши вбивство етично нейтральним, аналіз абсурду призводить в кінці кінців до його осуду, і це самий важливий висновок. … Поза людського існування парі абсурду немислиме: в цьому випадку відсутня одна з двох необхідних для спору сторін. Заявити, що життя абсурдне, може лише жива людина, що має свідомість. … Признавши, що життя будучи благом для тебе, є таким і для інших. Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдати самогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає фатальне вбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”[13]
В історичних аналогіях, наведених в “Бунтівній людині” Камю приходить до висновку, що революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.
Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили, які піднімають її проти зла, спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини: “Будь-яка мораль базується на думці, що вчинок має свої наслідки, які його виправдовують чи перекреслюють. Дух, що проникнений
абсурдом, обмежується думкою, що про ці наслідки необхідно судити спокійно. Він готовий за все розплачуватись. Іншими словами для нього винних винуватих, є лише ті, що несуть відповідальність. Саме найбільше, на що він згоден, це використовувати минулий досвід при обгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає до життя час, життя слугує життю.”[14]
Бунт – це протест людини проти її перетворення на річ, проти її низведення до історії. Бунт – це ствердження загальної для всіх людей природи, що спрямована проти забуття і прагне до “безмежності в часі”. Природа людини непідвладна світу сили: “Можливо поработити живу людину, низвести її до історичного рівня речі. Але, віддаючи перевагу смерті замість рабства, вона стверджує свою людську природу, що непідвладна царству речей.”[15]
Світ сили, про який йде мова сповнений злом, яке невід’ємне від самої людини та її існування, і таким злом є вбивство, оскільки: “Якщо цей світ позбавлений вищого сенсу, якщо людина може знайти відгук лише в душі іншої людини, то достатньо одному вигнати іншого з світу живих, щоб самому опинитись поза ним.”[16]
Розглядаючи різні історичні ситуації, Камю викладає їх з точки зору висловлювання: “Ціль виправдовує засоби”. Він наводить приклади революцій, які призвели до масових знищень людей, і жахається тому, як люди, що були творцями історії і
прагнули для людей щастя та свободи перетворили свої країни на країни терору. І, розгорнувши перед нами картини насильства, яке породжує ще більше насильство, Камю переконує нас в тому, що ціль не виправдовує засоби: “Говорять, ніби ціль виправдовує засоби. Можливо. Але, що виправдовує саму ціль? На це питання, яке історична думка залишає без відповіді, бунт відповідає: засоби.”[17] Таким чином, Бунтівна людина, залишаючись послідовною і вимагаючи певної свободи ніколи не посягне на життя та свободу іншої.
Порівнюючи Сізіфа з сучасністю можна сказати, що в ХХ столітті боги позбавили Сізіфа каменя і зробили його “галерним рабом”. Але для оволодіння мистецтвом “галерного раба” вмінь у Сізіфа виявилось недостатньо, оскільки він був позбавлений моралі через те, що мораль починається там де існують двоє. А Сізіф був один перед глухими богами.
Бунтівна Людина виправляє людину розумну в її доброчинності, піддавши сумніву можливість досягти справедливості. І знову ми повертаємось до думки, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Нам недостатньо жити; нам потрібно, не чекаючи на смерть, здобути долю. Таким чином, ми вправі сказати, що людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе. Але “кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини,
буде воно релігією чи злочином, в кінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[18]
Знову повертаючись до порівняння бунту з революцією наведем ще одну цитату Камю з цього приводу: “… бунт доводить, що він – рух самого життя і що його не можна заперечувати, не зрікаючись від життя. Його поклик всяк раз підіймає з колін нову істоту. Отже, він – або втілення любові та щедрості, або ніщо. А безчесна, обачлива революція, віддаючи перевагу не абстрактній людині, а людині з плоті та крові, заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, та підміняє любов злопам’ятністю.”[19]
Згадана злопам’ятність в даному випадку є втіленням принципу “око за око”, саме тому революція протиставляється Бунту, адже Бунт обумовлений самим життям, а життя повинне бути доброзичливим, щоб бути щасливим.
Людину “вражає думка, що далі вона йти не може. Як людина приречена на смерть: все, що для неї існує при ній. Але так само як і людина, що знає – завтрішній день схожий на попередній і всі інші дні теж.”[20] Але при всьому цьому життя надто коротке, і гріх втрачати час, тому єдиним виходом для людини залишається Бунт.
Таким чином, з викладеного в даній частині роботи видно, що:
1) Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійній боротьбі з Абсурдом вона – Людина – відчула себе богорівною;
2) Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, який в свою чергу є протестом людини проти “її перетворення на річ” та усвідомлення того, що вищій сенс людського буття людині невідомий.
3) Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, а таке заперечення призводить до того, що сучасна людина називає “Злочинами проти людства” і вищім злом, яке може чинити людина є свідоме вбивство.
4) Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїй праці “Бунтівна людина” можна дійти висновку, що висловлювання: “Ціль виправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо, що виправдовує саму ціль? Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така: засоби виправдовують саму ціль.