Київський університет ім. тараса шевченка
Кафедра філософії гуманітарних наук
пошукувача
юридичного факультету
Вінярської Олени Романівни
Київ, 2000 р.
| Вступ Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю ………………. Глава 2. Проблема людини у філософії Альбера Камю ..... 1. Основне питання філософії за А. Камю ...……………… 2. Бунтівна людина …………………………………………. Висновки …………………………………………………….. Література …………………………………………………… | 3 4 6 7 11 17 21 |
Вступ
Однією з провідних течій суспільної думки ХХ століття є екзистенціальна філософія. Це філософія існування, що звертається до людини, її проблематики і на перший план висуває ідею унікальності людського буття. Еекзистенціальна філософія зосередилась навколо проблем людини та її місця в світі, а також наколо проблеми духовної витримки людини, що потрапила в потік подій і втратила контроль.
Екзистенціалізм виник напередодні першої світової війни в Росії (Л. Шестов, М. О. Бердяєв), після першої світової війни в Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Бубур), під час другої світової війни екзистенціалізм перейшов у Францію (Ж.-П. Сартр, А. Камю та Г. Марсель).
В екзистенціальній філософії в залежності від відношення до “трансцендентного” розрізняють два основних напрямки екзистенціалізму: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю).
Представники релігійного напрямку визначають екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. З точки зору представників атеїстичного напрямку трансценденція є “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції.[1]
В даній роботі ми розглянемо проблему людини у філософії Альбера Камю.
Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю
Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мандові, в колонії Франції – Алжирі – в сім’ї людей, що давно покинули батьківщину. Він був другим сином Люс’єна Камю, нащадка бордоських селян, які в середені ХІХ ст. заселили північ Алжиру. Батько Камю працював на виноградниках Мондові, мати була прибиральницею в багатих сім’ях. Через рік після народження сина батько помер: його було поранено під час битви на Марні (1914 р.). Після цього мати з двома синами переїздить до своєї матері в Алжир та поселяється в його бідняцькому районі Белькурі.
Освіту Камю пощастило здобути завдяки тому, що один з вчителів ліцею, побачивши в ньому обдаровану дитину, виклопотав для нього стипендію. В 1933 році Камю стає студентом Алжирського університету і присвячує себе заняттям філософією. Середземноморська природа і французька філософія й література стали підвалинами світогляду молодого Камю.
Під час навчання йому довелося працювати для самоутримання, що призвело до виснаження організму – Камю захворів на сухоти. Таким чином, бідність не була для Камю абстрактним поняттям. Не дивлячись на складнощі життя, Камю за свідченнями друзів був життєрадісною, енергійною людиною. Він писав: “Бідність робить людину самотньою. Але самотність всьому придає ціну”[2]. такому світосприйняттю він завдячував народженням “десь на півдорозі між злиднями й сонцем. Злидні, –
писав в передмові до “Зворотньої й лицевої сторони” Камю, – не
дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце навчило мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, що його я обожнював.”[3]
Дотримуючись лівих суспільно-політичних поглядів в 1934 році Камю вступає до лав комуністичної партії і веде пропагандистську роботу серед мусульман. Але з часом для Камю стає очевидною необхідність дистанції від будь-яких режимів і в 1937 році він виходить з компартії.
В 1937 році він закінчує університет та збирається продовжувати заняття філософією, але за станом здоров’я Камю не допускають до іспитів на здобуття наукового ступеня з філософії. Академічна кар’єра стає неможливою і Камю починає свою письменницьку діяльність. Протягом 1936-1938 років він працює над романом “Щаслива смерть”, який так і не був опублікований автором (вийшов посмертно в 1971 році завдяки вдові Камю Франсін). В 1937 і 1938 роках виходять збірки лірично-публіцистичних есе “Зворотна й лицева сторона” та “Шлюби”.
Навесні 1940 року Камю приїздить до Франції, де стає свідком розгрому Франції та її окупації німецько-фашистськоми військами. В Парижі він закінчує роман “Сторонній” і вирушає назад до Алжиру. Деякий час Камю вчителює в Орані, де закінчує “Міф про Сізіфа” і починає писати роман “Чума”.
Восени 1941 року Камю повертається до Франції, де приєднується до руху Опору і співпрацює в газеті “Комба” (з 1944 року очолює цю газету). В 1942 році видавництво Галімар друкує “Міф про Сізіфа”. Ця праця виявилась співзвучною умонастроям, які у той час ширилися серед французької інтелігенції. Протягом 1943-1944 років він публікує в нелегальній пресі “Листи німецькому другові”, в яких засуджує спроби виправдання людиноненависницької ідеології фашизму. В останні роки війни та перші повоєнні роки спостерігається період творчої активності, звичайно, письменника окрилювало і те, що його твори знаходили широкий відгук у Франції та за її межами. В 1947 році виходить в світ роман “Чума”. Одна за одною з’являються його драми “Непорозуміння” (1944р.), “Стан облоги” (1948 р.) і “Праведні” (1949 р.), які з успіхом йдуть на сценах паризьких театрів.
З 1950 по 1956 роки виходять в світ перші дві книги “Злободенних нотаток”, “Бунтівна людина”, книга ліричних есе “Літо”. В 1957 році Камю стає лауреатом Нобелівської премії за досягнення в літературі. В 1958 році виходять третя книга “Злободенних нотаток”.
4 січня 1960 року Альбер Камю гине в автомобільній катастрофі разом з сином паризького видавця Гастона Галімара. В дорожній сумці було знайдено рукопис роману “Перша людина”, який після підготовки до публікації дочкою Камю Катрін вийшов в 1994 році.
Проблема людини у філософії Альбера Камю пов’язана з поняттям Абсурду та народженням Абсурдного героя. Філософське коло Абсурду з’явилось в 1937 році, коли Камю захистив диплом присвячений філософії Плотіна. В 1938-1939 роках з’являється ідея Бунту як позитивного вираження ідеї Абсурду. Не випадково, що коло Абсурду набуває свого кінцевого і повного відображення в “Міфі про Сізіфа”. Але сучасність та реальна історія вимагали більш досконалого розуміння Бунту, і воно було запропоновано в “Бунтівній людині”. У вступі до цієї роботи Камю писав, що “сьогодні будь-який вчинок прокладає шлях до прямого або побічного вбивства, ми не можемо діяти не з’ясувавши, чи повинні ми приректи людей на смерть, а якщо повинні, то заради чого.
Для нас важливо не стільки дійти до суті речей, скільки з’ясувати, як поводити себе в світі – такому, яким він є. За часів заперечення корисно визначити своє відношення до проблеми самогубства. За часів ідеологій необхідно розібратись, яке наше ставлення до вбивства.”[4]
Таким чином, працю “Бунтівна людина” він присвячує питанню вбивства та його виправданню, що стосується проблеми самогубства, то її Камю вирішив раніше в праці “Міф про Сізіфа”.
1. Основне питання філософії за А. Камю
Вже на першій сторінці “Міфу про Сізіфа” Камю зазначає, що “є лише одне дійсно серйозне філософське питання – питання про самогубство. Вирішити, чи варте життя того, щоб бути прожитим, чи воно цього не варте, це означає відповісти на основне питання філософії. Всі інші питання – чи має світ три виміри, існує дев’ять чи дванадцять категорій розсудку – слідують потім. Всі вони лише гра; спочатку необхідно відповісти на вихідне питання.”[5]
Складність відповіді на це питання полягає в багатьох причинах. Насамперед це те, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Ніщо не захоплює людину більше, ніж вона сама, особливо те, чим вона могла би бути.”[6]
Другою причиною можна назвати проблему співвідношення усвідомлення плинності часу та “досвіду смерті”, про це автор пише так: “… ніколи не виходить в достатній мірі здивуватись тому, що всі живуть так, як ніби вони про смерть не знали. Ніхто, дійсно, не має досвіду смерті. Оскільки досвід у власному значенні є те, що особисто відчуто та усвідомлено. У випадку зі смертю можливо говорити хіба що про досвід когось іншого.”[7] Але, на мою думку, і про досвід когось іншого ми говорити не маємо права, оскільи той інший невзмозі ним поділитись з тими, що залишилися жити.
Наступна проблема, з якою стикається людина – це проблема світорозуміння: “зрозуміти – це, перш за все, вдатися до єдиного мірила… Зрозуміти світ, означає для людини звести його до людського, відмітити його своєю печаттю… Розум, що намагається осягнути дійсність, здатен відчути задоволення лише тоді, коли він зведе її до власних понять.”[8] Зрозуміти світ намагались всі попередні покоління, але очевидним залишається те, що він так і залишився незрозумілим. Хоча люди з найдавніших часів і до сьогодення зробили значні наукові відкриття в різних галузях, це не допомогло їм відповісти на питання: в чому полягає сенс людського буття. Налідком усвідомлення того, що світ є “нерозумним” і незрозумілим стає невтішний висновок: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо.”[9] І далі у людини є декілька варіантів поведінки:
1) Вірити, що наше життя передує чомусь іншому, що має сенс (наприклад: ідея загробного життя в християнстві та ідея реінкарнації душі в індуїзмі). Це означає вдатися до віри, щоб життя мало сенс заради майбутнього, яке починається зі смертю людини.