Характерною рисою розуміння Августином процесу пізнання є християнський містицизм. Головним предметом філософського дослідження були бог і людська душа.
Перевага в сфері пізнання ірраціональноволевих факторів над раціонально-логічними виражає одночасно й Августиново першість віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а одкровення релігійних догматів є авторитетом. Віра в бога - вихідне людського пізнання.
Теза про першість віри над розумом не був новим у християнській філософії. На відміну від попередніх "батьків церкви", що бачили джерело віри лише в Біблії, Августин проголосив найвищим авторитетним джерелом віри церква як єдину непогрішну, останню інстанцію всякої істини. Цей погляд відповідало тодішньої ситуації. Церква в західній частині Римської імперії ставала ідеологічно й організаційно сильним централізованим інститутом.
Внесок Августина складався також у тім, що спробував обґрунтувати першість віри над розумом. Усе людське пізнання має два джерела, затверджував він. Першим є досвід, почуттєвий контакт із речами навколишнього світу. Його границею служать рамки явища, переступити які неможливо. Інше джерело, більш багатий і значний, укладений у придбанні знання від інших людей. Це опосередковане пізнання і є віра.
Августин змішує віру взагалі і релігійну віру, освячену авторитетом церкви. Однак віра, що спирається на досвід, у цілому зовсім інша, вона має іншу суть і характер, чим релігійна віра, що виходить з "істин" Священного писання.
Оцінка добра і зла у світі, їхнє розрізнення були найбільш проблематичними у філософії Августина. З одного боку, світ як утвір бога не може бути недобрим. З іншого боку, існування зла безсумнівно. При визначенні поняття теодицеї, чи захисту досконалості утвору. Августин виходив з того, що зло не належить природі, але є продуктом вільної творчості. Бог створив природу доброї, але отруїла її зла воля. З цим зв'язаний інша теза: зло не є чимось, що абсолютно протилежно добру, воно є лише недолік добра, його релятивна ступінь. Немає абсолютного зла, лише добро абсолютне. Зло виникає там, де ніщо не робиться добре, зло - це відразу від вищих цілей, це гординя. Гординя виникає з прагнення обійтися без бога. Наступний аргумент теодицеї Августина полягає в тому, що зло не порушує гармонії світу, але необхідно для неї. Покарання грішників так само не суперечить цієї гармонії, як і винагорода святих. Августин, таким чином, не заперечує наявності зла у світі, однак розуміє його чисто негативно, як відсутність добра.
Етиці Августина присуще те, що він приписував злу інше походження, чим добру. Зло походить від людини, має земний характер, добро ж виникає від бога, продукт божої милості. Людина відповідає за зло, але не за добро.
З приводу поняття любові Августин гостро полемізував із бриттскім ченцем Пелагієм. Це була суперечка між представниками ірраціоналістичною і раціоналістичної точок зору в питаннях християнської етики. Пелагий виходив з античного раціоналізму й учив, що первородного гріха не існує. Людина народжується вільним від гріхів, він сам, без допомоги церкви повинний піклуватися про своє блаженство. Пелагієвській відмовлення від розуміння людини як сліпого знаряддя бога представляв пряму атаку на ідеологічні принципи християнської церкви.
Августин, виступаючи проти концепції Пелагия про необтяженість людини первородним гріхом, розвиває навчання про зумовленість. Відповідно до цього навчання, Адам як перша людина народилася вільним і безгрішної. У нього була можливість випливати за божою волею і досягти безсмертя. Однак люди в особі Адама, спокушеного дияволом, зробили гріх. Тому всі покоління людей не вільні, обтяжені гріхом і смертю, що, по апостолі Павлові, є відплата за гріхи.
Дуалістичне розуміння бога і світу виступає насамперед як протилежність між вічним і незмінним духовним буттям бога і постійною мінливістю і загибеллю одиничних речей і явищ. Дослідження цієї протилежності вело Авустина до проблематики часу. У рамках загального теологічного рішення цього питання окремі відповіді цікаві і з філософської точки зору.
Августин відкидає погляди тих античних філософів, що час ставили в залежність від руху небесних тіл: адже і вони створені богом. Відповідно до його розуміння, час є мірою руху і змін, властивих усім "створеним" конкретним речам. Перед створенням світу час не існував, але воно виявляється як наслідок божественного утвору й одночасно з останнім. Міру ж змін речам дав бог.
Августин спробував пояснити такі основні категорії часу, як сьогодення, минуле, майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона присуща лише сьогоденню, за допомогою якого щось може мислитися як чи минуле майбутнє. Минуле зв'язане з людською пам'яттю, майбутнє укладене в надії.
Приведення як майбутнього, так і минулого до сьогодення доводить божественну, зроблену абсолютність. У богу раз і назавжди з'єднані сьогодення з минулим і майбутнім. Августиново розуміння протилежності абсолютної вічності бога і реальної мінливості матеріального і людського світу стало однієї з основ християнського світогляду.
Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності, що він відстоює як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного богом. Земна ієрархія - відображення ієрархії небесної, "монархом" якої є бог. Намагаючись запобігти звертання народних мас до єретичних навчань, Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед богом - усі люди походять від одного праотця.
Августин звертається і до суспільно-історичного процесу. Деякі історики навіть говорили про нього як про одному з перших "філософів історії". Стимулом його інтересу до цієї проблематики було розгарбування "вічного міста" у 410 р. готськими військами, очолюваними королем Аларихом. Ця подія інтерпретувалася багатьма сучасниками по-різному. Одні пояснювали його як помста старих римських богів римлянам за те, що вони перейшли в християнство. Інші затверджували, що падіння Рима виголошує кінець людської історії, що настає внаслідок гріховного переходу від первісного демократичного християнства до державного. Августин спростовує обидві ці інтерпретації.
У філософії історії він виступає проти як язичницьких релігійних представлень, так і нерелігійних етичних і філософських концепцій. Язичнецьких богів він відкидає як неспроможних демонів, породжених поетичною фантазією. Їм він протиставляє єдиного і всемогутнього бога.
Про філософію історії в Августина можна говорити лише умовно. Він займається "долями усього" людства, керуючись, однак, християнськими міфологічними представленнями, що спираються на біблійні матеріали. Людство походить від однієї пари прабатьків і керується богом.
Августин висуває думку про єдність людської божественної історії, що течуть у протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є бій двох царств (градов) - божого і эемного. Дуалізм бога і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства - це ті, котрі своїм морально- релігійним поводженням заслужили в бога порятунок і милосердя; у земному граді, навпроти, залишаються люди самолюбні, жадібні, егоїсти, що забувають про бога. Божий град поступово підсилюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса. Головною передумовою приналежності до граду божому служать смиренність і покірність як перед богом, так і перед церквою.
У своєму викладі плану божого приречення Августин дає періодизацію історії земних градів-суспільств. Вона заснована на аналогії із шістьма днями утвору, шістьма сферами, що розвиваються, людського життя і шістьма епохами, що приведені в Старому завіті. Це по своїй суті эсхатологическая концепція; ідея прогресу, що у ній міститься, - релігійно-теологічна.
Церква в історії займає особливе положення: вона є суспільством Христа, поєднує, відповідно до волі божої, обраних, і поза її не можна знайти порятунок. Церква є зримим представником царства божого на землі. Світський град і його держава також установлені богом, але вони не мають привілейованого положення, як церква, що займає вище положення, і держава повинна їй служити. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонічного суспільного організму. Розуміння суспільства в Августина є теократичним.
Августин заклав основи нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі і інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, волі він приписував першість над розумом. Греки схилялися до финализму і натуралізму, Августин представляв бога як нескінченність, а світ - як продукт надприродної сили й утвір милості. Інтроспективна позиція переходить у персоналізм, бог - це насамперед персона, сутністю якої є воля; цим самим філософія Августина відвертається від універсалізму древніх. Вона заснована на довірі до сил волі, віри, любові і милості, але ні в якому разі не до сил розуму і доказів.
У творчості Августина багато протиріч і натяжок. Так, з одного боку, він думав, що істина доступна лише індивідам, а з іншого боку - вважав її привілеєм церкви. З одного боку, істина має безпосередній характер, а з іншого боку - вона надприродний дарунок. Байдуже Августин віднісся і до раціоналізму, але проте кінцева мета, спрямованість розумілися їм як зв'язане з розумом божественне споглядання. Він затверджував, що тіло не є злом, тому що походить від бога, але в тілесних бажаннях бачив джерело зла. Августин відкинув манихейский дуалізм добра і зла, і саме дуалізм був останнім словом його історософії. Різні прагнення ієрархічного християнства, біблійні і церковні думки, релігійний і церковний дух, раціоналізм і містицизм, вірність порядку і любові - усі перепліталося в його творчості. Августин мав багато послідовників.
Використана література:
1. Введення у філософію. Ч. 1,2 Москва, 1990 р.
2. Світ філософії: книга для читання. Ч. 1,2 Москва, 1991 р.
3. Філософська енциклопедія. т 1-5. Москва, 1993 р.
5. Спиркин А.Г. Основи філософії. Москва, 1988 р.