Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.
Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини. З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру — заблудження (омана). Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.
Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктивні моменти, під якими розумілося все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних , приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.
Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно «руйнівного» відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мірою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.
Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її «загальнозначущості», згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.
Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст істинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроинкали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.
Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки.” Якщо ж ми повернемося ще на кілька віків назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи».# Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме «ілюзію» чи «міфи”?
Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і т. п. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що «управляли» навколишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.
На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі,— писав Бородай,— лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю»# .
Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї в більшості випадків залишається невідомим зміст тих відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля (1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я птахів, оленів і пшеницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьєв (1903) зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який
робив з нього «висновок» про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.
Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Зближення значень «олень» — «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється Ідеологічно...»#
Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.
Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом» (Ле Бройль).
Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер
# Валлон А.От действия к мысли М., 1956 С.121
#.Бородай Ю.М. Воображение и теория познания М., 1966 С.46
#.Леонтьев А.Н.Проблема развития психики М., 1965 С.173
стихійних рушійних сил навколишнього середовища.
У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об’єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.
Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .#
Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7,3—9,9 %.
Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.