Таким чином, важливою складовою економічної політики приймаючої держави щодо іноземних інвестицій є здійснення належного регулювання процесів їх залучення та використання. В разі неефективного регулювання державою вказаних процесів позитивний ефект від іноземних інвестицій може стати незначним, а іноді - й нівелюватися.
Також слід згадати так званий кумулятивний ефект масштабу інвестицій, оскільки рівень та масштаб іноземних інвестицій мають здатність самопідтримуватися та ланцюгово зростати після досягнення певного технологічного рівня і розміру.
Показовою є така статистика. У світовій економіці майже дві третини валових ПІІ припадає на розвинені країни, із них більша частина концентрується у високотехнологічних галузях.
Зрештою, глобалізація - це об’єктивний процес і через це не може розглядатися в контексті альтернативи: добро чи зло. Проблема в іншому. Ідеться про вибір моделі, у рамках якої реалізується політика залучення ПІІ й інтеграції, зокрема й на їхній основі, у систему глобалізаційного процесу. Із урахуванням знов-таки світового досвіду можна вести мову про дві базові моделі такої інтеграції.
Перша з них - інтеграція в межах так званої наздоганяючої стратегії. Принципи такої стратегії зрозумілі: будь-яке суспільство, котре відстало в своєму розвитку, має прискореними темпами, зокрема й за сприяння ПІІ, пройти шлях розвинених країн.
Ідеться про досвід передусім країн Латинської Америки, на основі якого будувалися демонстраційні моделі МВФ. Принципам згаданої стратегії віддавали перевагу в попередні роки реформ і ми. Констатуючи це, потрібно визнати й інше: практика розвитку останніх десятиліть незаперечно довела фактичний провал наздоганяючої стратегії. Насправді йдеться про стратегію адаптації «другого» світу до потреб розвинених країн, консервацію існуючої ієрархії економічних відносин, різнорівневої системи міжнародного поділу праці, що склалася сьогодні.
Нинішній центр, або «глобальне ядро» (Збігнєв Бжезинський), сформувався за участі ресурсної бази (в її широкому розумінні) багатоповерхової за своєю природою «периферії», і без її подальшого використання забезпечити власний розвиток не може. Не міг раніше, не може й тепер. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальних володінь, так і сучасний цивілізаційний центр немислимий без багатоярусної периферії.
Нам потрібно піднятися до розуміння цих вельми неприємних для нас, але водночас принципово важливих реалій, враховувати, що існує й альтернативна модель інтеграції в систему глобальної економіки. Вона також добре відома.
Це модель країн Східної Азії, котрі сприймають глобалізацію на своїх власних умовах. Головне в ній - використання особливого роду протекціонізму: свідомої протидії негативним аспектам ПІІ, протиставлення їм активної політики зміцнення національного капіталу, здатного на рівних не лише конкурувати, а й співробітничати з іноземним інвестором.
Достатньо позитивним є досвід створення статусу "імпортозаміщуючого підприємства". Його мета - врегулювання платіжного балансу країни та досягнення "валютної самоокупності" інвестицій. Держава прямо підтримує іноземних інвесторів, які працюють з вітчизняними сировиною та комплектуючими, реалізують всередині країни продукцію, яка зменшує потребу в імпортних аналогах.
Світовий досвід виходить з того, що правове регулювання іноземних інвестицій включає в себе два аспекти: національно-правовий (внутрішньодержавний) і міжнародно-правовий. Правовий статус іноземних інвестицій у приймаючих країнах характеризується великою різноманітністю, що визначається відмінностями у політиці приймаючих країн до іноземного капіталу.
Правовий режим іноземної власності визначається, насамперед, внутрішнім законодавством приймаючих країн (гірничим законодавством, законодавством про розробку природних багатств, спеціальними інвестиційними кодексами).
Говорячи про захист економіки у зв’язку із залученням іноземних інвестицій, слід мати на увазі не її захист від іноземних інвестицій, які конче необхідні, а доцільно вести мову про нейтралізацію негативних ефектів неминучого процесу, про забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки.
Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, оголошуючи про національний режим для нього, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій в тій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузі виробництва і обмежують в інші.
Вочевидь, що для кожної з країн - донорів, які є основними імпортерами капіталів в економіку країни-отримувача, держава повинна напрацьовувати та проводити цілеспрямовану політику щодо залучення іноземних інвестицій, яка має базуватися на принципах загальнодержавних пріоритетів щодо іноземного інвестування та на концептуальному визначенні галузей економіки держави, їх ведучих підприємств, набуття контролю над якими з боку іноземного капіталу загрожуватиме економічній безпеці державі.
Таке визначення дає можливість країні-отримувачу побудувати свої системи захисту - від дій недобросовісних іноземних інвесторів та впливу негативних явищ, що супроводжують процес будь-якого іноземного інвестування, та заохочення - з метою залучення іноземних інвесторів до інвестування економіки за пріоритетними напрямами.
Ці системи повинні включати відповідні заходи на рівні законодавчої та виконавчої влад. На законодавчому рівні мають бути вирішені питання щодо заборон та обмежень, які стосуються діяльності будь-якого іноземного інвестора на території країни, на рівні виконавчої влади - прийняті конкретні рішення щодо умов діяльності на ринку капіталів кожного з іноземних інвесторів з урахуванням визначених для кожного з них пріоритетів інвестування та діючих міжурядових і міжгалузевих угод тощо.
Потенційні інвестори з-за кордону в усіх розвинених індустріальних країнах (окрім США, ФРН, Італії і Швейцарії) повинні отримати спеціальний урядовий дозвіл на здійснення капіталовкладень.
Та навіть якщо для трансферту капіталу не треба попереднього дозволу, іноземний інвестор має повідомити про нього компетентний державний орган (ФРН, Італія). У багатьох країнах існує механізм контролю за поглинанням національних фірм зарубіжними інвесторами. Скажімо, у Німеччині при захопленні 25% акціонерного капіталу компанії інвестор зобов'язаний інформувати її про це.
В Японії для встановлення закордонного контролю необхідне одностайне схвалення ради директорів корпорації. У Великобританії скупка іноземцями контрольного пакету акцій великих підприємств обробної промисловості може бути заборонена у випадку, коли вона вступає у протиріччя з національними інтересами. При цьому для запобігання небажаній скупці уряд може викупити акції об'єкта, що передбачається для поглинання.
Конкуренція за залучення ПІІ на міжнародних ринках капіталів вимагає від національних урядів запровадження спеціальних сприятливих умов для діяльності іноземних інвесторів. зокрема, особливий режим стосовно іноземних інвестицій запровадили більшість розвинутих країн та країни, що розвиваються.
Також більшість країн, що розвиваються та постсоціалістичних країн для заохочення надходжень прямих інвестицій широко використовують приватизацію державних підприємств.
Використання спеціальних пільгових умов таїть в собі небезпеку залучення до країни спекулятивних капіталів. Відтак воно має поєднуватися з активним регулюванням форм і напрямів діяльності іноземних інвесторів у країні.
Світовий досвід свідчить, що найбільш фундаментальні стимули ПІІ стосуються базисних характеристик економіки країни-реципієнта, в той час роль спеціальних стимулів, які створює держава, є другорядною.
Протікання інвестиційних процесів, їх характер, інтенсивність та результативність, а також управління ними залежить від інвестиційного клімату, що сформувався в державі, тобто від стану правового, фінансового, соціально-економічного та суспільно-політичного середовища в її межах, яке зумовлює ту чи іншу ступінь привабливості для інвестицій.