І нарешті, у країнах Азії, Африки, Центральної і Південної Америки введення ПДВ виявило ряд нових форм застосування цього податку, продемонструвало гнучкість і можливість використання різних модифікацій методології ПДВ. Так, у ряді країн податок на додану вартість охоплює лише деякі стадії виробництва продукції і не стосується роздрібної торгівлі. Наприклад, Бразилія, Колумбія, Гренада, Індія, Індонезія й інші країни, що розвиваються, застосовують ПДВ тільки в обробній промисловості, не торкаючись оптової торгівлі і лише частково застосовуючи його як місцевий податок у роздрібній торгівлі окремих штатів. Ряд країн застосовує його на стадіях виробництва й оптової торгівлі, але не використовує в роздрібній торгівлі. Словом, ПДВ із багатоступінчастого перетворюється в двох- чи одноступінчатий податок, а його ставки повинні бути значно вищими, щоб слугувати достатнім джерелом державних доходів. Часто дрібний бізнес у цій ситуації звільняється від податку, і ПДВ стає податком на імпорт і великий бізнес у промисловості.
Як правило, перехід до ПДВ у всіх країнах здійснюється під час загальної податкової реформи, виходячи з макроекономічних завдань. Сам процес переходу вимагає:
розрахунку ефективності нової системи;
ретельного аналізу діючої системи непрямого оподаткування (чи скасування окремих видів податків);
підготовки кваліфікованих фахівців, що мають стаж роботи за рубежем;
визначення перехідного періоду до нової системи (до 2-5 років);
обов’язкової виписки рахунка-фактури на кожен продаж;
створення автоматизованої системи обробки інформації та документації;
створення системи єдиного рахунку в банку для кожного підприємця;
закріплення за банками функцій розрахунків з податку на додану вартість;
комп’ютеризації митного обліку, тому що експорт товарів звільняється, а імпорт товарів оподатковується ПДВ.
Вивчення системи податку на додану вартість показало, що цей вид непрямого оподаткування одержав широке поширення в більшості європейських країн, а також у ряді інших держав. Разом з тим питання щодо переваг цього податку не є однозначним. Не всі країни мають досить розвинену систему непрямого оподаткування, що могла б послужити базою для переходу до ПДВ. Такий перехід вимагає ретельної, добре продуманої і зваженої підготовки. Наочним у цьому змісті є приклад США. Для обговорення цього питання в Конгресі протягом двох років велася підготовча робота. Проведений аналіз усіх переваг і недоліків ПДВ показав, що введення цього податку в США недоцільно. До такого ж рішення прийшли в Японії. Широка практика застосування ПДВ знайшла його позитивні і негативні сторони.
Існує думка, що ПДВ дорогий у керуванні і регресивний за своєю природою. Він вимагає великої кількості податкових служб у податковій інспекції, дорогих комп’ютерів, значних накладних витрат підприємців. Однак, кожна з цих неприємних рис ПДВ може бути зведена до мінімуму шляхом використання наявних резервів.
Зокрема, у більшості країн 60-70% доходів від ПДВ припадає лише на 10-15% підприємців. Виділивши цю невелику групу, що дає найбільший податковий платіж, можна уникнути необхідності тотальної перевірки документації значного числа дрібних підприємців, обмежившись стосовно них лише контрольними інспекціями, сконцентрувавши сили фінансових органів на найбільш продуктивних ділянках роботи. Виключення з оподаткування деяких видів професійних послуг і ряду сільськогосподарських виробництв (фермерів, дрібних господарств і т.п.) також сприяє зменшенню витрат на утримання апарату. Встановлення єдиної ставки чи мінімальна диференціація податку значно спрощують систему функціонування й обслуговування ПДВ. Подібна політика задовольняє і такі цілі, як досягнення нейтральності податку, протидія відхиленню від оподаткування. Світовий досвід показав, що через високі фіксовані витрати й адміністративну складність цього податку, його оптимальна ставка повинна становити 10-15%. Тільки в цьому випадку можливе зменшення витрат на його стягнення до 2% від одержуваних від нього доходів.
Регресивний за своєю природою характер ПДВ може бути істотно нейтралізований шляхом застосування диференційованих ставок на різні групи товарів і послуг, а також нульових ставок і звільнення від податку. Європейський досвід застосування ПДВ наочно демонструє, як можна перетворити податок, за своє. Природою пропорційний споживанню і регресивний стосовно розміру доходу, у податок, прогресивний стосовно споживання і пропорційний чи слабо регресивний стосовно доходу.
Широке поширення ПДВ обумовлене, безсумнівно, і невеликими можливостями цього податку щодо збільшення податкових доходів. Зменшуючи чи цілком замінюючи деякі податки, він не тільки збільшує, але і стабілізує надходження до бюджету, робить їх безупинними. Разом з тим використання ПДВ як грошової машини, здатної задовольнити будь-який дефіцит у бюджеті за рахунок підвищення ставок податку, пов’язується з побоюваннями в надмірному зростанні державного сектора. Крім того, існують побоювання, що цей податок дасть політикам можливість розширити свій вплив. Але, незважаючи на всі ці «побічні явища», усе більша кількість країн, заклопотаних пошуком шляхів фінансування зростаючих державних витрат, прагне знайти вихід у податку на споживання і схиляється до введення ПДВ.
1.3 Податкова система в Україні в порівнянні з податковими системами розвинених країн
Податкова система – це сукупність правових норм, що регулюють розміри, форми і терміни стягнення податків і платежів, які мають податковий характер й необхідні державі для виконання її функцій. Комплекс податкових заходів істотно впливає на економічну й інвестиційну активність.
Практика свідчить, що наслідком збільшення ставок і маси стягненнях державою податків завжди є збільшення інфляційних тенденцій. Збільшення маси або напрямку податків призводить до зростання цін або через скорочення попиту внаслідок зростання цін або через скорочення попиту внаслідок зростання цін веде до погіршення фінансового становища господарюючих суб’єктів, що характеризується подальшим поглибленням кризи і спадом виробництва у загальноекономічному масштабі.
Інколи підприємства штучно утримують низькі ціни на свою продукцію з метою, щоб, з одного боку, зменшити абсолютну масу податкових платежів до бюджету, з іншого, шляхом створення штучного дефіциту здійснювати кінцеву реалізацію своїх товарів за посередництва тіньових комерційних структур. Зрештою все одно спрацює механізм ринку: споживач оплачує продукт за ринковою ціною. Разом із тим для держави стає безглуздим збільшення податків, оскільки основна маса прибутку присвоюється виробником і посередником безконтрольно.
Система оподаткування в Україні являє собою сукупність податків і зборів – обов’язкових платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів, що справляються у визначеному порядку. Її сьогоднішній стан можна охарактеризувати як створення основ реформування податкової системи. За короткий час здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, реформована сама податкова система (впровадження податків, характерних для більшості розвинутих країн з ринковою економікою, наприклад, податок на додану вартість). Але оскільки ця система базується на системі доходів бюджету, заснованій на принципах надмірної централізації, на сучасному етапі гостро встає питання наповнення нових форм оподаткування ринковим змістом.
Податки є формою фінансових відносин між державою і членами суспільства з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних для здійснення державою її функцій.
Оптимальна податкова система в Україні має відповідати таким принципам:
економічній ефективності;
адміністративній простоті;
гнучкості;
політичній відповідальності;
справедливості.
Податки і збори – це обов’язкові платежі до бюджету і державних цільових фондів, що здійснюються платниками у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами України.
Державні цільові фонди – це фонди, створені відповідно до законів України, що формуються за рахунок визначених законами України податків і зборів (обов’язкових платежів) юридичних осіб, незалежно від форм власності і внесків фізичних осіб.
Платниками податків і зборів (обов’язкових платежів) є юридичні та фізичні особи, на яких, відповідно до законодавчих актів, покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі).
Державні цільові фонди включаються до Державного бюджету України, крім Пенсійного Фонду України (ст. 2 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» №77/97-ВР від 18 лютого 1997 р.).
Об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України про оподаткування.
Платники податків і зборів (обов’язкових платежів) зобов’язані:
- сплачувати належні суми податків і зборів (обов’язкових платежів) у встановлені законами терміни;
- вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені законами;
- подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до Законів України декларації, бухгалтерську звітність та інші документи, відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів);
- допускати посадових осіб державних податкових органів для перевірок, обчислення і сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).