– недержавні пенсійні фонди;
– страхування пенсій у страхових компаніях;
– пенсійні фонди (каси) підприємств;
– особисті пенсійні рахунки в банках;
– інші форми недержавного пенсійного забезпечення [22].
Так трудова пенсія призначається та виплачується громадянам із урахуванням тривалості трудового стажу, величини заробітної плати чи страхового внеску. Ці пенсії звичайно фінансуються з державного централізованого позабюджетного Пенсійного фонду, який акумулює встановлені законодавством обов’язкові пенсійні внески роботодавців і працівників та асигнування з державного бюджету.
Соціальна пенсія має надаватися, незважаючи на вклад, усім громадянам, які не здобули права на трудову пенсію. Розмір таких пенсій встановлюється з урахуванням величини прожиткового мінімуму, а джерелом їхніх виплат є бюджет.
Таким чином, виділяють дві основні групи систем пенсійного забезпечення (за джерелами фінансування): 1) бюджетні (без створення фондів) 2) страхові (зі створенням фондів).
Бюджетні системи здійснюють акумуляцію коштів і розподіляють їх для поточних виплат пенсій, а страхові системи займаються систематичним довгостроковим накопиченням коштів для забезпечення пенсійних виплат. Інакше кажучи, баланс внесків і виплат пенсій визначається страховими принципами.
Слід зазначити, що переважна частина пенсійних систем належить саме до другої групи. Так, наприклад, у США останнім часом приріст обсягу індивідуального страхування сягає 20–25%, що дало змогу збільшити суми внесків із 4,6 млрд. дол. у 1980 р. до 33,6 млрд. дол. у 1990 р. А про масштаби діяльності пенсійних фондів США можна зробити висновки з розмірів накопичених ними активів: 1975 р. - 225,0; 1980 р. - 469,6; 1985 р. - 848,1; 1988 р. - 1139,9 млрд. дол. (при тому, що ВНП США становив у 1988 р. 4,5 трлн. дол.). Іншими словами, активи фондів дорівнювали 1/4 ВНП. Тому зрозуміло, наскільки важливі інвестиції фондів в економіку. Але рівень розвитку недержавних пенсійних фондів й страхування пенсій у тій чи іншій країні залежить від того, наскільки державна система пенсійного забезпечення відповідає потребам населення. Так, якщо в США недержавні фонди отримали значне поширення, то в країнах із надзвичайно досконалою державною пенсійною системою, наприклад Скандинавії, Австрії та інших, – недержавні фонди малорозвинуті [26].
Законодавство України в свою чергу також, крім системи обов’язкового державного пенсійного забезпечення, передбачає добровільне страхування додаткової пенсії трудящих, для чого в системі Укрдержстраху створено Страховий фонд, що на 50% складається з особистих внесків трудящих і на 50% – з коштів державного бюджету. Підприємства, організації та колгоспи можуть повністю чи частково відшкодувати своїм працівникам внески, сплачені ними за договорами добровільного страхування додаткової пенсії, за рахунок коштів, призначених для оплати праці. Але водночас говорити про повноцінну (в тому значенні, в якому про це йшлося на початку) систему недержавного пенсійного забезпечення в Україні не доводиться: недержавні пенсійні фонди не набули значного поширення (навіть Пенсійний фонд України, хоча і є за законом самостійною фінансово-банківською установою, але в 1996 фінансовому році був включений до складу державного бюджету України), так само, як і страхування пенсій страховими компаніями, які хоча й працюють з підприємствами, але коло останніх значно обмежене, тому що переважно воно визначається їхнім фінансовим станом. Не викликає довіри серед населення і робота банківських установ з особистими рахунками. Таким чином, розвиток недержавної системи пенсійного забезпечення обмежений рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.
З огляду на це, а також беручи до уваги кризові явища в народному господарстві, саме держава бере на себе функцію страхування життя. На те є цілий ряд причин:
– держава сприяє пенсійному забезпеченню всього народу;
– володіє ширшими матеріальними можливостями для здійснення соціального страхування;
– державне страхування більш дешеве;
– державне страхування має вищу довіру до себе з боку населення;
– страхова профілактика краще виконується державою.
Як вже вказувалось вище, пенсійні системи передбачають такі пенсії: за старістю; за вислугу років; за непрацездатністю (інвалідністю) та ін. Умови придбання прав на пенсію конкретно у різних країнах не однакові, але в принципових положеннях можна спостерігати певну подібність. Пенсії за старістю призначаються особам віком від 50 до 70 років, а в більшості пенсійних систем – у 55–60 років. В усіх пенсійних системах передбачується мінімальний стаж роботи, але його величина має різні значення в різних системах – від 1 до 30 років. При досягненні пенсійного віку учасник пенсійної системи може негайно реалізувати своє право на пенсію, отримавши звичайну пенсію за старістю. Учасник, що не досяг пенсійного віку, але має мінімальний стаж, при звільненні з роботи отримує право на відкладену пенсію.
Взагалі під нарахуванням пенсій розуміється порядок чи спосіб визначення її розміру. Трудові пенсії нараховуються з середньомісячного заробітку, якщо з якихось причин пенсія не може бути нарахована з заробітку, то вона може встановлюватись в мінімальному розмірі.
У більшості пенсійних систем розмір пенсій за старістю пов’язаний із розміром заробітної плати, як підстава для розрахунку пенсії береться остання заробітна плата або середня заробітна плата за фіксований часовий інтервал. Наприклад, у Канаді розмір пенсій складається з 2% платні за кожен рік роботи; у Португалії – 1/36 річної платні за кожен рік роботи; в США – 7,5% середньої заробітної плати за перші 5 років роботи, 1,75% за кожний рік після 5 і до 10 років; 2% – після 10 років.
Частка заробітної плати, що підлягає виплаті у вигляді пенсії, звичайно залежить від стажу, тому в багатьох фондах вона пропорційна йому (наприклад, 1–2% за кожен рік роботи чи кожен рік роботи понад, скажімо, 5 років і т.д.). Іноді ця частка складається з двох елементів, перший з яких залежить від стажу, а другий – пропорційний йому.
Дуже часто передбачаються мінімальні, а іноді й максимальні розміри пенсій. Наприклад, у США максимальна частка пенсії становить 80% заробітної плати, в Португалії – 100%, у Канаді максимальна пенсія представлена у вигляді граничної суми, що досягається при стажі в 35 років.
У деяких пенсійних системах розглядається можливість отримання так званої ранньої пенсії, що виплачується працівникам при звільненні з роботи у віці, який трохи менший за стандартний. Ця пенсія менша за звичайну на певний відсоток. Наприклад, в Австрії рання пенсія можлива у віці 60 років (стандартний вік становить 65 років), у Канаді – 55 років (відповідно 60 років), у Португалії – 60 років при стажі 36 років (70 років при стажі не менше 5 років), у США – 60 років при стажі 20 років, або 55 років при стажі 30 років (62 роки при стажі 5 років) [26].
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ
3.1. Необхідність реформування пенсійної системи в Україні
Після того, як економіка України почала реформуватися у напрямі переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно-командної системи управління, дедалі наочнішою стає невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні спроби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.
Серед основних із них можна виділити такі:
1. Погіршення демографічної ситуації. Наявна в Україні довгочасна демографічна тенденція загалом відповідає тим напрямам змін у демографічній ситуації, які характерні для всіх розвинутих країн. У них із більшого чи меншою інтенсивністю відбувається процес старіння населення і, отже. зростає потреба у коштах для пенсійних фондів. В Україні ця проблема особливо гостра. Так, частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний (згідно із чинним українським законодавством це жінки старші за 55, а чоловіки — за 60 років), протягом 1996—2000 років зросла з 22,7% до 23,4%. Така тенденція призводить до зростання пенсійного навантаження на тих. хто працює.
2. Окрім того, демографічне старіння населення посилюється те й тим, то нині різко зростає кількість осіб, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Зокрема, кількість дострокових пенсій за віком збільшилася удвічі. Нині 28% пенсіонерів призначено дострокові (на 5—10 років раніше) пенсії, тобто майже кожному третьому (див. табл. 3.1).
Таблиця 3.1.
Показники чисельності й структури пенсіонерів в Україні [18, 19]
| 1986 | 1991 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | |
| Населення (млн. осіб) | 50,8 | 51,9 | 51,3 | 50,9 | 50,5 | 50,1 | 49,7 |
| Кількість пенсіонерів (тис.осіб) | 12038 | 13084 | 14487 | 14487 | 14535 | 14521 | 14530 |
| Частка пенсіонерів у загальній чисельності населення (%) | 23,7 | 25,2 | 28,2 | 28,5 | 28,8 | 28,9 | 29,2 |
| Чисельність осіб, що отримують пенсії (тис. чол.) | |||||||
| за віком | 8541 | 9713 | 10615 | 10587 | 10558 | 10473 | 10424 |
| за інвалідністю | 1352 | 1313 | 1814 | 1868 | 1923 | 1978 | 2005 |
| через втрату годувальника | 1522 | 1209 | 1195 | 1163 | 1168 | 1153 | 1155 |
| за вислугу років | — | — | 429 | 443 | 464 | 493 | 517 |
| соціальні пенсії | — | 319 | 434 | 426 | 422 | 424 | 429 |
| Структура пенсіонерів (у %) | |||||||
| за віком | 70,9 | 74,3 | 73.2 | 73.1 | 72,6 | 72Л | 71,7 |
| за інвалідністю | 11.2 | 10.0 | 12,5 | 12.9 | 13,3 | 13,7 | 13,8 |
| через втрату годувальника | 12,6 | 9.3 | 8.3 | 8,0 | 8,0 | 7.9 | 7,9 |
| за вислугу років | — | — | 3,1 | 3,1 | 3,2 | 3.4 | 3.7 |
| соціальні пенсії | — | 2,4 | 2,9 | 2.9 | 2,9 | 2,9 | 2,9 |
| Частка певних вікових груп у загальній структурі населення (у%) | |||||||
| 55—59 років | 7,3 | 7,2 | 6.6 | 5,7 | 5,1 | ||
| 60—64 роки | 4,7 | 4,9 | 5,5 | 6,2 | 6,7 | ||
| 65—69 років | 5,6 | 5,4 | 5,1 | 4,6 | 4,3 | ||
| 70 і більше років | 8,3 | 8,6 | 8,9 | 9,3 | 9,5 | ||
| частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний згідно із чинним законодавством України | 22,7 | 22,9 | 23,2 | 23,3 | 23,4 |
3. Гострота проблеми фінансування пенсійних виплат посилюється й тим, що темпи економічного зростання в Україні були від'ємними з 1990 року, а відповідно реальні надходження до державного бюджету й Пенсійного фонду у реальному виразі весь час зменшувалися. За таких умов збільшення величини ставок обов'язкових відрахувань не могло реально збільшити надходжень, воно, навпаки, стало гальмом на шляху відновлення економічного зростання, оскільки сприяло посиленню "тінізації" економіки. Саме через це ставки тарифів обов'язкового відрахування до Пенсійного фонду в Україні були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 року до 31,82%, а починаючи з 1997 року вони становили 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалася з 9,2 % у 1992-му до 8,2% у 1995 році. У 1997 році вона зросла до 11,2%, а нині має стійку тенденцію до зменшення.