- коефіцієнт забезпечення власними коштами (Кз.к) (коефіцієнт автономії Ка);
- коефіцієнт покриття (Кп);
- коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кабс.л.).
Перший показник (Кз.к) визначається як відношення різниці між обсягами власних та прирівняних до них коштів (підсумок розділу І пасиву балансу) і фактичною вартістю основних засобів та інших позаоборотних активів (підсумок розділу І активу балансу) до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних засобів — виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошей, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів (підсумок II і III розділів активу балансу).
Кз.к = Вк ∕ ∑о.к
де Кз.к — коефіцієнт забезпечення власними коштами;
Вк — власні кошти, грн.;
∑о.к— загальна сума оборотних коштів, грн.
Коефіцієнт характеризує наявність власних оборотних коштів, необхідних для фінансової стабільності підприємства, його незалежності від позикових коштів. Якщо значення коефіцієнта спадає нижче за 0,1, підприємство є неплатоспроможним. Зростання коефіцієнта проти минулого періоду свідчить про підвищення фінансової незалежності та зниження ризику фінансових вкладень.
Коефіцієнт покриття (Кп) — це найбільш узагальнюючий показник ліквідності балансу. Визначається як відношення всіх поточних активів підприємства (підсумки II і III розділів активу балансу) до суми короткострокових зобов'язань (підсумки II і III розділів пасиву балансу).
Кп = ∑п.а ∕ ∑к.з
де Кп – коефіцієнт покриття;
∑п.а – сума усіх поточних активів, грн.;
∑к.з – сума короткострокових зобов’язань, грн.
Цей коефіцієнт характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення його боргів протягом року. Уважають, що його рівень у межах 2,0 — 2,5 є прийнятним. Він показує, скільки грошових одиниць активів припадає на кожну грошову одиницю короткострокових зобов'язань. Коли Кп стає меншим за 1,0, структура балансу вважається незадовільною, а підприємство — неплатоспроможним.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кабс.л.) визначається як відношення суми коштів та короткострокових фінансових вкладень підприємства (III розділ активу балансу) до короткострокових зобов'язань (підсумки II і III розділів пасиву балансу.
Кабс.л. = (Гк + Гв) ∕ ∑к.з
де Кабс.л— коефіцієнт абсолютної ліквідності;
Гк — грошові кошти, грн.;
Кв — короткострокові вкладення, грн.;
∑к.з — сума короткострокових зобов'язань, грн.
Показник характеризує негайну готовність підприємства погасити свою заборгованість. Достатнім є значення коефіцієнта в межах 0,25 — 0,35. За значення меншого ніж 0,2 підприємство вважається неплатоспроможним.
Отже, фінансово стійким є такий суб'єкт господарювання, який за рахунок власних коштів покриває кошти, вкладені в активи, не допускає невиправданої дебіторської та кредиторської заборгованості, своєчасно розраховується за своїми зобов'язаннями. Основою фінансової стійкості є виважена, раціональна організація й ефективне використання оборотних коштів. Але це не означає, що підприємство має вкладати оборотний капітал лише у високоліквідні активи з метою зниження ймовірного ризику та отримання найвищого прибутку. Головною метою діяльності підприємства є створення конкурентоспроможної продукції з високими споживчими якостями.
3. Шляхи підвищення ефективності використання оборотних засобів на підприємстві
Обігові активи разом з основними фондами складають матеріально-технічну основу процесу виробництва. Від їх кількості, якості, джерел формування та ефективності використання залежить рівень розвитку економіки підприємств. Тому питанням сутності, джерелам формування та підвищення ефективності використання обігових активів в останні роки економістами приділяється багато уваги.
Передусім, довгий час дискусійним є питання про сутність обігових активів. В економічній літературі пропонуються різні поняття їх економічної сутності. Більшість економістів сходяться на думці що обігові активи — це кошти, авансовані для утворення обігових виробничих фондів та фондів обертання.
Обговорюється на сторінках преси також питання про склад і порядок визначення джерел формування обігових активів. Насамперед, вказується на те, що в існуючий наразі в навчальній, довідниковій та іншій літературі по фінансах у рекомендованому порядку визначення фактичної наявності власних джерел формування обігових активів є невідповідність між їх назвою та рекомендованим порядком визначення. Так, практичну наявність власних та прирівняних до них джерел формування обігових активів рекомендується визначати за балансом як різницю між підсумком сум відповідних рядків першого розділу пасиву та підсумком сум по першому розділу активу балансу, тобто від суми джерел (власного капіталу) рекомендується віднімати суму основних фондів (необігових активів).
Як підсумок повинні отримати тільки суму джерел взагалі, а конкретно суму фактичної наявності власних і прирівняних до них джерел покриття обігових активів, що є на підприємстві, а не суму фактичної наявності власних обігових і прирівняних до них активів. Однак останнє міцно укоренилося тепер у фінансовій літературі, річних звітах та ін.
З іншого боку, фактична наявність (залишки) власних обігових активів відображені у другому розділі активу, а не пасиву балансу. Крім цього, активів, що прирівняні до власних обігових активів, не буває, а є прирівняні до власних джерел формування обігових активів. Інші ж джерела, зокрема кредити банку, що беруть участь у формуванні обігових активів, називаються також не активами, а джерелами.
У зв'язку з викладеним економічно більш обґрунтовано було б, як вважають окремі економісти, привести методику визначення фактичної наявності власних і прирівняних до них джерел формування обігових активів у відповідність із їх назвою та вважати, що за даною методикою отримаємо фактичну наявність власних та прирівняних до них джерел формування обігових активів, а також внести це трактування до відповідних планово - звітних документів підприємств.
Досить актуальним наразі є питання щодо показників ефективності використання обігових активів і складових для їх розрахунку. Думки багатьох економістів збігаються на тому, що основним показником, який характеризує ефективність використання обігових активів, є швидкість їх оберту, або обіговість.
Водночас різна оцінка оберту (виручка за цінами реалізації) та середніх залишків обігових активів (за собівартістю) при обчисленні показника обіговості не може дати об'єктивної оцінки використання обігових активів. Пошуки правильного вирішення цього питання тривають.
Обчислення обіговості обігових активів з використанням їх середнього залишку також не відповідає своєму економічному змісту та сутності. Залишки обігових активів – це активи, які ще не використані у виробництві, а отже не здійснили жодного оберту. тому їх використання при розрахунку обіговості обігових активів економічно не обґрунтоване та не відповідає сутності питання, що вирішується. Таким чином, для розрахунку обіговості обігових активів слід брати не вартість їх залишків, а вартість обігових активів, що брали участь в оберті, тобто у виробничому процесі.
Розрахунок обіговості обігових активів із використанням вартості не їх залишків, а вартості спожитих у виробництві, що брали участь у оберті активів, буде відповідати економічній сутності питання, яке вирішується, дозволить обчислювати не тільки фактичну обіговість, але й плановий показник, що дасть можливість всебічно аналізувати ефективність використання обігових активів і вести боротьбу за прискорення їх обіговості в народному господарстві.
З метою забезпечення на підприємствах запланованого рівня обі гових активів необхідно не допускати понаднормативних вкладень обігові активи, відвертання обігових активів у капітальні вкладення та на інші заходи. З огляду на це важливим є здійснення контролю за використанням обігових активів за цільовим призначенням. На багатьох підприємствах через невиконання плану прибутку або зростання вартості капітального будівництва, що виконується господарським способом, або у результаті перевитрат на інші виробничі заходи відвертаються не за призначенням власні обігові активи. Шляхом контролю мають визначатися розміри та причини таких відхилені, розроблені заходи щодо їх усунення та відновлення обігових активи
Контролюючи стан обігових активів, слід визначати наповненість нормативу (потреби) як за окремими елементами та групами, так по підприємству загалом, виявляти причину відхилень.
Ефективність використання обігових активів в остаточному підсумку можливо встановити, зробивши аналіз їх обіговості. Порівняння обігу обігових активів за поточний звітний період з обіговістю базисного періоду дозволяє встановити гальмування або прискоренні обігу активів, визначити як це вплинуло на вивільнення або заморожування їх, знайти причини гальмування обіговості та намітити шляхи її прискорення. Ефективність використання обігових активів підвищується при скорочені часу знаходження їх у виробничих запасах, скорочені виробничого процесу, прискоренні реалізації продукції та коштів у розрахунках, збільшенні виробництва продукції та прибутку (чистого доходу) у розрахунку на кожну гривню обігових активів.
Розглянуті питання поліпшення організації та підвищення ефективності використання обігових коштів потребують додаткових досліджень та економічних обґрунтувань.
Висновки
В сучасних економічних умовах ефективність діяльності підприємств значною мірою визначається станом функціонування їх фінансів.
Фінанси підприємств є основою фінансової системи країни. Фінансовий стан підприємств суттєво впливає на фінансове становище країни в цілому.
Діяльність суб'єктів господарювання щодо створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих фондів, оборотних фондів і самої праці.