1. 3 Зарубіжний досвід фінансування видатків місцевих бюджетів
Розгортання кризи платежів досить суттєво відбилось на фінансових можливостях держави, котра внаслідок цього в багатьох випадках виявилась неспроможною забезпечити вирішення навіть поточних проблем. Помітно посилилась напруженість у взаємовідносинах центральних і місцевих влад. Тому зрозумілим є посилення інтересу до пошуку оптимальної моделі розподілу фінансових ресурсів необхідних, зокрема, для фінансування видатків місцевих бюджетів, в межах перегляду загальної концепції податкової політики в Україні.
Діючий Закон «Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року передбачає 35 видів податків, зборів і обов’язкових платежів. Із яких 16 віднесені до місцевих (в цьому відношенні законодавча влада лише продублювала прийнятий в 1993 році декрет Кабінету Міністрів ”Про місцеві податки і збори”). Серед основних загальнодержавних податків та зборів – податок на прибуток підприємств і організацій, податок на додану вартість, акцизний збір, прибутковий податок із доходів громадян, державне мито, плата за землю, податок з власників транспортних засобів, податок на промисел та інші. До місцевих податків віднесені готельний збір, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за виграш у бігах на іподромі, податок з реклами, збір за право використання місцевої символіки, комунальний податок та деякі інші.
Вже навіть просте перерахування розкриває досить сумнівне фіскальне значення місцевих платежів. Практика застосування місцевих податків в Україні показала, що вони не мають суттєвого значення при формуванні місцевих бюджетів. У зв’язку з цим значна кількість місцевих органів влади навіть не використовують в повній мірі свої повноваження щодо введення таких податків і зборів. Як і раніше, надходження від загальнодержавних податків розподіляються між центральними і місцевими органами влади. До того ж центр не тільки диктує правила розподілу податків, але й постійно змінює їх. Доволі замкнутий і нестабільний розподіл коштів між місцевими бюджетами різних рівнів, так як здійснюється він в умовах відсутності стабільних нормативів. При регулюванні місцевих бюджетів недостатньо враховується рівень економічного розвитку областей і районів.
В контексті вищесказаного безсумнівний інтерес являє собою досвід розподілу податкових надходжень в демократично організованих державах.
У більшості країн оподаткування населення на користь центральних і місцевих влад історично розвивалося цілком самостійно. Наприклад, у Великобританії нараховується 13 тисяч місцевих бюджетів, і бюджети вищестоящих адміністративних одиниць не являються зведеними по відношенню до нижчестоящих. В Німеччині зведений державний бюджет не затверджується, а публікується як статистичний матеріал.
На протязі ХХ сторіччя спостерігалась чітка тенденція скорочення питомої ваги місцевих податків у сукупних податкових надходженнях. Однак в останній час, зважаючи на зростання обсягу та складність завдань, які вирішуються на місцевому рівні, ситуація почала змінюватися. Певну роль у цьому зіграли і вимоги Європейської хартії самоврядування 1985 року: частина фінансових ресурсів самоврядування повинна надходити у вигляді місцевих податків і зборів. В деяких країнах місцевій владі відкривається доступ до більш ефективних податкових джерел. Так, оподаткування доходів компаній на користь місцевих органів влади в провінціях Канади коливається від 3 до 17 %. В США оподаткування індивідуальних доходів штатами знаходиться на рівні 7%. В Данії місцевий прибутковий податок дає біля 2/3, а в Норвегії – 93%. всіх місцевих податкових надходжень.
В цілому місцеві податки складають в загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72 відсотка, США – 58, Японії – 55, Франції – 48, Німеччини – біля 40, Англії – 38.
У питанні встановлення місцевих податків майже всюди діє принцип: органи самоврядування користуються правом податкової ініціативи в межах, установлених національним законодавством. Хоча наявність власних джерел фінансових надходжень у місцевого самоврядування закріплено не тільки в чинному законодавстві, але в деяких країнах – і в Конституціях. У більшості розвинутих країн податковою ініціативою в межах своїх конституційних повноважень володіють органи державної влади суб’єктів федерації. В Канаді суб’єкти федерації – провінції – мають право регулювати ставки другорядних податків, крім основного місцевого податку – на нерухомість. Як правило, передбачена можливість застосування досить значної кількості місцевих податків: у Франції – більше 40, Німеччині – 55, Італії – біля 70, Бельгії – біля 100. Але зазвичай національне законодавство регламентує, які місцеві податки можуть стягуватися, як їх розраховувати і збирати, лишаючи на розсуд місцевої влади лише визначення ставок податків. Проте чимало органів місцевої влади обмежені у виборі ставок податку, навіть якщо вони самостійно здійснюють розрахунки і стягнення місцевих податків. Існує тенденція з боку центрального уряду до встановлення обмежень на свободу вибору ставок місцевих податків, а також визначення переліку пільг і скидок.
Ступінь розподілу функцій між бюджетами всіх рівнів залежить від державного устрою: федеративності чи унітарності.
У федеративних країнах, які характеризуються наявністю додаткової, так званої “субцентральної” ланки в державному управлінні і, відповідно, в бюджетній системі (бюджетів членів федерації), розподіл функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи виражений сильніше. Бюджети членів федерації несуть більше відповідальності за фінансування соціально-економічного розвитку регіонів країни (суб’єктів федерації).
В унітарних державах розподіл функцій між ланками бюджетної системи в цілому слабкіший, ніж у федеративній державі. Однак, в залежності від розмірів і адміністративно-територіального поділу країни, її політичних, історичних і національно-культурних традицій принципи розподілу функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи можуть досить суттєво відрізнятися. Так, наприклад, у Великобританії більша частина соціально-економічних послуг населенню надається на місцевому рівні і фінансується із місцевих бюджетів. Аналогічна картина спостерігається в Швеції, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Люксембурзі. В Італії, однак, розподіл функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи дуже розмитий ( практично відсутній) і численні соціально-економічні послуги фінансується із всіх трьох рівнів бюджетної системи.
Важливою структурною характеристикою бюджетної системи держави є ступінь її централізації. Певний вплив на структуру бюджетної системи в цьому сенсі має ступінь централізації влади в країні, що знову-таки закріплено її державним устроєм. У федеративних державах централізація влади і бюджетної системи значно нижча, ніж в унітарних.
Однак, в зв’язку з тим, що в бюджетних системах розвинутих країн відсутня організаційна єдність, частка центрального бюджету в консолідованому бюджеті не визначає ще частки всіх інших (головним чином місцевих) бюджетів. При високій питомій вазі бюджету центрального уряду частка місцевих бюджетів може досить сильно коливатись (таблиця 1.3).
Необхідно підкреслити, що власні доходи місцевих бюджетів в демократично розвинутих країнах є в прямому розумінні власними, тобто такими, що не входять до складу доходів вищестоящих бюджетів і, таким чином, не регулюються зверху.
Статистичний аналіз показує, що в світі є ряд держав, в яких місцеві бюджети наділені дуже високою фінансовою автономією, тобто практично не залежать або слабо залежать від бюджету центральної адміністрації. Це Ісландія, США (включаючи штати), Люксембург, Ісландія, Австрія, Швеція. В зазначених країнах фінансова автономія місцевих бюджетів знаходиться в інтервалі від 99,2 до 72,8 % відносно. У Німеччині, Японії, Франції, Фінляндії, Бельгії і Данії фінансова автономія місцевих бюджетів коливається від 68 до 56% Основу їх фінансової автономії складають місцеві податки і місцеві надбавки до загальнодержавних податків, тому застосування терміну ”податкова автономія” стосовно місцевих бюджетів вищезгаданих країн цілком правомірною.
Так, в США податкові джерела частково розподілені. Федеральному уряду належить виключне право на мито та поштові збори. Органи влади штатів та місцеві виконавчі органи збирають податки на майно, податки на продаж, платежі за реєстрацію автотранспорту, видобування корисних копалин, санітарні послуги. Інші податки – на власність і доходи юридичних і фізичних осіб, спадщину та дарування, акцизи – можуть використовуватися усіма рівнями влади на свій розсуд. На рівні штатів основними джерелами податкових надходжень є: обов’язкові внески по соціальному страхуванню(21%), податок з продаж (20%), прибутковий податок (19%), індивідуальні акцизи (10%).
Таблиця 1.3
Доходи ланок бюджетної системи у відсотках до консолідованого державного бюджету, 2007 р.
| Країни | Центральний бюджет | Бюджети членів федерації | Місцеві бюджети | Бюджет фондів соціального страхування |
| Федеративні держави | ||||
| Австрія | 46,5 | 21,8 | 15,3 | 31,9 |
| Канада | 38,2 | 53,6 | 27,9 | 6,2 |
| США | 31,9 | 47,6 | 30,7 | |
| Німеччина | 29,2 | 27,0 | 16,2 | 42,0 |
| Швейцарія | 29,2 | 30,4 | 21,5 | 37,5 |
| - Середня - | 35,0 | 37,5 | 20,2 | 29,7 |
| Унітарні держави | ||||
| Бельгія | 54,7 | - | 12,5 | 50,9 |
| Великобританія | 78,2 | - | 27,6 | 18,9 |
| Данія | 68,3 | - | 49,7 | 12,8 |
| Ірландія | 79,6 | - | 36,7 | 18,8 |
| Іспанія | 44,4 | - | 25,9 | 45,6 |
| Італія | 66,4 | - | 39,8 | 51,9 |
| Люксембург | 62,4 | - | 14,0 | 36,8 |
| Нідерланди | 50,6 | - | 34,3 | 42,8 |
| Норвегія | 58,5 | - | 31,6 | 32,6 |
| Фінляндія | 62,2 | - | 40,7 | 15,8 |
| Франція | 41,9 | - | 18,6 | 44,5 |
| Швеція | 53,0 | - | 35,7 | 25,1 |
| Японія | 35,0 | - | 44,8 | 43,2 |
| - Середня - | 59,8 | - | 29,7 | 32,3 |
Автономія місцевих бюджетів в США, Швейцарії і скандинавських країнах забезпечується в основному стягуванням прямих місцевих податків (прибутковий і майновий, або податок на спадкоємну нерухому власність). В США, наприклад, прямі місцеві податки складають 79,8 % поточних доходів місцевих бюджетів, В Швейцарії – 65,6%, в Швеції – 64,3, в Норвегії 55,2 % Пряме місцеве оподаткування переважає також в Бельгії та Португалії.