в) заборгованість по оплаті праці – неоплачена заробітна плата на день складання балансу;
г) заборгованість по відрахуваннях на соціальне страхування і забезпечення, не перераховані на дату балансу суми відрахувань на державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення, медичне страхування працівників підприємства, до фонду зайнятості;
д) заборгованість за розрахунками з бюджетом. Це борги підприємства по усіх видах платежів до бюджету, що виникають у зв'язку з тим, що нарахування податків робиться в поточному періоді, а перерахування їх до бюджету – в наступному періоді;
е) аванси, отримані від покупців і замовників. Покупці і замовники відповідно до умов договору можуть робити авансом розрахунки за продукцію, товари, роботи і послуги підприємства. Отримані аванси є боргом підприємства в період до здійснення ним постачань;
ж) розрахунки з іншими кредиторами – це заборгованість підприємства, що не знайшла віддзеркалення по інших групах кредиторської заборгованості. Зокрема, тут відбивається заборгованість по платежах у формі обов'язкового і добровільного страхування майна і працівників і інших видах страхування, в яких підприємство є страхувальником; заборгованість по відрахуваннях до позабюджетних фондів і інші спеціальні фонди (окрім фондів, відрахування в які відбиваються в розрахунках по соціальному страхуванню і забезпеченню); сума орендних зобов'язань підприємства-орендаря за основні засоби, передані йому на умовах довгострокової оренди; заборгованість по кредитах банків, отриманим підприємством для видачі позик працівникам на індивідуальне житлове будівництво, на будівництво садових будиночків і інші цілі, а також для відшкодування торговельним організаціям позик за товари, продані ними в кредит [12, с. 124].
Сплата боргів дебіторами – це практично джерело засобів для погашення кредиторської заборгованості. Якщо оборотність дебіторської заборгованості повільніша, ніж кредиторською, це означає, що у підприємства несприятливі умови розрахунків з покупцями і постачальниками: підприємство повинне повертати свої борги частіше, ніж воно отримує плату за реалізовану продукцію. І навпаки, якщо дебіторська заборгованість обертається швидше за кредиторську, у підприємства з'являються вільні засоби в обороті в розмірі, що відповідає різниці числа днів обороту кредиторської і дебіторської заборгованості. Зіставлення оборотності дебіторської і кредиторської заборгованості важливе для оцінки необхідних інвестицій: якщо кредиторам потрібно платити частіше, ніж поступають гроші від дебіторів, у підприємства з'являється потреба в інвестиціях для покриття різниці між дебіторською і кредиторською заборгованістю [3, с. 168].
Потреби у фінансуванні оборотного капіталу значною мірою залежать від галузевої приналежності підприємства і тривалості виробничою циклу, від норми доданої вартості, від сезонних коливань рівня активності і інших чинників. Як правило, в галузях з тривалим виробничим циклом показник фінансування оборотних активів вищий, в галузях з коротким циклом звернення ресурсів – нижче. Практика показує, що існує деякий усереднений (у розмірі 25%) норматив обов'язковості фінансування оборотного капіталу підприємств довгостроковими джерелами. Використання цього показника дає можливість оцінити верхню межу потенційного попиту підприємств (галузей) на довгострокові позикові ресурси.
Інвестиційні рішення пов'язані з проблемами розподілу фінансових коштів, що притягаються, по напрямах інвестування в оборотні кошти, і переслідують мету оптимізації величини активів (об'єм і структуру) і вибір джерела їх фінансування.
У практиці управління оборотним капіталом виділяють три стратегії управління інвестиціями в оборотні активи – консервативну, агресивну і помірну [3, с. 171].
При консервативній стратегії потреби підприємства у фінансуванні оборотних активів практично повністю покриваються за рахунок довгострокових пасивів (власних і довгострокових позикових засобів), короткострокові джерела фактично не використовуються для фінансування поточних активів. Підприємство стримує зростання оборотних активів, прагне до скорочення періоду оборотності. Таку політику підприємства ведуть або в умовах достатньої визначеності ситуації, коли об'єм продажів, терміни вступів і платежів, необхідний об'єм запасів і точний час їх споживання і так далі відомі заздалегідь, або при необхідності найсуворішої економії буквально на усьому. Консервативна політика управління поточними активами забезпечує високу економічну рентабельність активів, але несе в собі надмірний ризик виникнення технічної неплатоспроможності із-за щонайменшої заминки або помилки в розрахунках, що веде до десинхронізації термінів вступів і виплат підприємства. Вона є дорогою, оскільки ціна довгострокового кредиту зазвичай вище за короткостроковий. Крім того, підприємство вимушене сплачувати відсотки за кредит постійно, навіть в періоди надмірного фінансування, внаслідок чого знижується прибутковість.
Агресивна стратегія передбачає, що оборотні активи підприємства повністю покриваються за рахунок короткострокових джерел фінансування. Підприємство не ставить ніяких обмежень в нарощуванні оборотних активів, тримає значні грошові кошти, має значні запаси сировини і готової продукції, і стимулюючи покупців, роздуває дебіторську заборгованість, період оборотності тривалий. Довгостроковий капітал використовується тільки для фінансування необоротних активів. Проведення такої стратегії робить підприємство фінансово нестійким, і виникає ризик його неплатоспроможності [8, с. 228].
При необхідності погашення значної частини поточних зобов'язань підприємство залишається без джерел фінансування не лише змінних, але і постійних поточних активів. В цьому випадку воно вимушене вдатися до екстреного запозичення або до продажу частини активів, що веде до додаткових витрат і непродуктивних втрат. Проте, якщо короткострокові джерела фінансування тривалий час зберігаються на незмінному рівні, то ця стратегія є порівняно дешевою.
Постійні поточні активи підприємство (у складі оборотних активів виділяють декілька груп: а) умовно-постійна частина (permanent working capital), яка включає активи з низьким рівнем ліквідності, – страхові запаси, довгострокова дебіторська заборгованість і тому подібне, а також активи, що тривалий час знаходяться на незмінному рівні; б) періодично виникаючі оборотні активи або тимчасові, які пов'язані з сезонністю в роботі підприємства. Цю групу називають змінній (temporary working capital), і потреба в їх фінансуванні виникає періодично, покривається за рахунок поточної кредиторської заборгованості, а змінні – за рахунок короткострокових банківських кредитів. Агресивна політика здатна зняти з порядку денного питання ризику технічної неплатоспроможності, але не може забезпечити підвищену рентабельність активів.
Помірна стратегія припускає, що фінансовий менеджер повинен знайти оптимальне співвідношення між ризиком неплатоспроможності компанії і надійністю від економії на довгострокових пасивах. Вона є як би компромісом між консервативною і агресивною стратегіями, коли показники ефективності і технічної неплатоспроможності знаходяться на середньому рівні. Розробляючи таку стратегію, менеджер використовує довгострокові джерела фінансування внеоборотных активів і постійної частини поточних активів, а короткострокові фінансові джерела притягуються для покриття їх змінної частини. У ряді випадків об'єм короткострокового фінансування може частково покривати і постійні поточні активи [3, с. 231].
Помірна стратегія знижує риски виникнення збитків, оскільки при її проведенні підприємство не відчуває нестачі фінансових ресурсів і скорочує втрати від неефективного використання фінансових коштів. Визначаючи конкретну структуру джерел фінансування активів, фінансовий менеджер керується кінцевою метою діяльності компанії – підвищенням ринкової вартості акцій.
Оборотні активи підприємства фінансуються в основному за рахунок поточних зобов'язань, але також частково за рахунок довгострокових позикових засобів. Залучення довгострокових позик потрібне для фінансування постійної частини оборотних активів, яка впродовж досить тривалого часу залишається незмінною за об'ємом і не залежить від сезонних коливань. Потреба у фінансуванні умовно-постійної частини активів є постійною, у зв'язку з чим підприємство повинне мати стійкі джерела фінансування цих активів у вигляді довгострокових позикових засобів, а у разі їх відсутності – власних засобів.
Політика управління інвестиціями в оборотний капітал полягає у виробленні стратегії управління інвестиціями у поєднанні із стратегією фінансування оборотного капіталу, які в сукупності повинні забезпечити формування оптимального розміру чистого оборотного капіталу(чи власного оборотного капіталу, або працюючого оборотного капіталу). Чистий оборотний капітал – виключно кількісне поняття, яке не містить інформації про якість поточних активів або пасивів.
Оскільки поняття чистого оборотного капіталу пов'язане з поточними активами, які, кінець кінцем, будуть перетворені на грошові кошти, існує зв'язок між чистим оборотним капіталом компанії і її грошовими коштами. Проте, цей зв'язок не відрізняється жорсткістю і є функцією часу реалізації активів і отримання грошей (тому говорять про рух, або про потік, грошових коштів). Тільки при обліку часу перетворення активів в гроші або часу платежів по поточних пасивах, можна обґрунтовано планувати інвестиції в оборотний капітал на основі руху грошових коштів (планування охоплює два основні напрями: вкладення вільних (надмірних) грошових коштів; отримання короткострокових позик для покриття дефіциту вільних грошових коштів) [8, с. 232].