Восени 2008-го замість того, щоб діяти, керівництво центрального банку почало обговорення ситуації, у тому числі в засобах масової інформації, отримавши цілком закономірно зворотний ефект: чим більше вкладників переконували у відсутності загрози, тим менше вони вірили в це. В остаточному підсумку тимчасову заборону на зняття коштів із депозитних рахунків було запроваджено, але невчасність цього рішення призвела до відчутного вимивання коштів із банківської системи і зменшення її ресурсного потенціалу, а отже й потенціалу української економіки. Безумовно, подібне рішення створює певні незручності для вкладників і порушує їхні права, визначені у кредитній угоді (хоча дострокове зняття коштів із депозитних рахунків теж можна розглядати як порушення прав уже банків, адже кошти перебувають в обороті). Однак подібні незручності не можна й порівняти з наслідками для економіки, а також вкладників і суспільства, від потенційно можливої кризи в банківській сфері.
Фактично подібні дії спровокували подальше загострення ситуації, і не лише в банківській системі, а й загалом в економіці — стався, по суті, обвал національної валюти. До того ж, падіння курсу гривні зумовлюється не тільки, а можливо, й не стільки світовою фінансовою і кризою в банківській системі України. Справжні, глибинні причини походять від внутрішніх проблем, адже курс національної валюти є відображенням стану економіки й політичної стабільності. При цьому головною проблемою була й залишається відсутність реалістичної й обґрунтованої стратегії розвитку економіки й фінансової системи7, внаслідок чого він має непослідовний і хаотичний характер. Загрози й ризики розвитку не визначаються, отже, і не формується система упереджувальних заходів.
Наприклад, хіба загрози розвитку вітчизняної чорної металургії, яка забезпечувала основну частину валютних надходжень, були абсолютно не передбачуваними? Ні, про них було відомо давно, але мало що робилося для модернізації галузі. Фактично, користуючись сприятливою ситуацією на світових ринках, власники підприємств галузі збирали "вершки", що не могло тривати безкінечно. Після різного падіння попиту на метал передусім унаслідок скорочення обсягів будівництва, зумовленого іпотечною кризою, підприємства галузі виявилися неконкурентоспроможними, їхні власники й керівники звертаються до влади по допомогу. Та чому вони раніше (криза, яка безпосередню їх стосувалася, розпочалася ще у 2006 році) практично нічого не робили дія модернізації виробництва? Аналогічне стоиться й інших експортно-орієнтованих галузей економіки, а також будівництва згадаємо лише "роздуті" ціни на житло в Києві).
Звернення про допомогу до держави є проявом рецидивів мислення часів адміністративної економіки, хоча з моменту переходу до ринкових відносин минуло багато часу. До того ж, наразі взагалі чітко не визначені концептуальні підходи до надання фінансової допомоги окремим підприємствам і галузям, а їх звернення до влади побудовані, як правило, на залякуванні наслідками кризи. Справді, криза досить глибока і державна підтримка, очевидно, потрібна. Виникають лише запитання: за рахунок кого, з якою метою і в якій формі вона має надаватися? Що отримаємо сьогодні та у перспективі і, врешті-решт, де взяти стільки коштів (які нині просять підприємства майже всіх галузей) у поки що досить бідній країні?
Не заглиблюючись в аналіз ситуації, що склалася в економіці України та на валютному ринку (що є предметом окремого дослідження), зупинимося на окремих діях центрального банку, які зумовили, і не лише з нашої точки зору, загострення ситуації в банківській системі. Якби НБУ не мав позитивного досвіду стабілізації національної валюти у другій половині 90-х років минулого століття, його окремі дії можна було б розцінити як непрофесіоналізм, адже деякі з них навіть не піддаються логічному поясненню. Насамперед це стосується проведеної влітку 2008 року ревальвації гривні (офіційний курс НБУ опустився до позначки 4,84 грн. за долар США, на готівковому ринку — до 4,60 грн.). Враховуючи високий рівень інфляції (станом на кінець липня — 114,9 % у річному обчисленні), нестійкий стан економіки, від'ємне сальдо торговельного балансу, визнати ці дії як обґрунтовані навряд чи можна. Більше того, керівництво НБУ заявляло, що у перспективі курс гривні має дорівнювати приблизно 4 грн. за долар, і саме це відображатиме реальну вартість гривні в контексті рівня розвитку економіки України. Досі реального пояснення подібній політиці НБУ так і не надав.
Ще більш незрозумілу позицію (по суті, стороннього спостерігача) зайняв центральний банк у період загострення ситуації на валютному ринку. Адже ніхто інший, як він згідно з чинним законодавством має забезпечувати стабільність національної валюти. Своєю ж бездіяльністю, як би її не інтерпретували, НБУ спровокував стрімку девальвацію гривні. Пояснення щодо переходу до ринкового курсоутворення ще можна було б якось прийняти, якби не попередня ревальвація гривні. А загалом подібні маніпуляції на валютному ринку наводять на думку про чиюсь зацікавленість у подібних спекулятивних коливаннях курсу, адже в таких діях жодного натяку немає на врахування інтересів національної економіки, фінансової системи в цілому й банківської зокрема, не кажучи вже про пересічних громадян.
Пояснювати, чим загрожує валютна нестабільність, немає потреби. З огляду на проблематику даної статті зауважимо, що для інституційної фінансової інфраструктури ця загроза є досить відчутною. Безумовно, комерційні банки в умовах нестабільності можуть заробляти на валютних спекуляціях, що завжди й роблять, їх можна звинувачувати у корпоративному егоїзмі (хоча ринкова економіка фактично на ньому й засновується), але тоді у цьому ж треба звинувачувати й центральний банк. Однак треба враховувати незаперечний факт — доходи від валютних спекуляцій, що є одномоментними, ніколи не зможуть компенсувати наступних втрат, яких можуть зазнати банки.
Загалом стосовно банківського сегмента інституційної фінансової інфраструктури в Україні зазначимо, що наразі існують істотні загрози його стабільності подальшому розвитку. Їхня внутрішня складова поки що не досить відчутна. Так, якщо на кінець 2007 року частка прострочених кредитів, наданих суб'єктам господарювання, становила 0,8 %, сумнівних — 0,9 %, то станом на кінець вересня 2008-го — відповідно 1,1 % і 0,8 %. Стосовно кредитів, наданих фізичним особам, показники становили відповідно 1,1 %, 0,5 % та 1,5 % і 0,9 %. Щоправда ситуація може значно погіршитися внаслідок дії ключової зовнішньої загрози — поглиблення кризи в реальному секторі економіки — і зумовлюватиметься глибиною й тривалістю рецесії. Для мінімізації наслідків цього чинника банки ні в кому разі не повинні без належних підстав обмежувати чи припиняти кредитування економіки. Намагання окремих комерційних банків мінімізувати кредитну діяльність як з власної ініціативи, так і з боку НБУ в остаточному підсумку можуть зашкодити самим банкам (крім того, поки що реальних альтернатив кредитним операціям, які дають левову частку прибутків, немає). Водночас зазначимо, що нинішня ситуація в економіці й фінансовій системі, хоча і є досить загрозливою, проте залишається керованою, а відтак усе залежить від виваженості економічної й фінансової політики держави, дій НБУ й комерційних банків.
Інший важливий сегмент інституційної фінансової інфраструктури — страховий ринок — ні в національному, ні в міжнародному масштабах не мав відчутного впливу на зародження й розвиток фінансової кризи. Швидше навпаки, досить потужні всесвітньо відомі страхові компанії опинилися у скрутному становищі внаслідок нинішньої кризи, оскільки не завжди в змозі фінансово забезпечити сплеск страхових подій. Так, заявила про загрозу банкрутства одна з найпотужніших у світі — американська страхова компанія "AIG", яка була одним із лідерів з перестраховки фінансових ризиків, у тому числі у сфері іпотечного кредитування. В Україні (де "AIG" теж працювала) поки що подібної ситуації не спостерігається з простої причини — страхування охоплює трохи більше 10 % страхового поля, а розвиток цієї сфери в останні роки забезпечувався переважно за рахунок його номінально добровільних, а фактично обов'язкових форм, насамперед страхування автотранспортних засобів при їх придбанні в кредит, а також страхування майна при іпотечному кредитуванні і страхування у сфері туризму. Так, якщо загалом чисті страхові премії у 2006 році порівняно з 2005-м зросли на 17,3 %, у 2007 році порівняно з 2006-м — на 40,9 %, то зі страхування наземного транспорту (крім залізничного) — відповідно на 82,8 % і 173,7 %. При цьому значно зросла частка цього виду страхування в загальній сумі чистих страхових премій: у 2005 році - 13,9 %, у 2006-му — 21,7 %, у 2007-му - 27,6 %. Поступово цей вид страхування витіснив страхування фінансових ризиків, частка якого мала таку динаміку: 2005 рік - 19,7 %, 2006-й - 17,0 %, 2007-й - 13,0 %.
Цілком очевидно, що фінансова криза негативно позначиться на діяльності українських страхових компаній. Насамперед можуть відчутно скоротитися суми страхових премій у зв'язку зі зменшенням доходів громадян (як за рахунок наслідків згортання виробництва, так і в результаті падіння курсу національної валюти), а також згортання банківського кредитування фізичних осіб. Стосовно страхових виплат зазначимо, що основною загрозою може бути страхування фінансових ризиків, оскільки в умовах кризи їх імовірність істотно збільшується. Тому зниження частки цього виду страхування в останні роки відчутно зменшує загрози для страхового сегмента. Щодо вищезгаданих напівобов'язкових видів страхування зазначимо, що, безумовно, вони містять певні ризики, але через їх специфіку не є надто загрозливими. Безперечно, криза позначиться і вже позначається на туристичному бізнесі, а відтак і на обсягах страхування. Проте загалом це скорочення практично пропорційно відіб'ється на обсягах і страхових премій, і страхових виплат унаслідок зменшення кількості застрахованих туристів. Отже, це можна розглядати як загрозу розвитку страхового ринку, а не банкрутства страхових компаній.