Всі ці види інфляції існують тільки при її відкритому стані – тобто при відносно відкритому ринку. При подавленій інфляції ріст цін на товари і послуги може і не проявлятись, а дефіцит грошей може виражатися як дефіцит пропозиції
Розрізняють два типи інфляції – збалансовану і не збалансовану. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку за результатами середньорічного росту цін піднімається процентна ставка банку, і таким чином ситуація стає рівносильній ситуації із стабільними цінами.
У випадку незбалансованої інфляції ціни на різноманітні товари і послуги підвищуються і по різному на кожний тип товару.
Існують і інші види класифікації інфляції, наприклад, очікувана і неочікувана.
Очікувану інфляцію можна прогнозувати на якийсь період часу і вона в основному є прямим результатом дії уряду.
Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відбивається на системі оподаткування і грошового обігу.
У випадку наявності у населення інфляційних очікувань така ситуація призведе до різкого збільшення попиту, що створить труднощі в економіці та викривлює реальну картину суспільного попиту. Це в свою чергу веде до збою в прогнозуванні тенденцій в економіці, а за умови нерішучості уряду, ще сильніше збільшує інфляційні очікування, які будуть впливати на ріст цін.
У випадку коли раптовий стрибок цін має місце в економіці, яка не «заражена» інфляційними очікуваннями, то виникає так званий «ефект Пігу» – тобто різке зниження попиту у населення в надії на скоре зниження цін. Внаслідок зниження попиту виробник змушений знижати ціну і вертається в стан рівноваги.
2. Особливості інфляції в Україні
2.1 Системні особливості розвитку інфляційних процесів в Україні
Одразу зазначимо, що Національний банк України стурбований не самим фактом перевищення вже у вересні річного урядового інфляційного прогнозу в обсязі 7.5%. Будемо відверті, ще в момент оголошення зазначеного прогнозу існували неабиякі сумніви в його реальності, і Національний банк ще тоді вказував на це урядові. Також не вважаємо за доцільне зосереджувати надмірну увагу на конкретному розмірі індексу споживчих цін. У будь-якому разі інфляційна динаміка 2007 року не може задовольнити нікого – ні владу, ні бізнес, ні тим паче пересічних громадян. Адже кожен додатковий відсоток інфляції у сукупності «з'їдає» більш як півмільярда гривень у реальних доходах населення.
Набагато більше Національний банк сьогодні стурбований глобальними тенденціями, які превалюють в інфляційному розвитку впродовж останнього часу. Адже за певних умов рівень інфляції, який трохи перевищує 10%, може і не викликати негайного зниження темпів економічного зростання. Це підтверджують і нинішні цілком прийнятні темпи реального зростання ВВП в Україні (7.3% у січні – жовтні 2007 року). Однак за таких умов інфляційна динаміка стає значно менш керованою, що істотно збільшує ймовірність її значного прискорення і досягнення таких меж, коли без вжиття радикальних заходів у країні буде неможливо відновити макроекономічну стабільність. Саме тому провідні країни світу так багато уваги приділяють інфляції і намагаються підтримувати її на низькому рівні. Однак головне навіть не це, а те, яким чином в Україні реагують на посилення цінового тиску. На жаль, антиінфляційні заходи, які час від часу ухвалює уряд (і які зводяться переважно до підписання меморандумів із підприємцями, посилення моніторингу цін та адміністративного регулювання граничної рентабельності і торговельних надбавок), швидше покликані гасити вже існуючі пожежі і можуть бути ефективними лише в короткострокову періоді. Водночас в Україні не вживаються заходи щодо нівелювання системних передумов розгортання інфляційного тиску, про які скажемо нижче.
Основна проблема – нехтування елементарними економічними канонами при розробці та реалізації державної економічної політики, насамперед – у частині опрацювання рішень про збільшення заробітної плати, пенсій та інших соціальних платежів. Звичайно, підвищення стандартів життя населення має бути наріжним каменем усієї економічної політики. Однак якщо до цього питання підходити без належного врахування реальних можливостей економіки, остання неодмінно відреагує виникненням макроекономічних диспропорцій, що в підсумку позначиться і на динаміці цін.
Так, в Україні неадекватні темпи зростання заробітної плати і продуктивності праці. Якщо взяти за базу перший квартал 2001 року, то реальна заробітна плата збільшилася в три рази, а продуктивність праці – в 1.7 рази. Цілком очевидно, що якщо заробітна плата зростає істотно вищими темпами, ніж продуктивність праці, то додаткові доходи кожним конкретним робітником не заробляються (за рахунок вищої ефективності праці), а отримуються в порядку перерозподілу за рахунок доходів інших суб'єктів господарювання, зокрема роботодавців або власників бізнесу. Втім, зрозуміло, що останні аж ніяк не бажають втрачати власний шмат пирога і намагаються перекласти додаткові витрати на плечі інших економічних агентів (у тому числі тих же робітників) через підвищення відпускної ціни на свою продукцію.
За результатами опитувань керівників 1200 підприємств, що їх регулярно проводить Національний банк, серед низки факторів, котрі впливають на ціни реалізації, дедалі більше зростає роль вартості трудових ресурсів. Цей фактор продовжують називати у першій трійці негативних чинників респонденти підприємств майже всіх видів економічної діяльності.
Здається, наведеного має бути цілком достатньо, аби зрозуміти, що адміністративне підвищення соціальних стандартів (зокрема розміру мінімальної заробітної плати) має обов'язково узгоджуватися з підвищенням ефективності праці. До речі, при аналізі економічних і монетарних процесів в економічно розвинутих країнах, зокрема у США, одне з чільних місць відводиться показникові продуктивності праці, тоді як в Україні переважна більшість аналітиків звертає на нього мало уваги.
Необґрунтоване форсування підвищення соціальних стандартів життя тисне на ціни і з боку попиту через неадекватність співвідношення зростання ВВП і доходів населення. В принципі, в умовах низького рівня життя переважної більшості населення темпи зростання доходів громадян і повинні випереджати темпи зростання ВВП. Однак усе має бути в розумних межах, яких в Україні впродовж останніх років не дотримувалися. Так, у 2004 році темпи зростання реальних наявних доходів населення становили 19.6% при зростанні реального ВВП на 12.1%; у 2005-му ці цифри становили відповідно 23.9 та 2.7%, 2006-му – 16.1 та 7.1%, за дев'ять місяців 2007 року – 11.7 та 7.3% [6].
Навіть порівняно з іншими перехідними економіками у співвідношенні зарплат та ВВП на душу населення Україна не пасе задніх (див. графіки), і для забезпечення стійкого економічного розвитку необхідно робити акцент насамперед на зростанні продуктивності праці, а вже відповідно до цього визначати можливості для подальшого зростання доходів населення.
Очевидно, що за таких умов виникають труднощі з товарним забезпеченням зростаючої грошової пропозиції з боку населення, які посилюються неоптимальною структурою економічного зростання. Зокрема, у 2007 році більша частина приросту ВВП забезпечена компонентами, які прямо не стосуються матеріального виробництва (чисті податки, оптова та роздрібна торгівля) і, відповідно, забезпечення належного товарного покриття під зростаючий попит з боку населення.
Водночас із галузей, безпосередньо причетних до наповнення товарною масою споживчого ринку, високі темпи демонструють лише харчова (зростання на 13.3% у січні – вересні 2007 року) та деревообробна (12.4%). А в легкій промисловості обсяги виробництва зменшилися на 0.2, сільському господарстві – на 4.7%.
У такій ситуації нас частково виручає імпорт товарів та послуг, обсяги якого в номінальному вимірі у січні – вересні 2007 року збільшилися на 36.3%. Однак імпорт може задовольнити додаткові потреби громадян далеко не за всіма позиціями. Тим більше у сфері послуг (перукарні, ремонт житла, освіта тощо). Крім того, слід пам'ятати, що надмірне зростання обсягів імпорту, зокрема споживчого, погіршує поточний рахунок платіжного балансу та негативно впливає на економічне зростання, у тому числі за рахунок витіснення з відповідних сегментів ринку вітчизняних підприємств.
Таким чином, друга системна проблема полягає в тому, що здійснення ефективної політики зростання доходів населення не супроводжувалося дієвими заходами зі зростання пропозиції споживчих товарів і послуг. Такі заходи мають концентруватися насамперед довкола стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, який має взяти на себе значну частину задоволення зростаючих споживчих потреб населення. Втім, ілюстрацією «успіхів» у цьому напрямі є результати нещодавно оприлюдненого звіту Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації, відповідно до якого у сфері регулювання підприємництва Україна обіймає 139-ту позицію зі 178 країн [10]. Саме недостатня увага до проблем розвитку малого та середнього бізнесу в підсумку призводить до того, що для більшої частини населення України цілий ряд звичних для європейця послуг (відвідання ресторанів, оренда авто, літній відпочинок, послуги фітнес-центрів тощо) є недоступним. У результаті в громадян немає особливого вибору – лише йти з отриманими коштами на продовольчий ринок і створювати там додатковий попит.
Третя системна проблема вбачається в тому, що уряд не має чітко напрацьованих механізмів упередження виникнення шокових ситуацій на споживчому ринку. Скільки вже сказано про необхідність ефективного використання такого інструменту, як товарні інтервенції, а віз і нині там. Чи може влада похвалитися дієвим здійсненням антимонопольної політики та ефективним регулюванням тарифів природних монополій? Чи існує взагалі хоч якийсь план дій у сфері регулювання тарифів і цін на житлово-комунальні послуги, чи вибудовано нарешті ефективну систему запобіжників та компенсаторів чергового зростання цін на газ тощо? Дуже хотілося б мати чіткі відповіді на ці запитання.