«Яким би важливим не було розходження між інфляцією і дефляцією, воно все-таки менш істотно, ніж різниця між відкритою інфляцією, коли при відсутності урядового контролю ринкові ціни вільно ростуть, і пригніченою (прихованою) інфляцією, коли уряд намагається за допомогою контролю над цінами придушити вплив інфляції не тільки на ціни предметів споживання, але і на ціни факторних послуг (тобто на ставки заробітної плати, ренти і відсотка), і на ціни іноземної валюти (тобто на валютні курси).»
Відкрита інфляція робить шкоду і з нею важко боротись. Вона зазвичай створює небажане перерозподіл доходів і багатства, може порушити умови виробництва. Але якщо вона помірна, особливо якщо стійко помірна, то стає передбачуваною і тим самим паралізуються найгірші сторони її впливу на розподіл доходів. Тим не менше, оскільки рух цін вільно, виключно гнучка система приватного підприємництва адаптується до цінову динаміку, без зусилля долає труднощі і продовжує ефективно функціонувати. Головна небезпека відкритої інфляції двояка: по-перше, виникає спокуса збільшити норму інфляції в період, коли економіка адаптується до руху цін, по-друге з'являється спокуса лікувати її, особливо шляхом придушення, а це гірше, ніж сама хвороба.
«Зовсім інша справа пригнічена інфляція»
Навіть помірна інфляція, якщо вона радикально і широкомасштабно придушувалася, може завдати величезної шкоди економічній системі, оскільки передбачає всебічне державне втручання в деталі економічної діяльності, руйнує систему вільного підприємництва, а разом з цим і політичну свободу. Причина в тому, що придушення інфляції перешкоджає функціонуванню ринкової системи. Уряд змушений створювати субститут ринкової системи, який виявляється виключно неефективним. До проведення повної грошової реформи, типовим виходом стає важкий компроміс між офіційною терпимістю до ухилення від цінового контролю та колективістської економікою. Чим ширше винахідливість окремих осіб в ухиленні від цінового контролю і чим частіше офіційні влади закривають очі на такі ухилення, тим менше шкоди буде завдано; чим більше законослухняних громадян, чим жорсткіше й ефективніше машина державного примусу, тим більше шкоди це приносить економіці.
«Грошові орієнтири приносять шкоду навіть якщо за їх приводу висловлювати захоплення, і чим більше в суспільстві такого роду згоди, тим більше економічного збитку.»
Фрідмен відстоює ліберальні позиції в економіці – тобто мінімальне втручання держави в економіку а грошові покажчики призводять до суперечливих результатів, що робить малоймовірною правильну політику. Якщо має місце інфляція чи інфляційний наступ, то за це відповідальні державні грошові (або фіскальні, як сказали б деякі) органи влади. Саме вони повинні вживати правильні заходи, щоб зупинити інфляцію. «Добровільний» контроль спонукає використовувати вищі влади для досягнення суспільної злагоди. У сучасному світі таких органів влади достатньо. Важко знайти будь-яку частину бізнесу, яка не мала б великих витрат, через державне втручання в економіку. Фрідмен виступає проти контролю над грошовими орієнтирами оскільки це створить конфлікт між представниками бізнесу і , наприклад, керуючими профспілками. І таким чином приватна особа фактично стає слугою громадянського суспільства. Як довго він номінально залишиться службовцям акціонерів або агентом робітників? Не звільнять чи вони його? Або, з іншого боку, не застосує чи уряд до нього владу як в ім'я закону, так і фактично.
«Добре б пам'ятати зауваження Адама Сміта - «багато руїн за плечима нації», - щоб уникнути переоцінки хорошого і не прощати поганої політики.»
Інфляція завжди і скрізь - явище грошове, і відповідальність за контроль над нею лежить на уряді. Офіційні примусові ціни та встановлені стелі для зростання заробітної плати не усувають інфляційного наступу. Найбільше - вони пригнічують його. І пригнічена інфляція набагато болючіше відкритою.
Цінові орієнтири і благання про добровільну згоду, подібно недобудованому будинку, мають єдине достоїнство: вони більш легко усунути, ніж офіційно введена система контролю над цінами і заробітною платою. Вони не є альтернативою іншим заходам щодо стримування інфляції, а швидше димовою завісою, яка приховує відсутність дій. Цінові орієнтири приносять шкоду і тим більший, ніж більш чесно в них вірити.
Однак Фрідмен вважає, що не можна перебільшувати ні проблему, ні шкоди, які будуть створені помилковим лікуванням. Ціни майже напевно піднімуться в найближчі місяці. Можливо, що в найближчі роки ми буде продовжено випробовування інфляційного тиску Однак зростання цін буде помірним. Головна боротьба позаду, але автор не може собі уявити, що органи грошового обігу дозволять такий темп зростання кількості грошей, який зумовить перевищення 10 відсоткового порогу щорічного зростання, цін; подібна інфляція буде нещастям, але не згубним, якщо дозволити їй проявлятися в розумних межах відкрито і вільно, а цінами і заробітної плати, незважаючи на всі розмови, так чи інакше рости. Про цінові орієнтири будуть більше говорити, ніж з ними добровільно погоджуватися, або почнуть їх насильно впроваджувати шляхом надзвичайних правових заходів. Приниження громадського та приватного моралі є нещастям, але в помірних дозах воно не є руйнівним. Більшої шкоди можуть принести заходи, що вживаються для підтримки валютних курсів.
Висновок
Монетаристська концепція спирається на кількісну теорію грошей. Її суть: ціни товарів визначаються кількістю грошових коштів. Збільшується грошова маса - ціни ростуть, і, навпаки, скорочується грошова маса - ціни знижуються. Основна властивість грошей - ліквідність. Маючи гроші, можна придбати будь-який товар. Але володіння грошовим запасом пов'язане з втратою потенційного доходу. Гроші, що лежать без руху, призначені для купівлі товарів, означають втрату альтернативного доходу, який може бути отриманий від придбання інших активів (цінних паперів, акцій, облігацій).
У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходить з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, прагненням не втрачати вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку грошей їх прагнуть використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.
На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит крім доходів впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок.
Пропозиція грошей представляє собою кількість грошей в обігу. Воно визначається розмірами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею-продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання.
Якщо зменшується пропозиція грошей, то умови кредиту посилюються, процентна ставка підвищується. У результаті попит на гроші дещо знизиться, частина грошей буде використовуватися на придбання більш вигідних активів. Рівновага попиту на гроші і пропозиції грошей порушиться, потім встановиться в новій точці. Процентна ставка тут вище, а грошей у сфері обігу менше. У цих умовах центральний банк, очевидно, скоректує свою політику - пропозиція грошей зросте, процентна ставка знизиться. Процес піде як би в зворотному напрямку .
Звідси висновки Фрідмена:
1. Не слід заважати ринкової економіки відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією.
2. Якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання товарної маси, або, навпаки, грошова маса відстає від темпів зростання товарообігу, то виникають небажані коливання, порушується стабільність економічного розвитку.
3. Зростання грошової маси повинне йти темпом, що забезпечує стійкість цін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).