Іншим видом фінансування є внутрішнє — за рахунок нерозподіленого прибутку та фондів власних коштів. Так, наявність достатнього обсягу власних коштів може забезпечувати розвиток підприємства та свідчити про наміри акціонерів розподіляти ризики, пов'язані з діяльністю підприємства. Високий рівень внутрішнього фінансування за рахунок власних фінансових ресурсів позитивно впливає на стан відносин розподілу між різними суб'єктами господарювання.
Як власні, так і залучені джерела фінансування діяльності підприємств мають свою вартість, що складається із сум витрат на залучення кожного джерела. У практиці зарубіжних корпорацій вартість авансованого капіталу визначають за формулою:
V = S kjdj (3.1)
де V— вартість авансованого капіталу;
kj — ціна і-того джерела коштів;
dj — питома вага і-того джерела коштів у загальній структурі.
Цей показник розраховується для визначення мінімуму повернення вкладених у діяльність підприємства фінансових ресурсів і може використовуватися для визначення вартості підприємства в цілому. Для інвестування коштів у конкретний проект дане підприємство повинне порівняти значення норми рентабельності інвестицій (ІRR) із вартістю джерел авансованих фінансових ресурсів, при цьому зв'язок між ними має бути таким:
якщо ІRR > 8,8%, інвестиційний проект приймається,
якщо ІRR < 8,8%, інвестиційний проект відхиляється,
якщо ІRR = 8,8%, інвестиційний проект не буде ні прибутковим, ні збитковим, тобто доходи, отримані від інвестицій, дорівнюватимуть інвестиційним затратам.
Для порівняння показника вартості авансованих фінансових ресурсів із практикою американських компаній звернемося до прикладу, наведеного В.В. Ковальовим, "за даними 177 американських компаній, 16,8% компаній із проаналізованої вибірки мали вартість капіталу до 11,0%, 65% компаній — від 11 до 17% і 19,2% компаній — понад 19%".
У зарубіжній практиці функціонування підприємницьких структур пов'язане передусім із фінансуванням коштів на довгостроковій основі для отримання прибутку. Управління активами, пов'язане з отриманням прибутку, характеризується такою величиною, як фінансовий ліверидж. За визначенням Джеймса К. Ван Хорна, "фінансовий ліверидж — це використання залучених коштів із фіксованим процентом для зростання прибутку власників звичайних акцій". В економічній літературі зустрічається й інше поняття — фінансовий важіль.
Розрізняють три види лівериджу: виробничий (операційний), фінансовий та виробничо-фінансовий. Розподіл лівериджу на фінансовий та виробничий пов'язаний з існуванням двох видів підприємницьких ризиків. Дія підприємницького ризику пов'язується із силою виробничого (операційного) важеля, який, у свою чергу, залежить від питомої ваги постійних витрат у їх загальній структурі та змін попиту й пропозиції на сировину й матеріали. Один із провідних американських спеціалістів у галузі фінансового менеджменту Є. Брігхем зазначав: "Якщо рівень постійних затрат компанії високий і не опускається в період падіння попиту на продукцію, підприємницький ризик підвищується".
Отже, виробничий (оперативний) ліверидж — це потенційна можливість підприємницької структури впливати на величину валового доходу через зміни у структурі виробничих затрат (собівартості) та обсягу випущеної продукції.
Значні коливання рентабельності активів, що пов'язані передусім із частими змінами умов кредитування, спричиняють зростання витрат виробництва, яке призводить до постійних змін у структурі фінансових ресурсів, а саме: у зміні співвідношення власних та залучених як джерел довгострокового фінансування. Цей взаємозв'язок характеризується силою фінансового важеля і є величиною фінансового лівериджу. Тому, на нашу думку, фінансовий ліверидж має потенційну можливість впливати на прибуток через зміни обсягів та структури довгострокових пасивів.
Одночасна дія виробничого (оперативного) та фінансового лівериджу характеризується категорією виробничо-фінансового лівериджу, для якого властивим є вплив одночасно трьох факторів: виручки від реалізації, витрат виробничого та чисто фінансового характеру і чистого прибутку як результативного показника.
Аналіз одночасного впливу цих факторів, тобто кількісна оцінка, можлива при застосуванні спеціального методу, відомого в економічній літературі під назвою методу "мертвої точки" або беззбитковості. Метод беззбитковості (або критичний обсяг продажу) стосовно оцінки та прогнозу лівериджу полягає у визначенні для кожної конкретної ситуації обсягу випущеної продукції, що забезпечував би покриття всіх видів витрат та беззбиткову діяльність.
При вирішенні питання оптимізації структури капіталу використовують два важливих поняття: фінансова структура і капіталізована структура підприємства. Під першим терміном, як правило, розуміють спосіб фінансування активів підприємства взагалі, тобто за рахунок усіх джерел фінансових ресурсів, а другий термін має вужче значення, що обмежується лише довгостроковими пасивами.
Уперше теорія структури капіталу була описана американськими економістами Франком Модільяні та Мертоном Міллером. В економічній літературі ця теорія дістала назву "теорія Модільяні — Міллера". Проте існує й інша теорія, що названа традиційною. Послідовники першого підходу вважають, що вартість капіталу не залежить від його структури, а отже, її не можна оптимізувати. Для обґрунтування такого підходу вони вводять ряд обмежень: наявність ринку, відсутність податку, однакова величина процентних ставок для фізичних та юридичних осіб, раціональна економічна поведінка, можливість ідентифікації підприємств із однаковим ступенем ризику. Вони стверджують, що ціна капіталу за таких умов завжди буде вирівнюватися внаслідок переливання капіталу за рахунок кредитів від фізичних осіб.
Послідовники другого підходу вважають, що ціна капіталу залежить від його структури й існує оптимальна структура. Основу їхнього твердження становить залежність ціни авансованого капіталу від її складових. Залежно від структури капіталу вартість кожного з цих джерел змінюється. Зростання вартості довгострокового фінансування не збільшується до певної межі, перетинання якої викликає зростання вартості власних фінансових ресурсів. Для побудови табл. 3.3 використані дані вітчизняних підприємств.
Таблиця 3.3 Розрахунок оптимальної структури капіталу на підприємствах України, %
| Показники | Варіанти структури капіталу | ||||||
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | |
| Питома вага власних фінансових ресурсів | 100 | 90,0 | 60,0 | 70,0 | 60.0 | 50,0 | 40.0 |
| Питома вага залучених фінансових ресурсів | 0,0 | 10,0 | 20.0 | 30.0 | 40,0 | 50,0 | 60.0 |
| Ціна власних фінансових ресурсів | 13.0 | 13.3 | 14.0 | 15.0 | 17,0 | 19.5 | 25.0 |
| Ціна залучених фінансових ресурсів | 7,0 | 70.0 | 7.1 | 7.5 | 8,0 | 12.0 | 17.0 |
| Ціна авансованих коштів | 13.0 | 12.67 | 12.64 | 12,75 | 13,4 | 15.75 | 20.2 |
Таким чином, оптимальна структура капіталу, як свідчать дані наведеної таблиці, досягається за умови, коли питома вага залучених фінансових ресурсів сягає 20%, оскільки вартість авансованих коштів у розвиток підприємства найнижча — 12,64%. Це означає, що застосування методики оптимізації фінансових ресурсів в умовах функціонування українських підприємств стане можливим лише з розвитком ринку цінних паперів і ринку капіталу, де визначатиметься ринкова ціна ресурсів, спрямованих на фінансування підприємства.
На сучасному етапі, коли у більшості підприємств грошових активів не вистачає, здатність підприємства виживати напряму залежить від уміння ними управляти. До останнього часу управлінню грошовими активами у вітчизняній практиці не приділялося достатньої уваги. Але цей вид активів є найобмеженішим у сучасних умовах, і управління ним безпосередньо впливає на розвиток підприємства і формування кінцевих результатів його господарської діяльності. Тому грошові активи потребують посиленої уваги до себе з боку керівних органів підприємства. Управління ними ґрунтується на обліку, організації й контролі за рухом грошових потоків, а також запасів грошових активів із точки зору ефективності платежів і оптимального забезпечення операційної діяльності підприємства фінансовими ресурсами. В управлінні грошовими активами підприємств виділяють два самостійних об'єкти: залишки грошових засобів і грошові потоки.
Оптимальним залишком можна вважати таку величину грошових активів підприємства, яка не викликає затримок в операційному циклі підприємства, дає змогу своєчасно погашати короткострокові зобов'язання і не є надлишковою. Більшість підприємств України не має оптимального залишку грошових активів, а керівництво часто суто інтуїтивним шляхом вирішує, яка величина є для підприємства оптимальною.
Характеризуючи грошові засоби, які є в розпорядженні підприємств України, слід наголосити на негативних тенденціях, які спостерігаються останніми роками. Протягом 2005—2007 років має місце поступове зменшення питомої ваги цієї найліквіднішої частини оборотних активів. Так, якщо у 2005 році вона дорівнювала 15,8% в загальній сумі обігових коштів, то у 2007 році — лише 2,2,%, тобто майже в 7 разів менше.