Україна повторює шлях країн Центральної та Східної Європи зі структурними змінами, що передбачають поступове щорічне нарощування сфери послуг (включаючи розвиток фінансових і високотехнологічних інформаційних послуг), із щоразу більшою залежністю інвестиційних процесів від фінансової сфери, насамперед потоків кредитних ресурсів, які стають вагомим джерелом капіталізації економіки. Значний приплив іноземних кредитів призвів до того, що відношення зовнішніх зобов'язань банків до наданих ними кредитів досягло високого рівня. В Україні на початок 2010 року таке співвідношення перевищувало 30 %.
Крім того, зростав розрив між термінами залучення депозитів і термінами, на які видаються кредити, що згенерувало додаткові кредитні ризики, особливо у сфері іпотечного кредитування. У вітчизняній економіці також посилюється асинхронність розвитку її фінансового й реального секторів. Фінансовий сектор нарощує борги й дисбаланс між обсягами заощаджень і кредитних потоків, чим створює "перегрів" на окремих сегментах ринку (передусім на споживчому). Це призводить до посилення системних ризиків, особливо щодо відставання в накопиченні основного капіталу, формуванні розриву між доходами й зовнішніми боргами.
Високі темпи зростання української економіки, особливо реального наявного доходу населення, тривалий час утримувалися за рахунок вливань у економіку коштів із-за кордону. Таким чином, вона потрапила в залежність від чистого притоку капіталу. Отже, разом із лавиноподібним зростанням зовнішнього боргу вітчизняна економіка пішла шляхом споживацько-боргової моделі розвитку. Іноземні позики використовувалися головним чином для розігріву споживчого ринку, а не інвестування економіки. Водночас на внутрішньому ринку через активізацію торгівлі, надходжень до бюджету від імпорту й торгівлі створювалася ілюзія позитивного стану (за рахунок торгівлі та її інфраструктури зростають чисті податки і споживча активність, що великою мірою сприяють наповненню ВВП). Разом із тим український фінансовий ринок ставав щоразу залежнішим від транснаціонального фінансового капіталу та залучених на зовнішніх ринках фінансових ресурсів корпоративного сектору економіки. А всього за період 2009—2010 років приріст зовнішніх боргових зобов'язань резидентів України сягнув близько 51 млрд. дол. Найбільшими позичальниками на міжнародних ринках були банки (зростання боргу на 16,8 млрд. дол. протягом 2009-го та на 28,0 млрд. дол. за 2009-й — 10 місяців 2010 року) й нефінансові підприємства (9,8 млрд. дол. і 19,6 млрд. дол. відповідно; табл. 2).
Таблиця 2.Динаміка зовнішнього боргу України у 2009—2010 роках
| Показник | Валовий зовнішній борг України, млрд. дол. | Відношення зовнішнього боргу України до показника на 01.01.2007,% | |||
| на01.01.2009 | на01.01.2010 | на01.10.2010 | 01.01.2010 | 01.10.2010 | |
| Сектор державного управління | 12,9 | 14,7 | 14,2 | 113,9 | 110,1 |
| Сектор грошово-кредитного регулювання | 0,9 | 0,5 | 0,1 | 55,6 | 15,6 |
| Банки, у т. ч. | 14,1 | 30,9 | 42,1 | 219,1 | 298,6 |
| — довгостроковий | 6,5 | 11,7 | 12,9 | 180,0 | 198,5 |
| — короткостроковий | 7,6 | 19,2 | 29,2 | 252,6 | 384,2 |
| Інші сектори | 24,7 | 33,5 | 44,3 | 135,6 | 179,4 |
| Міжфірмовий борг | 1,9 | 3,1 | 4,7 | 163,2 | 247,4 |
| Валовий зовнішній борг | 54,5 | 82,7 | 105,4 | 151,7 | 193,4 |
Джерело: складено заданими НБУ. — http://www.bank.gov.ua.
Україна не використала дев'ятирічний період зростання ВВП для реалізації стратегії структурної перебудови. Протягом цілого ряду років за позитивної цінової кон'юнктури суттєвих структурних змін і заходів із модернізації в галузях не проводилося. Економіка розвивалася за інерційним сценарієм. Досвід останніх років і події другої половини 2010-го свідчать, що основною проблемою економіки України є не так вартість енергоносіїв, як загалом відсутність у підприємств інноваційної стратегії розвитку, яка забезпечувала б необхідний рівень оновлення й диверсифікації виробництва, підвищення його конкурентоспроможності. Саме неконкурентоспроможні виробництва — як за собівартістю вироблення продукції, так і за її якістю й асортиментом — у періоди різкого згортання попиту на ринках та обвалу цін опиняються поза ринком16. Функціонування національного ринку відбувається в Україні на тлі значних викривлень інституційних засад фінансової системи, структурних диспропорцій розподілу фінансових ресурсів, гострих суперечностей на грошовому ринку. Вкрай обмеженим є набір інструментів управління фінансовими потоками саме в реальній економіці.
Треба зазначити: ще до початку світової кризи фахівці висловлювали думку про те, що зовнішні позики банків та їх висока кредитна активність на внутрішньому ринку формують великі ризики для макроекономічної стабільності і стійкості банківської системи. Ішлося насамперед про те, що зобов'язання банків мають короткостроковий характер, валюти активів і зобов'язань є різними, а зовнішні кредити стимулюють бурхливий розвиток споживчого й іпотечного кредитування. З огляду на це зростання попиту населення, що підживлювалося кредитами банків, не активізувало національне виробництво, викликаючи збільшення імпорту споживчих товарів та підвищення цін на житло. Розширення споживчого кредитування, яке фінансувалося зовнішніми позиками, не формувало належного підґрунтя для подальшого їх повернення, оскільки банківська система й позичальники стимулювали розвиток виробництва в інших країнах. Унаслідок цього розбалансованість фінансово-кредитного механізму, порушення пропорцій між накопиченням і споживанням негативно відбиваються на темпах зростання національної економіки.
Великі обсяги зовнішніх зобов'язань банків створювали значні валютні ризики, які поширюватися на кредити позичальникам, котрі не отримують доходів у іноземній валюті. Станом на початок 2010 року частка кредитів домогосподарствам у валюті становила близько 64 %, а валютних кредитів підприємствам у загальній сумі їх заборгованості.
Однак не зовсім виваженим було б намагання перекласти всю провину за розгортання кризових явищ у економіці на банки. У цьому зв'язку цікава думка фундатора Київської школи політичної економії, визначного вченого, реформатора й державного діяча Миколи Бунге (1823—1895) щодо ролі банків у економічних кризах. Ще у другій половині XIX століття він зазначав, що банки не є причиною криз, а радше барометром загального стану економіки. Бунге стверджував: гостра криза, котра супроводжує неспроможність приватних банків, значно легше сприймається суспільством та менше шкодить економіці, ніж хронічна криза, властива привілейованим банкам, які завдяки потужній допомозі держави й далі діють, не виконуючи своїх зобов'язань. Це спостереження М. Бунге залишається актуальним і сьогодні, оскільки дії уряду, спрямовані на штучне підтримання економічної стабільності, часто перешкоджають відновленню ринкової рівноваги з урахуванням змін кон'юнктури".
На думку голови правління банку "Хрещатик" Д. Гриджука, причиною кризи є надлишок дешевих грошей та існування "мильних бульбашок". Сполучені Штати якраз і уособлюють цей приклад. Тільки-но кредитна експансія банків знижувалася, значна кількість грошей вливалася в економіку для її стимулювання. Дешевих грошей ставало дуже багато, а інвестори вкладали їх у віртуальні абстрактні вартості, певний час отримуючи великі прибутки. Фінансові ринки заохочували споживачів до позик, пропонуючи дедалі складніші інструменти на щоразу привабливіших умовах. Влада, у свою чергу, стимулювала цей процес завжди, коли виникали ризики для фінансової системи.
В Україні для виходу із кризової ситуації необхідні комплексні макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію банківської системи, і зважена монетарна політика. При цьому твердження про те, що у країні є надлишок грошей на тлі кризи ліквідності банківської системи, є необґрунтованими. Виявилося, що в Україні "перегріто" споживання, орієнтоване здебільшого на імпорт, який фінансувався за рахунок споживчих кредитів. А реальна економіка, зокрема вітчизняний товаровиробник, відчувала брак фінансування: воно здійснювалося на досить короткий термін, як правило три — шість місяців. Ці та інші чинники, які є внутрішніми, а не зовнішніми, призвели до істотного погіршення позицій української економіки, формування великої зовнішньої заборгованості.
Рівень наповненості фінансової системи інвестиційними ресурсами відбиває, з одного боку, загальний стан економічної активності, а з другого — її готовність до акумулювання й переміщення вільних коштів на реалізацію масштабних комерційних і соціальних проектів. Так, наприклад, за період із 1998-го по 2005 рік частка банківських кредитів у ВВП Японії становила 193 %, США —119%, Німеччини — 112 %. В Україні брак заощаджень та неприйняття суб'єктами господарювання існуючих інституційних умов інвестування значно обмежили перспективи довгострокового економічного зростання. Тому слід перевести державну політику управління економікою від локального вимушеного антикризового реагування до цілеспрямованого стратегічного регулювання інвестиційної активності суб'єктів господарювання.
Механізм рефінансування, що діє в нашій країні протягом кількох останніх років, не сформував тієї ''подушки" безпеки, яку можна було б використовувати в разі виникнення несприятливих обставин. Уникнути ситуації, за якої виділені ресурси почнуть працювати до того, як банки, що одержати рефінансування, розв'яжуть усі свої проблеми, можна лише за умови чіткої регламентації цілей і завдань, а також процедури використання коштів. Крім того, виконання цих процедур повинне належним чином контролюватися НБУ. Для того щоб ресурси стимулювали збільшення реального продукту на противагу розростанню віртуального сектору, треба кардинально змінити інвестиційний клімат в Україні, оптимізувати податковий тягар та загальмувати зростання цін на послуги монополій.