Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженням є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, коча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підхід до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі „від мережі”. Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. 3а існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках у 2004 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я - з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків та шкіл, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[35].
1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України
Успішне здійснення соціально-економічних перетворень в Україні значною мірою залежить від тісної взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої впади і органів місцевого самоврядування, раціонального поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіонів, ефективним використанням їхнього природно-ресурсного, трудового, науково-технічного та виробничого потенціалів.
Формування нової регіональної політики стало можливим із прийняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої указом Президента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України на державному рівні визначено основні засади державної регіональної політики на довгостроковий період.
Слід зазначити, що, на жаль, безсистемність державної політики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливих причин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умов для зміцнення позицій країни у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.
Невирішеною є проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даному етапі відсутні належні механізми координації з одного боку, центральних органів виконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого - між ними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування в узгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сфер повноважень та відповідальності між цими органами. Місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення для виконання делегованим та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальні шляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку і їхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.
Зміцнення потенціалу регіонів повинно розглядатися не через дотації (трансферти), хоча й це необхідно робити, а, в першу чергу, через збільшення надходжень до місцевих бюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності, розвитку сучасних форм коопераційних зв'язків суб’єктів підприємництва тощо. Джерелом забезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішнього потенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадження інноваційної моделі розвитку економіки.
Проблему зміцнення потенціалу розвитку регіонів потрібно розглядати у контексті євроінтеграційного курсу України. Інтегрування України у європейські структури потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу[11].
Серед головних механізмів, що застосовуються державою для регулювання регіонального розвитку, необхідно виділити удосконалення міжбюджетних відносин. Бюджетна система України сьогодні недостатнім чином відповідає потребам регіонального та місцевого розвитку. Існує суттєва диференціація на міжрегіональному та внутрішньо регіональному рівнях як у доходах, так і у видатках місцевих бюджетів. Контрастність за сумою власних доходів становить 7,5 раза; за видатками, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів - 5,8 раза, тому кількість та якість суспільних послуг, які надаються жителям різних територій, залишається територіально диференційованою. Суттєва обмеженість у здійсненні політики реалізації місцевих інтересів породжує зменшення авторитету органів місцевого самоврядування, тому стало на часі поглиблення реформи з метою посилення самостійності місцевих бюджетів. Особливо це стосується проблем взаємодії державного та місцевих бюджетів у фінансуванні соціальної сфери.
В останні десятиріччя при оцінці рівня розвитку економіки країни на перший план почали виходити соціальні індикатори: рівень зайнятості і безробіття, динаміка реальної заробітної плати, рівень життя населення. Соціальний клімат стає визначальним у процесі формування економічної атмосфери. Фінансування соціальних заходів - основна стаття витрат бюджетів будь-якої країни, і особливо гостро це питання поста у трансформаційних економіках.
Виходячи з положень п. 3 ст. 4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, здійснення державних повноважень, як правило, повинно переважно покладатися на органи влади, що найбільш близькі до громадян. Тим самим у більшому обсязі забезпечується врахування інтересів кожного громадянина. Тому на рівні низовик адміністративно-територіальних одиниць мае акумулюватися такий обсяг коштів, якого було б достатньо для фінансування видатків соціальної сфери.
Сьогодні в Україні загострилися проблеми фінансування соціальної сфери. Освіта, охорона здоров'я, культура, соціальний захист і соціальне забезпечення як складові державного сектора перебувають поза сферою державних інтересів. У видатках місцевих бюджетів у 2006 р. найбільшу питому вагу займала сума видатків на освіту, охорону здоров'я, культуру, мистецтво, засоби масової інформації, фізичну культуру і спорт. Зокрема по Дніпропетровській області соціальні видатки склали 62.4% від загальних видатків місцевого бюджету.
Отже, більше 60% видатків місцевих бюджетів спрямовуються на виконання державних функцій. Тобто фінансування послуг соціальної сфери передано для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам. Але основні об’єкти соціальної сфери муніципальних утворень є суб’єктами державних інтересів і відповідно центрального управління. Тому удосконалення системи фінансування соціальної сфери - нагальна вимога часу, оскільки є проблематичним забезпечення достатнього рівня фінансування соціальної сфери саме із місцевих бюджетів через обмеженість їх коштів.
Так, до введення в дію Бюджетного кодексу місцеві органи влади не могли, з одного боку, профінансувати соціальні програми (внаслідок різниці між запланованим і отриманим обсягом коштів), а з іншого, не мали права обмежити обсяги фінансування. Внаслідок цього накопичувалися заборгованості, які або не задовольнялися взагалі, або задовольнялися шляхом проведення взаємозаліків.
З ухваленням Бюджетного кодексу державні програми соціального захисту почали фінансуватися з місцевих бюджетів за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету. Це дало змогу підвищити відповідальність держави за фінансування соціальних програм із одночасним посиленням контролю за використанням бюджетних коштів на соціальні програми. Із затвердженням у 2002 р. Кабінетом Міністрів України Програми переходу на цільові грошові виплати громадянам (замість надання пільг) радикально змінився сам принцип соціального захисту населення та спосіб його фінансування з боку держави.
Внаслідок таких змін заборгованість місцевих бюджетів по програмах соціального захисту була практично ліквідована. Запровадження субвенцій з державного бюджету на фінансування соціальних програм значно поліпшило контроль та змусило державу здійснювати реформи у системі пільг та субсидій.