– демографічними показниками, які визначають ступень заміщення прибутку, пенсійних програм оплачуваних за принципом солідарності поколінь. Негативні демографічні тенденції є визначальним фактором реформування пенсійних систем в країнах з розвиненою економікою;
– макроекономічною ситуацією. Неблагополучна макроекономічна ситуація в цілому, нерозвиненість фінансового ринку, попит на довгострокові інвестиції, необхідність реструктуризації національної економіки є другим основним фактором, який робить необхідним проведення пенсійної реформи. Латиноамериканські країни, країни з перехідною економікою знаходяться в числі тих країн де ці мотиви визначають проведення реформи пенсійного забезпечення [29].
У світовій практиці пенсійного забезпечення прийнято розглядати декілька основних моделей пенсійної системи: в промислово-розвинутих країнах, в Латиноамериканських країнах і Швеції. Кожна з них має свої специфічні особливості, які враховуються експертами країн при складанні перспективних національних моделей пенсійного забезпечення.
При цьому в деяких країнах при реформуванні робляться спроби комбінованого використання найбільш вдалих моментів кожної з моделей.
Пенсійні системи в країнах з розвинутою економікою в якості першого рівня мають базові розподільчі системи з коефіцієнтом заміщення (співвідношення розміру пенсії до раніше отриманого заробітку) в 60-70 %. Так, зокрема, по країнах ЄС лише Великобританія, Данія та Нідерланди в 2000 році мали додаткові накопичувальні схеми. Фінансування пенсійної системи більшість країн ЄС використовує також державні субсидування.
В якості додаткового рівня використовуються професійні накопичувальні схеми, за виключенням Франції, де застосовується розподільчий принцип.
Третій рівень в промислово розвинутих країнах це добровільне пенсійне забезпечення.
Другою основною моделлю пенсійної системи прийнято враховувати модель латиноамериканських країн.
На сьогодні вісім країн континенту – Чилі, Перу, Колумбія, Аргентина, Уругвай, Болівія, Сальвадор, Коста-Ріка – провели реформування систем пенсійного забезпечення, основним принципом якого було заміщення розподільчої системи системою індивідуальних накопичувальних рахунків з обов'язковими та добровільними внесками [29].
Цікавою є Швецька модель. Пенсійне забезпечення в Швеції надає універсальні базові пенсії (національна базова пенсія) з невеликим додатковим компонентом (національна додаткова пенсія), в якій враховується розмір внесків. Крім того, на додаток до державного комбінованого пенсійного забезпечення створені: квазі-обов'язкові професійні схеми з обхватом в 90 відсотків всіх робітників, ануїтети страхових компаній, індивідуальні пенсійні ощадні рахунки та приватні заощадження всіх інших типів. Таким чином, населення Швеції має диверсифікований набір джерел пенсійних доходів.
З середини 90-х років почали реформування своїх пенсійних систем і країни з перехідною економікою. Це країни Центральної і Південно-Східної Європи та країни Балтії розподільчі пенсійні системи яких вже були не в змозі забезпечити достатній рівень пенсійного забезпечення громадян.
Цей процес відбувався різними шляхами при поєднанні трьох категорії змін. Перша категорія регулює параметри існуючих систем соціального страхування. Друга скорочує соціальне страхування на користь індивідуальних заощаджень. Третя заохочує нові можливості добровільних пенсійних заощаджень. Деякі країни вже мають досвід реформування протягом кількох років, що спричиняє докорінній зміни у їх системах.
Значні коригування відбулись в таких параметрах систем пенсійного страхування країн як пенсійний вік, формула нарахування виплат, спеціальні категорії працівників та збирання пенсійних внесків [29].
Аналіз розподілу цих трьох категорій по країнах, свідчить про наявність двох загальних стратегій. Одна група країн поступово згортає державні, розподільні схеми, і замість них водночас впроваджує індивідуальні накопичувальні схеми під комерційним управлінням (Угорщина, Польща, Болгарія, Латвія, Естонія). Друга група країн (Чеська Республіка, Словенія, Румунія) поєднує коригування державних пенсійних систем із запровадженням добровільних додаткових пенсійних схем.
У Чеській Республіці згідно із законом 1995 року підвищено пенсійний вік, запроваджена нова формула нарахування виплат, збільшено кількість років, залежно від яких визначається розмір пенсії. Зараз половина робочої сили країни охоплено добровільною додатковою пенсійною схемою.
У Словенії у 1999 році запроваджено ряд змін: підвищено пенсійний вік жінок, створено нову систему винагород і стягнень за пізній і ранній вихід на пенсію відповідно, знижено коефіцієнти заміщення заробітної плати, підвищено перерозподіл, надані повноваження і податкові пільги з метою поширення схем приватних заощаджень. На сьогодні в Словенії нові приватні фонди охоплюють кожного четвертого працівника [29].
У Румунії же протягом кількох років обговорюється можливість приватизації державної пенсійної схеми, але на практиці цей процес іще не здійснився. У 2000 році уряд вніс зміни у державну схему, серед яких було підвищення пенсійного віку.
В таких країнах, як Чеська Республіка, Румунія і Словенія активно обговорюється можливість приватизації державних пенсійних схем, що вже позитивно вирішено групою країн. У кожному випадку рішення уряду утриматися від цього обґрунтовувалося певною мірою великими фінансовими витратами на перехід від розподільної системи, необхідними для виплати пенсій. У Чеській Республіці і Словенії позиція уряду визначалась під впливом сильної опозиції з боку профспілок, які сприймали приватизацію пенсійної системи як таку, що підриває систему державного соціального страхування.
Досвід функціонування пенсійних систем в світі свідчить, що будь-яка солідарна пенсійна система дуже залежить від демографічних ризиків.
У більшості розвинених країн світу процес старіння супроводжується не тільки зниженням народжуваності, а й зменшенням смертності, і як наслідок збільшенням тривалості життя.
Отже, сучасна пенсійна система України, основою якої є запроваджене з січня 2004 року загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, постала не на порожньому місці, а є результатом еволюційної трансформації інституту пенсійного забезпечення, який сформувався після здобуття незалежності на початку 90 років ХХ століття і, в свою чергу, фактично, був своєрідною "пенсійною спадщиною" колишнього СРСР.
Відповідно до Положення "Про Пенсійний фонд України" затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2007 р. N 1261 Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра праці та соціальної політики.
Пенсійний фонд як самостійну фінансову структуру було створено для виконання Закону України "Про пенсійне забезпечення". Кошти фонду не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомог. Бюджет цього фонду формується передусім за допомогою коштів, які відраховують підприємства, установи та організації. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомог, добровільні внески підприємств, організацій, населення, інші надходження.
Підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного фонду України у розмірах, установлених чинним законодавством.
Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:
– виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;
– виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;
– підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;
– реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;
– забезпечення поточної діяльності та утримання органів управління фонду;
– відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази.
Конституцією України передбачено, що пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством.
Пенсійний фонд України в своїй діяльності керується законами України, рішеннями Верховної Ради України, указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Положенням про створення Пенсійного фонду України.
Органами управління Пенсійного фонду є правління та виконавча дирекція Пенсійного фонду.
Основним пріоритетом роботи Пенсійного фонду України у 2008 році є реалізація положень Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Український прорив: для людей, а не політиків".
Існує багато різних спроб класифікувати пенсійні системи з використанням притаманним їм загальних рис. Їх можна розділити по галузевій придатності, способу організації, ступеню заміщення втраченого доходу та іншим критеріям, з яких можна виділити такі основні ознаки як:
– способи фінансування