Забезпечення прийнятних для компанії співвідношень між: основними цілями зумовлюється взаємозв´язком цих цілей, з одного боку, та різним характером і спрямуванням компаньйонів — з іншого.
Як правило, прибутковість знаходиться у зворотній залежності до зростання капіталу, ліквідності і ризику. Проте, залежно від пріоритетності цілей і спрямувань компаньйонів, інвестиційні менеджери повинні виробити певні пропозиції щодо значень цих показників, які приймаються компанією загалом.
Колегіальність у прийнятті рішень про склад проекту визначає необхідність єдності думок (консенсусу), оскільки кожний компаньйон відповідає своїм капіталом (часткою) за реалізацію проекту і сподівається на одержання певного прибутку на вкладений капітал.
Відповідальність за техніко-економічне обґрунтування, відбір проектів і формування портфеля несуть інвестиційні менеджери (розпорядники проектів).
Як правило, розпорядниками здійснюється оперативне керівництво портфелем. Розпорядники проектів підзвітні керівництву компанії і Раді засновників.
Портфель цінних паперів формується, як правило, після визначення інвестиційної політики компанії, а також після формування портфеля реальних інвестицій.
Методи формування і оцінки портфеля цінних паперів є одним із головних у сучасній економічній теорії ринку. Потрібно зазначити, що за останні роки було присуджено декілька Нобелівських премій за розробки, пов´язані з окремими аспектами цієї проблеми.
Управління портфелем потребує логічного підходу і дає найкращі результати після ретельного аналізу потреб інвестора, а також після доступних для включення в портфель інвестиційних інструментів. При формуванні портфеля повинні враховуватися такі умови: необхідний рівень поточного доходу, збереження капіталу, приріст капіталу, податкові аспекти, ризик тощо.
Будь-які з цих факторів та їх комбінації відіграють значну роль при визначенні типу портфеля, що підходить для певного інвестора. За теперішніх умов портфель може формуватися як сукупність певної кількості об´єктів реального чи фінансового інвестування, або ж за рахунок певного виду фінансових інструментів, тобто для суб´єктів інвестиційної діяльності, відповідно до законодавства, зумовлюється можливість формувати інвестиційні портфелі певного виду (видів).
Формування кредитного портфеля є прерогативою комерційних банків, хоча у багатьох країнах ця діяльність дозволена також іншим елементам небанківської системи.
Позичка — це вкладання коштів на відносно короткий період часу за умови повернення її або її еквівалента в сумі, що перевищує початкову на суму відсотків за позичкою. Інвестування, на відміну від позички, — це використання грошей з метою одержання прибутку впродовж відносно довгого проміжку часу, причому до того моменту, коли вкладені кошти будуть повернені до банку.
Клієнт звертається до банку з метою одержання коштів, яких йому бракує на певний момент для здійснення підприємницької діяльності. Він, як правило, є ініціатором кредитної угоди. У свою чергу банк ініціює вкладання коштів у цінні папери з метою одержання прибутку.
При кредитуванні банк є головним і єдиним або одним з небагатьох кредиторів, натомість інвестування передбачає значну кількість кредиторів (акціонерів). З цього можна припустити ще одну відмінність між портфелями: надання позички зумовлює особисті стосунки між боржником і кредитором, тим часом інвестування є відокремленою знеособленою діяльністю.
Формування та управління кредитним та інвестиційним портфелями тісно пов´язані між собою. Оскільки позичкові та інвестиційні операції є для банку найбільш прибутковими, то, як правило, саме вони значною мірою визначають рівень ризику банківської діяльності. Тому банки зобов´язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і відповідно до економічної ситуації змінювати її або на користь позичок, або на користь інвестицій.
За певних умов банк може відчути гостру потребу в ресурсах внаслідок вилучення клієнтами своїх внесків, різкого підвищення відсотків за кредити або одержання великої кількості заявок на кредити. Якщо потреба в коштах значно перевищує наявні ресурси, банк може зменшити розмір інвестиційного портфеля шляхом реалізації частки цінних паперів.
В окремих випадках, вивчивши фінансовий стан клієнта, банк приймає рішення про не поновлення кредиту і конвертацію виданої позички в акції підприємства-боржника. При цьому відбувається переміщення активів з позичкового в інвестиційний портфель.
Таким чином, особливістю формування інвестиційного портфеля комерційного банку є включення до нього цінних паперів двох рівнів:
• первинні резерви, призначені для одержання доходу;
• вторинні резерви, що можуть бути реалізовані з метою підтримання ліквідності.
Для мобілізації ресурсів і забезпечення ліквідності у першу чергу реалізуються цінні папери вторинного резерву, а якщо цього не досить — реалізується частка первинних резервів. При цьому активи переміщуються з інвестиційного до позичкового портфеля.
Таким чином, інвестиційна політика банку повинна передбачати дотримання певної пропорційності між первинним і вторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним та позичковим портфелями. Найбільш «ліберальними», з огляду на існуючі законодавчі обмеження, є операції з цінними паперами, їх придбання дозволено всім, починаючи з індивідуального інвестора і закінчуючи великими фірмами і корпораціями. Існують певні обмеження відповідно до емісії окремих видів фондових інструментів. Формування портфеля активів може здійснюватися за рахунок широкого спектра фондових інструментів, основними з яких є:
• державні та муніципальні облігації;
• акції відкритих акціонерних товариств;
• облігації підприємств;
• комерційні папери (векселі);
• сертифікати та опціони акцій;
• приватизаційні цінні папери;
• деривативи (похідні цінні папери);
• депозитні сертифікати банків, ощадні сертифікати та інше. Відповідно до цілей інвестування до портфеля включають фондові інструменти. Вкладання коштів у які має різну мету і формування яких знаходиться під впливом багатьох як суб´єктивних, так і об´єктивних чинників, у тому числі: фінансових можливостей інвестора (внутрішнє джерело фінансування), можливостей залучення зовнішніх джерел фінансування з метою інвестування (вітчизняних та іноземних), інвестиційного клімату в державі, кон´юнктури інвестиційного ринку, особистих якостей інвестора (агресивності економічної стратегії, схильності інвестора до ризику, спроможності ефективно керувати портфелем, здатності миттєво реагувати на зміни та приймати відповідні рішення тощо).
Проведений аналіз усіх чинників дає інвестору змогу зупинити свій вибір на одній або декількох цілях, відповідно до яких формується інвестиційний портфель. Сформований портфель може бути віднесено до того чи іншого типу, що вимагає відповідних методів управління та нагляду.
Будь-який інвестиційний портфель формується згідно з принципами, які випливають з інвестиційної стратегії. Основним вважається слідуючий принцип:
Принцип відповідності складу портфеля інвестиційній стратегії компанії передбачає залучення до портфеля таких проектів, які повинні забезпечити інвестору реалізацію його стратегічних цілей. Природно, що, залежно від статусу інвестора, цілі, що переслідуються ним, можуть бути різними. Навіть більше, суб´єкти підприємництва із змішаною формою власності (приватною і державною) можуть мати свої домінуючі та альтернативні цілі.
Теоретично портфель може складатися з цінних паперів одного виду та однієї країни і змінювати свою структуру за рахунок заміщення одних цінних паперів іншими. Але завдання полягає в тому, щоб поліпшити умови інвестування, надавши сукупності цінних паперів таких інвестиційних характеристик, які є недосяжними з позиції одного окремого виду цінних паперів, а можливі лише при їх комбінації.
З урахуванням інвестиційних якостей окремих цінних паперів можна сформувати безліч різноманітних портфелів, кожному з яких буде властивий свій баланс між ризиком, на який іде інвестор, і очікуваним доходом у визначений проміжок часу. Залежно від співввідношення цих факторів портфелі можна розподілити на кілька типів: агресивні (з високим рівнем дохідності, але й з підвищеною ризикованістю, складаються з акцій молодих, швидко зростаючих компаній та з цінних паперів сумнівної надійності з високим обіцяним доходом); помірні (спрямовані на досягнення компромісу між ризикованістю та дохідністю); консервативні (мають найнижчу дохідність за фактичної відсутності ризику, складаються з державних цінних паперів та акцій великих, добре відомих компаній).
Головним механізмом формування портфеля із заданими інвестиційними властивостями є диверсифікація активів. Згідно з теорією інвестиційного аналізу, за збільшення кількості різних ; цінних паперів ризикованість портфеля зменшується. Найвищий ефект від диверсифікації досягається за наявності в портфелі 8—10 різних активів, подальше збільшення їхньої кількості не забезпечує значного зниження портфельного ризику. Найменшої ризикованості можна досягти, якщо в портфель відібрано 10—15 різних цінних паперів. Подальше збільшення кількості різних активів у інвестиційному портфелі може призвести до негативних ефектів надлишкової диверсифікації:
─ неможливості якісного управління портфелем;
─ купівлі недостатньо надійних, дохідних, ліквідних цінних паперів;