Проблеми формування і функціонування економічного і фінансового механізму освіти в Україні (стр. 8 из 9)
Рис. 3.1.1. Динаміка заробітної плати педагогічних працівників (грн)
При цьому слід зауважити, що, за розрахунками ЄС, мінімальна заробітна плата повинна містити 2—2,5 прожиткових мінімуми (на 1 січня 2007 року він становив у країні 492 грн, а з 1 квітня — 501 грн в розрахунку на одну особу на місяць).
В Україні розмір мінімальної заробітної плати, за даними Світового банку, становить 0,69 прожиткового мінімуму. За європейськими стандартами, середня зарплата має бути не менше 5—6 прожиткових мінімумів.
Європейські країни всіляко стимулюють освіту. Видатки на освіту, зокрема в країнах ОЕСР, становлять 5,9 % від ВВП. Завдяки цьому в цих країнах встановлено й відповідну оплату праці. Скажімо, у Польщі зарплата вчителя зі стажем роботи 15 років — 833 долари.
Безперечно, рівень оплати праці педагогів зростатиме в міру підвищення темпів росту продуктивності праці, а звідси збільшаться і джерела формування державного бюджету. Можна констатувати, що витрати на освіту мають сталу тенденцію до зростання (рис.3.1.2.)
Рис. 3.1.2. Динаміка витрат на освіту в Україні у відсотках до валового внутрішнього продукту
Слід підкреслити, що державі завжди належить провідна роль, зокрема й у питаннях розвитку освіти. З цього приводу лауреат Нобелівської премії Дж. Гелбрейт зауважив, що держава є провідною і буде такою і в майбутньому; з розширенням і зростанням сучасної економіки дедалі більша відповідальність лягає на державу. Отже, держава несе відповідальність за державний бюджет, який є законодавчим актом, що визначає усі статті доходів і видатків, частина яких спрямована на фінансування освіти. [14]
3.1.1 Від "залишкового" фінансування освіти — до реалізації принципу "гроші ходять за учнем"
Проблема фінансування освіти України не тільки в браку грошей. У не меншій мірі — це проблема вміння їх використовувати.
В освіті є визначальним фактор людської взаємодії. Тому найбільшу віддачу принесуть гроші, що будуть вкладатись у покращення живої взаємодії педагогів з учнями, а не у прикраси на стіни чи модерні засоби вираження думки.
Окрім того, не приділяється жодної уваги непрямим формам фінансування самоосвіти педагогів. І все це на фоні надзвичайно високого рівня експлуатації вчителів: освітяни України вже друге десятиліття безрезультатно сподіваються на повноцінне введення в дію положень Закону "Про освіту" щодо грошової винагороди своєї праці. А світова практика тим часом обов’язково передбачає гідний розмір його тарифної ставки.
Фінансування освіти в Україні не відповідає меті її існування, адже тут існує виключно постатейне бюджетування й немає бюджетування, спрямованого на результат. Поява програмно-цільового бюджетування означатиме надання можливості навчальним закладам подавати проекти своїх бюджетів, які б нагадували проекти бізнес-планів.
Розподіл фінансових ресурсів має відповідати проголошеним політичним цінностям у сфері освіти: результативність і ефективність, рівність, свобода й вибір, економічне зростання й продуктивність.
Щодо фінансування власне навчання учнів, то замість бюрократичного розподілу грошей визріли умови для застосування принципу "гроші ходять за учнем", де головним фактором є не самі гроші, а учень (студент), котрий вибирає заклад. Така схема впливає не стільки на порядок роботи з грішми, скільки на рівень діяльності педагогічного колективу й на формування природовідповідної змістовності шкільного простору: не діти для того, щоб у школі їх "робили людьми", а школа — для дітей .
Щодо фінансуванні освіти за принципом "гроші ходять за учнем", то суспільство виграє в якості як витрачання грошей, так і свого кінцевого освітнього "продукту", бо набуває системної відповідальної автономності.
Щодо фінансування самоосвіти педагогів, то сильним імпульсом до цього стає введення практичних форм самомотивації, котре змінює ситуацію на перспективнішу. Сучасна за духом і відповідальна перед своєю місією організація обов’язково передбачає у своєму бюджеті кошти на додаткове навчання своїх співробітників. Щоб вони не витрачались неефективно, заклад, наприклад, видає адекватну своїм потребам інформаційну збірку. А потім замість традиційного "почитали, послухали й розійшлися" треба діяти нестандартно й не погоджуватися з тим, щоб все залишалося без змін (мовляв, освіта не дає прямих дивідендів).
Не зможе не спрацювати природний потяг керівників підрозділів до того, щоб розповсюдити подібне й на своїх працівників базового рівня. Така внутрішньо-корпоративна тактика підтримки самоосвітнього потягу ініціативних працівників створюватиме середовище неформальної безперервної освіти дорослих протягом усього життя. Питання самоосвіти переноситься з рівня індивідуальної зацікавленості у площину колективного: тримається фінансово на підтримці колективу.
Щодо фінансування закладів, то існує немало українських колективів, котрі на радість громади успішно доповнюють традиційну пострадянську організацію освіти школярів інноваційними організаційними ресурсами. Саме це докорінно змінює на краще щоденну живу взаємодію педагогів і їхніх учнів.
Суспільно-державна модель управління освітою повинна враховувати, що так званий державний бюджетний кошт має єдині витоки — податки з працюючого населення. А тому навчання дітей завжди відбувається за кошти батьків та інших їхніх дорослих партнерів, а не державно-гіпотетичного чиновника.
З одного боку, школі не досягти якісної роботи без відповідальної автономності, а з іншого — на такому фундаменті народжується інноваційна постдемократична влада горизонтальної технологічної природи — влада партнерської співпраці зацікавлених. Донині у світі (в Україні теж) не тільки залишається, а й за інерцією підтримується модель влади, за якої вона є аморфною щодо духу, моралі й дієвої продуктивності людей. Позитивно міцні люди — це особистості продуктивні за внутрішньою природою, а для традиційних владних технологій природна потреба у продуктивних формах діяльності не має особливого значення. [9]
3.2 Реформування системи ЗСО
Важливу роль у реалізації реформування освітньої галузі в Україні необхідно надавати моніторинговому забезпеченню процесу управління освітою в Україні, саме тому, що моніторинг є спеціальною системою тривалого спостереження, котра дозволяє об’єктивно вимірювати якість освіти, оцінювати та глибше зрозуміти причини сучасних недоліків практичного застосування цієї системи й на підставі цього прогнозувати основні тенденції та динаміку розвитку освітньої галузі. Міністерство освіти і науки України, Міжнародний банк реконструкції й розвитку на період 2006-2009 років розробляли проект реформування ЗСО шляхом забезпечення рівного доступу дітей шкільного віку до загальної середньої освіти; підвищення якості й ефективності освітньої системи. Структура проекту містила три етапи: професійний розвиток педагогічних працівників, удосконалення навчального процесу, ефективність та управління ресурсами.
Умови та заходи, необхідні для здійснення ефективного державного управління якістю ЗСО:
Структурні перетворення: орієнтація державного управління ЗСО на управління якістю освіти; встановлення та впорядкування різних видів зв'язків; створення розгалуженої національної системи моніторингу якості ЗСО та єдиної системи інформаційного забезпечення органів державного управління ЗСО; розвиток інфраструктури системи освіти в регіонах. [13]
3.3 Децентралізація фінансування ЗСО
За сучасних умов трансформаційних процесів в Україні у сфері освіти актуальним постало питання децентралізації фінансового управління загальноосвітніми школами. Так, на сьогоднішній день в освітянській сфері існує три рівні державного управління : національний рівень (Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів); регіональний рівень (управління освіти областей України); районний рівень.
На основі розроблених МОН нормативів та норм централізована бухгалтерія відділу освіти районної державної адміністрації складає проект бюджету загальноосвітніх шкіл району на наступний навчальний рік і подає у фінансове управління районної державної адміністрації, в свою чергу фінансове управління – головному фінансовому управлінню обласної держадміністрації.
МФУ, маючи перевагу у вирішенні фінансових питань в освітянській сфері, крім отриманих проектів бюджетів, на основі розрахункової формули на одного учня, розробленої МОН, планує загальний обсяг видатків на утримання загальноосвітніх шкіл і проводить розподіл коштів безпосередньо до фінансового управління районної держадміністрації.
Доведені з МФУ контрольні цифри бюджету загальноосвітніх шкіл району виносять на розгляд сесії районної ради, де його затверджують і, фінансування видатків проводять з місцевого бюджету.
МФУ розподіляє кошти на освіту відповідно до встановлених нормативів, проте не аналізує вплив фінансування на її розвиток, особливо це негативно позначається на фінансуванні загальноосвітніх шкіл сільських районів. [9]
Обласні управління освітою державних адміністрацій не задіяні в процесі формування бюджету та фінансування загальноосвітніх шкіл. Це можна пояснити тим, що згідно з прийнятим в 2001 році БКУ, повноваження щодо фінансування видатків загальноосвітніх шкіл перекладено на місцеві органи виконавчої влади.