2) світовий ринок облігацій, що включає ринок єврооблігацій. Єврооблігація – це цінний папір, який емітується міжнародним синдикатом, доступний зразу після емісії інвесторам кількох країн; обертається поза законодавством будь-якої оремо взятої країни;
3) грошовий ринок, інструментом якого є боргові забов’язання строком погашення не більше року;
4) ринок фінансових деривативів (опціонів і ф’ючерсів);
5) ринок реальних (не портфельних) інвестицій, що передбачає здійснення (в тому числі) прямого інвестування і операцій з венчурним капіталом [6, ст.12].
Переваги та недоліки міжнародного інвестування
Незважаючи на істотні потенційні переваги, які має інвестиційна діяльність, спрямована на міжнародний рівень, існує ряд труднощів,які виникають при цьому. Це насамперед:
1. Психологічні бар’єри – пов’язані з незнанням економіки, політики, культури інших держав, іноземних мов, методів торгівлі на зарубіжних фінансових ринках тощо.
2. Інформаційні труднощі – отримання інформації про зарубіжні ринки і емітентів для суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності є дещо складнішим, ніж для осіб, що здійснюють інвестування на національному ринку.
3. Юридичні труднощі – виникають при розміщенні капіталу іноземного інвестора в країні-реципієнті і при поверненні його, а також отриманого доходу,і полягають,в основному, в особливостях оподаткування.
4. Додаткові витрати (трансакційні) (вища плата посередникам на міжнародних ринках, вища плата за оформлення угоди тощо).
5. Ризики міжнародних інвестицій.
Перевага міжнародної інвестиційної діяльності полягає насамперед в тому, що вона дає змогу отримати вищу якість – більшу доходність і менший ризик порівняно з національними інвестиціями [6, ст. 14].
Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності
Міжнародна інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв’язків і маючи значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, та деяких інструментів стимулювання і обмеження.
Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права.
Адміністративні методи юридично визначають господарську суб’єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.
Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіксальної політики.
Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів [7, ст. 196].
Сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть. Нагадаємо у хронологічному порядку найважливіші у цьому плані події:
· У 1929 р. у Парижі за ініціативою Ліги Націй була скликана конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції, яка б визначила норми поводження з іноземцями та їх власністю. Проте на цій конференції не вдалося прийняти відповідні документи.
· У 1944 р. створені Міжнародний Валютний Фонд і Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку.
· У 1946 р. США запропонували прийняти Статут Міжнародної торгової організації. Але він не був ратифікований необхідною кількістю держав.
· 14 грудня 1962 р. прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVIII) «Про постійний суверенітет над національними природними багатствами».
· У відповідності з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2087 (ХХ) «Про фінансування економічного розвитку» та після вивчення експертами ООН питань іноземного інвестування ООН опубліковано ряд документів. Це: 1) документ ООН Е/4446 «Іноземне інвестування в країнах, що розвиваються»; 2) документ ООН ТД /35, «Роль приватного підприємництва в інвестуванні і в забезпеченні експорту товарів із країн, що розвиваються»; 3) документ ООН Е/4614 «Договори про оподаткування між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються».
· Прагнучи забезпечити на багатосторонній основі захист інтересів інвесторів, західні держави запропонували укласти конвенцію про розгляд суперечок по інвестиціях між державами і особами інших держав. Конвенція була підписана 18 березня 1965 р. і вступила в силу 14 жовтня 1966 р. Вона передбачає правила примирювальної і арбітражної процедури вирішення спорів, а також створення Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів при МБРР. Метою конвенції є вилучення з юрисдикції національних органів країн-учасниць питань про інвестиційні спори з іноземцями, задля забезпечення захисту приватного капіталу іноземних держав в цих країнах.
· 12 грудня 1967 р. Радою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) було ухвалено проект конвенції ОЕСР «Про захист іноземної власності».
· 12 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Хартію економічних прав і обов’язків держав (Резолюція 3281). В ній сказано, що кожна держава має право регулювати іноземні інвестиції в межах своєї національної юрисдикції згідно зі своїми законами та іншими нормативними актами й у відповідності з національними цілями і першочерговими завданнями. Ні одна держава не може бути примушеною до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям.
· В 1979 р. в рамках Андського угруповання прийнято Кодекс іноземних інвестицій. Він регулює основні протиріччя, що існують між розвинутими країнами і країнами, які розвиваються, у питаннях про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК. Ці протиріччя зумовлені тим що: 1) країни, які розвиваються, надають перевагу міжнародно-правовим актам, які мають бути обов’язковими для країн-учасниць. Промислово розвинуті країни — задля врегулювання протиріч між глобальною стратегією ТНК в цілому та інтересами їх окремих підрозділів — надають перевагу актам «добровільного характеру»; 2) країни, що розвиваються, прагнуть підкорити ТНК законам приймаючих країн. (Мається на увазі виключна юрисдикція судів приймаючих країн, тобто, що в разі вибору судом того чи іншого права для застосування, вибір робиться на користь права приймаючої держави). Промислово розвинуті країни визнають і певні права в юрисдикції за державою походження ТНК, і свободу вибору застосовуваного права; 3) країни, що розвиваються, виступають проти прямого допуску ТНК в міжнародні суди: спори з приводу ТНК повинні розглядатися між державами, а не між ТНК і державою.
· На вимогу країн, що розвиваються, Генеральний Секретар ООН створив групу видатних діячів, котра в 1974 р. подала доповідь, у відповідності з якою для подальшого вивчення проблем регулювання діяльності ТНК і прийняття відповідних рекомендацій були створені Міжурядова Комісія ООН з ТНК і Центр з ТНК. Ці органи приступили до підготовки проекту Кодексу поведінки ТНК. Проте значну частину його положень так і не вдалося сформулювати в остаточному вигляді. На відновленій спеціальній сесії Комісії ООН з ТНК (червень 1985 р.) Центром ООН з ТНК була зроблена доповідь. Передбачалося, що Кодекс буде складатися із таких частин: І — преамбула і цілі; ІІ — визначення і сфера застосування; ІІІ — діяльність ТНК: А — загальні і політичні положення, В — економічні, фінансові і соціальні положення, С — надання гласності інформації; IV — кодекс поведінки. Наголошувалося, що ТНК повинні виходити в своїй діяльності з наступних положень: 1) поважати суверенітет країн, в яких вони діють; 2) підкорятися законам цих країн; 3) виходити з економічних цілей і завдань політики, яка проводиться в цих країнах; 4) поважати соціально-культурні цілі, цінності і традиції країн, в яких вони діють; 5) не втручатися у внутрішні справи країн; 6) не займатися діяльністю політичного характеру; 7) утримуватися від практики корупції; 8) дотримуватися законів і постанов, які торкаються обмежувальної ділової практики, дотримуватися прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. документа з цього питання, який має назву «Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою». Кодекс поведінки ТНК прийнято у лютому 1988 р.
· 21 червня 1976 р. ОЕСР прийняла Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. В додатку до цієї Декларації вміщені «Керівні принципи для багатонаціональних підприємств». Хоча даний документ і є міжнародно-правовим, його дотримання носить добровільний характер. При прийнятті цього документа не ставилась мета трансформації його норм у внутрішнє право країн-членів ОЕСР. В основу Декларації покладено два принципи: національний режим і уніфікація норм так званого мінімального стандарту. Це означало, що країни-учасниці мають ставитись до іноземних підприємств як до вітчизняних. До керівних принципів поведінки багатонаціональних компаній, згідно з Декларацією, відносяться такі: 1) дотримання міжнародного права; 2) підлеглість праву країн перебування; 3) врахування політики країни перебування в області розвитку і права; 4) співробітництво з країною перебування, виключення практики підкупу і субсидій; 5) невтручання у внутрішні справи. Особливо важливим є дотримання багатонаціональними компаніями принципів забезпечення конкуренції, положень, що торкаються фінансування, оподаткування, трудового права і права соціального захисту, науки і технології. В документі містяться також вказівки про проведення консультацій, що стосуються національного режиму і можливостей контролю за діяльністю підприємств. Документ діє для Бельгії, Франції , ФРН, Греції, Ірландії, Ісландії, Канади, Норвегії, Австрії, Португалії, Швейцарії, Іспанії, США, Нідерландів, Італії, Японії, Фінляндії, Австралії і Нової Зеландії.