ВСТУП
Озеро – це природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою.Усі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу. Озера серед поверхневих вод суші займають особливе місце. Вони відрізняються сповільненим водообміном, своєрідним термічним режимом, хімічним складом, цілісними змінами рівня. Озера – це своєрідні водні природні комплекси. Вивченням озер займається наука лімнологія (озерознавство). Озера є місцем існування певних видів рослин і тварин. Світ озер надзвичайно різноманітний.
Актуальність роботи полягає у необхідності систематизації відомостей про озера світу, існуючі знання про ці водні об’єкти потребують більш інтегрального підходу.
Метою роботи є ґрунтовне вивчення фізико-географічних характеристик найбільших озер світу.
Об’єктом дослідження у роботі є найбільші озера світу (Байкал, Вікторія, Ейр, Верхнє, Маракайбо).
Предметом вивчення є фізико-географічні характеристики озер.
Для досягнення поставленої у роботі мети нам потрібно було виконати ряд завдань:
- ознайомитися з теоретичними основами досліджень озер;
- охарактеризувати озеро як водний об’єкт;
- визначити класифікацію озерних улоговин за генезисом;
- дати детальну фізико-географічну характеристику найбільших озер світу: Байкал, Вікторія, Ейр, Верхнє, Маракайбо.
- зробити висновок про відмінності у фізико-географічних характеристиках досліджених озер.
Практичне значення роботи: результати досліджень можуть використовуватися як навчальний матеріал при викладанні загального землезнавства, фізичної географії материків у школі, при вивченні спецкурсів ландшафтознавства, лімнології та ін.
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи дослідження озер
1.1 Характеристика озера як водного об’єкта
Природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою, називається озером. Усі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу.
За розмірами їх поділяють на дуже великі (площею понад 1000 км2), великі (площею понад 100 км2), середні (10-100 км2) і малі (менше ніж 10 км2). Найбільшими на земній кулі є 20 озер, які мають площу понад 10000 км2.
Озера поділяють не тільки за розміром, але й за характером водообміну, солоністю вод тощо. Залежно від характеру водообміну вони бувають безстічні і стічні. До перших належать ті, що втрачають воду лише через випаровування. Озера, з яких беруть початок річки або струмки, називають стічними. Якщо через озера протікають річки, то їх називають протічними.
З річковими і підземними водами в озера надходять солі. Якщо озеро безстічне, солі в ньому нагромаджуються, вода стає солоною. Солоність озер може бути у багато разів вищою, ніж солоність океанічних вод. За солоністю розрізняють озера прісні (солоність до 1‰), солонуваті (до 25‰). Солоні озера мають ще більшу солоність і найхарактерніші для пустель, напівпустель і степів.
Величезна кількість озер на Землі – прісноводі і більшість лежить в Північній півкулі у вищих широтах. У екології навколишнє озерне середовище згадується, як озерні відкладення. Великі озера іноді згадуються як «внутрішні моря», а маленькі моря іноді згадуються як озера.
Більшість озер має природний відтік у формі річки або потоку, але деякі не мають, і втрачають воду виключно випаровуванням або підземним витоком. Їх називають внутрішніми озерами.
1.2 Генезис озерних улоговин
Утворення озер починається з заповнення водою озерної улоговини, походження якої часто визначає форму та величину озера. За походженням озерні улоговини бувають тектонічні, річкові, морські, льодовикові, карстові, вулканічні, завальні. Тектонічні – утворюються в місцях розломів та опускань земної кори. Їх улоговини, як правило, вузькі, довгі, глибокі. Найбільші озера світу тектонічного похоження – Каспійське, Верхнє, Вікторія, Байкал, Танганьїка.
Найрозповсюдженішими на Землі є невеликі озерні улоговини, що утворилися під дією річкових вод. До них належать невеличкі озера вздовж русла річки, які виникають внаслідок відділення його частини наносами. У залишених річками старих руслах подекуди існують озера, які називають старицями.
Морського походження озера поширені на узбережжях біля морських берегів. Виникати вони можуть при відокремленні частини морського простору піщаними косами чи пересипами. Хвилі наносять пісок, мул і через певний час повністю можуть відокремити частину моря. Рівень в ньому перестає бути залежним від рівня моря, виникає самостійна водойма. Ці озера здебільшого мілководні і мають підвищену солоність, яка зумовлена інтенсивним випаровуванням.
Льодовикові озерні улоговини утворилися в тих районах земної кулі, де відбувалося переміщення льодовиків у порівняно недалекому минулому. Вони, виорюючи пухкі породи, сформували велику кількість знижень земної поверхні у північних районах Євразії та Північної Америки. Чимала частина з них після відступу льодовика перетворилася в озера. Є такі озера й у гірських масивах, де існувало гірське зледеніння. До них, зокрема, належать озера Несамовите та Бребенескул в Українських Карпатах.
Карстові озера утворюються у районах поширення легкорозчинних гірських порід. До них належить на території України озеро Світязь.
Завальні (греблеві) озера характерні для гірських країн. Виникають вони внаслідок зсуву чи обвалу, що перегороджує шлях водному потоку. До них належить озеро Синевир у Карпатах.
Вулканічного походження озерні улоговини є кратерами згаслих вулканів. Одне з найбільших серед них Кроноцьке, на півострові Камчатка.
Озера використовуються людиною для водопостачання населених пунктів, підприємств, зрошення полів, видобутку солей, лікувальних грязей, а також для розведення риби, як зона відпочинку. У багатьох місцях люди, перегородивши штучною греблею струмок чи невеличку річку, роблять стави.
Озера, як і річки, потребують охорони. Скидання промислових вод, отрутохімікатів, нафтопродуктів, забруднення вод побутовими відходами людської діяльності поставили багато великих та малих озер світу на межу загибелі.
РОЗДІЛ 2. Фізико-географічна характеристика найбільших озер світу
2.1 Байкал
Байка́л – озеро в Росії, в горах Південно-Східного Сибіру, найглибше прісноводне озеро на Землі, на висоті 456м над рівнем моря; 31,5 тис. км2; найглибша ділянка озера розташована поблизу о. Ольхон i становить 1637м; вода дуже прозора (до 40 м).
Сучасні контури Байкала визначились на початку антропогену. Вздовж берегів Байкалу розташовані гірські хребти: Байкальський, Приморський – з Заходу, Баргузінський, Улан-Бургаси – зі Сходу і Хамар-Дабан – з Півдня. В Байкал впадає понад 336 річок, найбільші – Селенга, Баргузін, Верхня Ангара. Витікає лише Ангара, права притока Єнісею. На Байкалі багато островів, найбільші – Ольхон та Ушканьї.Байкал має унікальні особливості. Йому немає рівних у світі за віком, глибині, запасам і властивостям прісної води, різноманіттю органічного життя.
У далекому минулому народи, що населяють береги Байкалу, кожний по-своєму іменували озеро. Китайці в древніх хроніках іменували його «Бэйхай» -«північне море», евенки називали його Ламу – «море», бурят-монголи – «Байгаал-далай» – «велика водойма». Походження назви "Байкал" точно не встановлене. Найбільш поширена версія, що "Байкал" – слово тюрко-мовне, походить від «бай» -багатий, «лантух» – озеро, що значить «багате озеро». Перші росіяни, які прийшли до Сибіру вживали евенкійську назву «Ламу». Після виходу загону Курбата Іванова на берег озера росіяни перейшли на бурятську назву «Байгаал». При цьому вони лінгвістичне пристосували його до своєї мови – Байкал, замінивши характерне для бурятів «г» на більш звичне для російської мови «к».
Байкал – одне з найдавніших озер планети, його вік учені визначають у 25 млн. років. Більшість озер, особливо льодовикового і стародавнього походження, живуть 10-15 тис. років, а потім заповнюються різними породами та мулом і зникають з обличчя Землі. На Байкалу немає ніяких ознак старіння, як у багатьох озер світу. Навпаки, дослідження останніх років дозволили геофізикам висловити гіпотезу про те, що Байкал є океаном, що зароджується. Це підтверджується тим, що його береги розходяться зі швидкістю до 2 см у рік, подібно тому, як розходяться континенти Африки і Південної Америки.
Байкал замерзає в кінці грудня – на початку січня, скресає в травні. Температура води на поверхні Байкала в серпні біля берегів до +20°С, на середині Байкала від +9 до +12°С, в глибоких шарах – протягом року від +3,2 до +3,6°С. На Б. спостерігаються часті вітри: з Півночі – «ангар-ка», з Південного Заходу – «култук», зі Сходу – «баргузін», з Північного заходу – ураганний вітер «сарма».Лід товщиною 50 см витримує вагу до 15 тонн, тому узимку по льоду Байкалу можна вільно пересуватися на автомобілях. Уздовж північно-західного узбережжя й у Малому морі утворюється вільний від снігу прозорий лід, крізь який на мілководді можна бачити дно. Злом льоду починається від мису В. Кадильний 25-30 квітня, що викликається таненням льоду під впливом висхідних потоків теплих вод підвідних джерел. В останню чергу 9-14 червня звільняється від льоду північна частина озера.
Озеро повністю оточене горами. Байкальський хребет на північному березі і тайга технічно захищений як національний парк. У Байкал впадає 336 рік, витікає ріка Ангара; різноманітна флора і фауна (3/4 видів ендемічних); вилов омуля; частина акваторії під охороною (північно-східна частина озера – у складі Баргузинського і Байкальського заповідників), в селі Листвянка – Лімнологічний інститут, Прибайкальський національний парк.
Байкал – саме чисте на Землі природне сховище прісної питної води. Виключна чистота і виняткові властивості байкальської води обумовлені життєдіяльністю тваринного і рослинного світу озера. За рік армада рачків (зпішура) здатна тричі очистити верхній п’ятдесятиметровий шар води. У байкальській воді дуже мало розчинених і зважених мінеральних речовин, мізерно мало органічних домішок, багато кисню. Мінералізація води озера – 96,4 міліграми на літр, у той час, як у багатьох інших озерах вона доходить до 400 і більш міліграмів на літр. Слабко мінералізована байкальська вода ідеально підходить для організму людини. Аналізи, зроблені в лабораторних центрах зі світовою репутацією, підтвердили відповідність байкальської води усім жорстким нормам, пропонованим до питної води.