Прямий вплив держави на інвестиційну діяльність виражається в таких формах. Держава як інвестор приймає на себе функції фінансування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і згідно з існуючим законодавством може бути виготовлена лише на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких не буде здійснена найближчим часом. По мірі розвитку ринкових відносин в Україні і розширення програми приватизації, функції держави як інвестора зводяться до фінансування тільки тих галузей і виробництв, в яких держава залишається замовником та споживачем продукції. Може скластися враження, що держава передає функції інвестора іншим суб’єктам, наприклад при будівництві сітки платних автомагістралей, однак як показує досвід, частина об’єктів цього елементу інфраструктури завжди буде належати державі, а доходи від їх експлуатації будуть поповнювати державний бюджет.
Разом з тим в умовах інфраструктури України держава повинна зберегти функції інвестора в соціальній сфері, особливо при держзаказі і фінансуванні продукції агропромислового комплексу. Щодо предметів виробництва, то в окремих випадках деякий час можна їх інвестувати, особливо ті, продукція яких є агрегати, вузли і запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами, де простежується спад виробництва із - за недостачі цієї продукції. В міру зниження дефіциту бюджету і, як правило, активізації інвестиційної діяльності, держава може інвестувати кошти в розвиток виробництв, які потрібні при виникненні ринкової кон’юнктури, тобто в цьому разі держава виступає як рядовий інвестор - вкладає кошти в надії отримати в майбутньому доходи і використовує їх для розширення виробництва і соціального захисту населення.
В світовій практиці захист національного інвестиційного ринку державою називається протекціонізмом. Політика протекціонізму здійснюється за рахунок високих митних стягнень на товари, які імпортуються, податків на іноземні інвестиції, обмеження або заборону ввезення окремих товарів. Дотримуючись цієї політики, держава підтримує розвиток національного виробництва, експорт національних товарів, субсидує національних інвесторів, перешкоджає експорту капіталу і прагне отримати іноземні інвестиції. Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту та пропозиції на запозичені кошти. Центральні банки опосередковано впливають на інвестиційну діяльність також через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Цей метод полягає у встановленні комерційним банкам норм обов’язкових резервів центральним банком у вигляді визначеного проценту від суми їх депозитів, які зберігаються на його рахунках. При збільшенні норм обов’язкових резервів зменшується розмір кредитних ресурсів і навпаки, при їх зниженні комерційні банки отримують можливість розширення кредитних операцій, підвищення частки довгострокових кредитів, стимулюючи тим самим інвестиційний процес. В Україні з серпня 1992 року існує система довгострокового кредитування будівництв і об’єктів виробничого призначення, за рахунок централізованих резервів Національного банку. Державний кредит надається будівництвам і об’єктам, перелік яких розробляється міністерством економіки і затверджується Кабінетом Міністрів України. Перелік комерційних банків, які здійснюють таке кредитування, складається Міністерством фінансів, воно ж складає з ними угоди і доводить до них об’єми державного кредиту і плани фінансування.
Все більший вплив на інвестиційну діяльність здійснюють небюджетні фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування інвестицій. Було створено державний інноваційний фонд для фінансування і матеріально - технічної підтримки заходів по забезпеченню розвитку та використанню досягнень науки і техніки. Кошти цього фонду використовуються для фінансування галузевих і міжгалузевих науково - дослідних і дослідно-конструкторських робіт, заходів з освоєння нових технологій, виробництва нових видів продукції. Обов’язкові відрахування в Державний інноваційний фонд підприємств встановлені у розмірі 1% від фактичного обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) за минулий місяць (без податку на додану вартість).
Необхідно зазначити, що суми обов’язкових відрахувань підприємств, організацій та установ в інноваційний фонд відносяться на витрати виробництва, тобто на собівартість виготовленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг.
3. Класифікація інвестиційних проектів
1. За об’єктом вкладених коштів:
а) реальні інвестиції - під ними розуміють вкладання коштів в реальні активи, як матеріальні так і нематеріальні (інколи вкладання коштів в нематеріальні активи пов’язано з науково - технічним прогресом і характеризуються як інноваційні інвестиції);
б) фінансові інвестиції - під ними розуміють вкладання коштів в різні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільш значну частину займає вкладання коштів в цінні папери.
2. За характером участі в інвестуванні:
а) прямі інвестиції - дають можливість безпосередньо інвестору брати участь у виборі об’єкту інвестування і вкладання коштів. Пряме інвестування використовують в основному підготовлені інвестори, які мають достатньо точну інформацію про об’єкт інвестування і добре ознайомлені з механізмом інвестування;
б) непрямі - інвестування здійснюється за допомогою інвестиційних чи фінансових посередників. Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування і згодом управління ним. В цьому разі вони придбають цінні папери, випущені інвестиційними чи іншими фінансовими посередниками, а посередники зібравши у такий спосіб кошти вибирають найбільш ефективні об’єкти інвестування, беруть участь в керівництві ними, а отримані прибутки розподіляють серед своїх клієнтів.
3. За періодом інвестування:
а) короткострокові інвестиції - вкладання капіталу на строк не більше ніж один рік (наприклад, короткострокові депозитні вклади, придбання короткострокових ощадних сертифікатів та інше);
б) довгострокові інвестиції - вкладання капіталів на строк більше ніж один рік. В практиці крупних інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються таким чином: до 2 років, від 2 до 3 років, від 3 до 5 років, більш ніж 5 років.
4. За формами власності інвесторів:
а) приватні інвестиції - вкладання коштів громадянами, а також підприємствами не державних форм власності, перш за все колективної;
б) державні інвестиції - вклади, які вносяться центральними і місцевими органами влади та управління за рахунок коштів бюджетів, внебюджетних фондів і запозичених коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і запозичених коштів;
в) іноземні інвестиції - вкладання здійснюється іноземними громадянами, юридичними особами і державами;
г) спільні інвестиції - вкладання коштів суб’єктами даної країни і іноземними громадянами.
5. За регіональною ознакою:
а) інвестиції в середині країни - вкладання коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни;
б) інвестиції за кордоном - вкладання коштів в об’єкти інвестування, розташовані поза межами території даної країни (до цих інвестицій належать також придбання різноманітних фінансових інструментів інших держав; акцій зарубіжних компаній, облігацій інших держав та інше).
4. Правова база інвестиційної діяльності
Законодавча база визначає правовий статус інвесторів - суб'єктів інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання матеріальних та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Законодавство декларує, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності мають рівні права в здійсненні цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види і об'єми інвестицій; можуть самостійно на договірній основі залучати будь - яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі шляхом організації торгів та конкурсів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції, і торгові операції на території України.
Разом з правами інвесторів законодавство встановлює і їх обов'язки. Так, інвестор повинен подавати фінансовим органам декларацію про об'єми та джерела здійснюваних ним інвестицій; отримувати необхідні дозволи або узгоджувати свої дії з відповідними державними органами і спеціальними службами; отримувати висновки експертизи інвестиційних проектів в частині дотримання технологічних, санітарно - гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог; отримувати ліцензії на виконання спеціальних видів робіт, які потребують атестації виконавця. Крім того, суб'єкти інвестиційної діяльності повинні дотримуватись державних стандартів та норм; подавати у встановленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недоброякісної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання.
Прийняття законів та інших нормативних актів, регулюючих інвестиційну діяльність, є однією з найбільш важливих умов реалізації державної інвестиційної політики. На сьогодні правова система України складається більш ніж з 100 законів та інших нормативних актів, які регулюють інвестиційну діяльність. Серед них потрібно в першу чергу зазначити Закон України " Про інвестиційну діяльність ", Декрет Кабінету Міністрів України " Про режим іноземного інвестування ", Закон України " Про цінні папери та фондову біржу ", які складають основу правового регулювання інвестиційної діяльності. Законодавчі основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність в різних формах.