· якщо актив, що вводиться, дозволяє підвищити продуктивність праці до 50% або скоротити виробничі витрати до 20%, розмір додаткової надбавки складе 50% розрахункової по нормативному терміну норми амортизації;
· якщо актив, що вводиться, аналогічний замінному і не впливає на рівень продуктивності праці і величину виробничих витрат, додаткова надбавка складе 25% розрахункової по нормативному терміну норми амортизації;
· якщо актив, що вводиться, уже використовувався у виробничому процесі іншими суб'єктами господарювання, додаткова надбавка не надається.
2. У галузях, що володіють великою кількістю недорогих основних засобів, використовувати наступний метод заміни: при заміні устаткування витрати на знос групи основних засобів визначаються виходячи з вартості того з них, що було куплено в останню чергу. Даний метод дозволений до застосування в США для залізничних, телефонних компаній, організацій комунального обслуговування і т.д.
3. У галузях, визнаних пріоритетними, надати право суб'єктам господарювання періодично (щокварталу або щомісяця) збільшувати затверджені норми амортизаційних відрахувань пропорційно росту виручки від реалізації.
Використання подібних методів стимулювання найбільшою мірою відповідає задачам інвестиційної політики в Україні.
В даний час серед напрямків удосконалення амортизаційного механізму найбільшої уваги заслуговує формування на підприємствах ефективної системи фінансового менеджменту, що витікає із середньострокового і стратегічного планування витрат амортизаційного фонду і забезпечує, по-перше, повне надходження амортизаційних відрахувань підприємству в складі виручки від реалізації продукції, по-друге, напрямок ресурсів амортизаційного фонду на фінансування капітальних вкладень, відшкодування і нагромадження основного капіталу, а відповідно, цільове використання амортизаційних відрахувань.
3.3 Дивідендна політика підприємства як чинник формування власних фінансових ресурсів
Дивідендна політика відіграє велику роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівень добробуту інвесторів (вкладників капітану) у поточному періоді; визначає розміри формування власних фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвитку підприємства на основі самофінансування; впливає на фінансову стійкість підприємства, на вартість використовуваного капіталу і ринкову вартість підприємства (акцій). В той же час формування дивідендної політики представляє собою одну з найбільш складних задач фінансового менеджменту. Вона покликана відбивати вимоги фінансової стратегії по підвищенню ринкової вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формування власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової діяльності. Крім того, в процесі формування дивідендної політики підприємствам необхідно враховувати дві прямо протилежні економічні мотивації інвесторів (акціонерів, вкладників) одержання високих поточних доходів або значне збільшення їх доходів у перспективному періоді.
Показник, в якому дивідендна політика підприємства одержує своє конкретне втілення, називається «коефіцієнт дивідендних виплат». Він розраховується за наступними формулами:
Кдв = Д/ЧП = Да/Чпа (3.1)
де Кдв — коефіцієнт дивідендних виплат;
Д — сума чистого прибутку, що спрямовується на сплату дивідендів;
ЧП — загальна сума чистого прибутку підприємства;
Да — сума дивідендів, сплачуваних на одну акцію;
Чпа — сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.
Основною метою розподілу прибутку підприємства є забезпечення необхідної пропорційності між поточним його споживанням і нагромадженням для забезпечення виробничого розвитку. Відповідно метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій між поточними виплатами дивідендів і забезпеченням зростання ринкової вартості акцій (підприємства) у майбутньому періоді за рахунок капіталізації частини прибутку.
Більшість сучасних теоретиків фінансового менеджменту слушно зазначають, що однозначної відповіді на питання про міру впливу дивідендної політики акціонерного товариства на окремі сторони його діяльності не існує. Кожен менеджер повинен вибирати той вид дивідендної політики, який оптимізує діяльність фірми на даному етапі, і такий вибір є можливим лише шляхом використання методу спроб та помилок. Серед розмаїття видів дивідендної політики цікавим є метод, який характеризується стабілізацією дивідендних виплат. Як правило, розмір дивідендів АТ є нестабільним, адже у підприємства часто змінюється джерело таких виплат — чистий прибуток, тому інвестору доволі важко оцінити майбутні дивіденди і визначити «реальну» ціну акцій, якщо він оцінює їх на підставі дисконтованого потоку майбутніх платежів. Різкі коливання дивідендної доходності цінних паперів підвищують ризик інвестування в акції фірми, зростає очікувана доходність інвестора. У той самий час на ринку завжди присутні інші власники капіталу, орієнтовані на отримання хай і невеликих, але стабільних дивідендів. Як правило, це інституційні інвестори, що віддають перевагу впевненості в отриманні малого доходу, ризикованості в отриманні великого. Саме на цю категорію власників капіталу орієнтовано політику стабілізації дивідендних виплат.
Реалізація такої політики може відбуватися шляхом:
— фіксації дивідендних виплат у грошовому розмірі;
— фіксації дивідендного виходу (частки дивідендів у чистому прибутку акціонерного товариства).
Найбільш прогнозованим для інвестора є саме перший шлях, адже наперед відомо, скільки грошей отримає акціонер. Перша перевага цього методу — простота та прозорість, тому він підвищує зацікавленість в акціях з боку відповідно налаштованих інвесторів. Використання цього методу потребує вирішення кількох важливих проблем. Потрібно, по-перше, визначити час виплати першого дивіденду; по-друге, встановити розмір фіксованого дивіденду. Якщо акціонерне товариство не виплачувало дивідендів і під час першої виплати менеджери вирішили застосувати політику стабільних виплат, то вони повинні зрозуміти, що привабливою для акціонерів вона буде лише до тих пір, поки дивіденд не буде знижено. Після першого ж зниження можна очікувати значного падіння цін на акції. Лише після стабілізації дивідендних виплат на новому рівні (за період кількох років!) можна очікувати зростання інтересу з боку інвесторів, які зацікавлені в стабільних доходах. Іншими словами, менеджери повинні встановити такий рівень фіксованого дивіденду, який би дозволяв зберігати певний запас у виплатах, у разі, коли чистий прибуток акціонерного товариства різко скоротився, і не знижувати розмір дивідендів у цей період. Питання дивідендної політики акціонерних товариств в Україні, і зокрема виплата дивідендів, є одним із найактуальніших у теорії фінансового менеджменту останнього десятиліття. Західні вчені та управлінці-практики мають багато рекомендацій щодо реалізації дивідендної політики у напрямі, який би дозволив максимізувати ринкову вартість фірми. Але лише деякі з них можуть принести результат у разі використання на вітчизняному фінансовому ринку. Дивідендна політика — найважливіша ознака, за якою акціонерні товариства вирізняють із-поміж інших підприємств. Саме за розподілом результатів господарської діяльності виявляються особливості корпоративних відносин, що полягають у їхньому колективному характері.
Корпоративним відносинам притаманна складна дивідендна політика, тобто стратегія акціонерного товариства у сфері розподілу прибутку між акціонерами. З точки зору корпорації дивідендна політика до певної міри є політикою формування акціонерного капіталу через продаж частки участі у майбутніх прибутках. Проте рішення у сфері дивідендної політики мають значення тільки для акціонерів, які купують акції з метою одержання дивідендної винагороди (акціонерів-інвесторів). Решта акціонерів (із неінвестиційним інтересом), особливо власники великих пакетів акцій, може вкладати кошти для здійснення чи розподілу корпоративного контролю або досягнення цілей, не пов'язаних із виплатами дивідендів. Тому дивідендна політика є індикатором у вирішенні загальних питань регулювання корпоративних відносин. Дивідендна політика визначає пропорцію розподілу прибутку між винагородою акціонерів і реінвестуванням. Проте частка прибутку, що залишається після виплати дивіденді», є внутрішнім джерелом фінансування діяльності корпорації, яке (за нестачі обсягів реінвестованого прибутку) має доповнюватися запозиченням зовнішнього капіталу. Джерелами зовнішніх фінансових ресурсів можуть бути додатковий випуск акцій або залучення банківського кредиту. Результатом додаткової емісії може стати також перерозподіл корпоративного контролю в акціонерному товаристві через зміни у розподілі акцій. Такі зміни найчастіше неприйнятні з точки зору найвищого керівництва корпорації, яке прагне зберегти наявний розподіл влади. асто проблема фінансування розвитку корпорації при збереженні розподілу корпоративного контролю розв'язується шляхом виплати дивідендів акціями додаткової емісії за умови повного реінвестування прибутку. Але така виплата може спричинити зміни структури акціонерного капіталу (у значної частини акціонерів-інвесторів може з'явитися бажання позбутися акцій) або виникнення зайвих витрат на запобігання спробам недружнього злиття утому разі, якщо ринкова ціна акцій стає нижчою за реальну. Таким чином, дивідендна політика корпорації — це сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності корпорації. Від вибору дивідендної політики значною мірою залежать структура акціонерної власності, ринкова капіталізація корпорації, ціна залучення коштів із зовнішніх джерел фінансових ресурсів.
На формування дивідендної політики корпорації впливають різні чинники, насамперед ті, що пов'язані з регулюванням корпоративних відносин.